Власне й не вселення, а перепурхування, бо саме так слід назвати той безперервний процес зміни своїх місцеперебувань, оту "охоту к перемене мест", яка змушувала Савочку пурхати по всьому Києву, жити на всіх бульварах і шосе, вгорі й унизу, в старих і нових кварталах, у висотних будинках і котеджах. Принцип був такий: кожна нова квартира краща й більша за попередню. Ще один принцип: не допускати, щоб у будь-кого з підлеглих була більша квартира, ніж у начальника, тобто в Савочки.
З цією квартирою на Львівській площі здійснилася мрія Савочки перекрити самого Ольжича-Предславського, тобто і свого підлеглого слідчого Твердохліба Федора Петровича.
На що тільки марнуються людські зусилля!
Який метод допомагав Савочці в отих перепурхуваннях? Найпростіший. Невтомне ходіння по начальству. Починати з секретарок. "Я знаю, що жінки ненавидять одна одну, але хіба я жінка? Хіба жінка може бути прокурором?" Секретарка казала начальству: "Ця Федосія Савівна така симпатична!" Начальство впускало Савочку. Не для діла, не для прохань, а так... І що ж? Сувора про-курорка, ходячий кодекс, трибунальство? Та боже ж мій! Море простацтва, дядьківства, демократичного придурю-вання, притримує начальство за лікоть (трохи вище, як сатана бога), підсміюється, шепоче на вушко. І не про якусь там квартиру, не про власні потреби, не про клопоти і нудьгу обов'язків, а так: анекдотик, пліточки, теє-сеє... Всі чули, що в Австралії дволітня дівчинка взяла в рот отруйну змію і відкусила їй голову? Змія здохла, а дівчинка — хоч би що! Хи-хи-хи!.. А ви чули, що коли свиню п'ять раз на тиждень ганяти по вісім кілометрів, то вона стане зовсім не схожою на символ ненажерливості, жадібності й лінощів? Хо-хо-хо... І начальство теж сміялося і казало ще вищому начальству: "Ах, яка приємна людина ця Феодосія Савівна! їй би помогти там з квартирою, чи я знаю?" А вище начальство, яке теж мало честь слухати Савочку, поплямкувало поважно: "Федо-сія Савівна? А чого ж? Можна й помогти. Треба помогти такій людині!"
І справлялося чергове новосілля. Запрошувалися співробітники. Завжди було безліч друзів. Колишні комсомольські працівники, юристи, агрономи, журналісти, був навіть "організатор кіновиробництва", тобто чоловік, який організовував масовки на кінозніманнях і хвалився тим, що міг у свій час "організувати" для якоїсь картини цілий Чорноморський флот. І все це були чоловіки. Жінки жодної, окрім Савоччиної свекрухи, яку доводилося терпіти для "кількості прописаних" при черговому перепурхуванні.
На останньому новосіллі Твердохліб, ясна річ, був серед найпочесніших гостей, йому показували те, що стороннім і не показують, хотіли приголомшити розмірами, обширами, масштабами, і хоч обстановочка в квартирі вражала бідністю (бо які ж там прибутки в Савочки!) і, сказати б, занедбаністю, але саме житло потрясало.
Чи думав тоді Твердохліб, що це новосілля, оглядини Савоччиної квартири, їхнє сусідство — все переплететься саме так, щоб у цю тривожну для нього ніч штовхнути його на вчинок геть нерозважливий?
А які вчинки слід вважати розважливими?
Забувши, котра зараз година, не зважаючи уваги на тишу в під'їзді і у всьому будинку, тишу й сон, Твердохліб піднявся по мармурових (щоправда, вищерблених, як зуби в старої людини) сходах, упізнав високі двері, натиснув на кнопку дзвінка: "На зло надменному соседу". На зло.
Йому відчинив чоловік Савочки, тобто Феодосії Са-вівни.
Худий, маслакуватий, схожий на Тещиного Брата, стояв на порозі в химерному халаті (голі ноги стирчали з-під халата, як два сухих дрючки, кліпав безбарвними очима на Твердохліба, не знав, що йому казати, про що питати).
— Ви до нас? — смішно виділяючи кожне слово і кожний звук, ніби диктор у радіовіснику РАТАУ, нарешті спромігся поспитати він. Нечиталюк глузував, що чоловік у Савочки виконує роль, відведену всім жінкам: розтринькує гроші і молодиться — місяцями п'є дистильовану воду, приймає ванни з мумійо, ганяється за екстрасенсами. Нечиталюк, звісно, патякало, але навіщо цьому незугарному чоловікові молодитися? І що це дасть людству?
— Пробачте,— втомлено промовив Твердохліб.— Я не зовсім вчасно, але вже так вийшло... Феодосія Савівна вдома?
— Феодосія Савівна? — Чоловік не відступав з порога, він мовби здивувався, що Твердохліб коли й увірвався сюди так невчасно, то прийшов, виходить, чомусь не до нього, а до Феодосії Савівни... "До якоїсь Феодосії Савівни",— так треба було витлумачувати його позу. Але тут з глибин гігантської квартири з'явилася її справжня господиня, яка могла зватися і Феодосією Савівною, і Савочкою, могла бути і жінкою, і чоловіком, одягнена не в халат, як цей нероба, що заливається дистильованою водою, а в так звану "прогулянкову піжаму", вбрання пенсіонерів на відпочинку, чоловіка відтручено одним помахом руки, Твердохліба впущено й допущено, коротеньким шкарубким пальчиком його поманили кудись за собою, клацнув вимикач, спалахнула лампочка (не люстра, ні!), освітила величезну кімнату, голу, вбогу, мінімум умеблювання, мінімум книжок, мінімум комфорту. Мінімум тепла.
— Щось сталося?
Твердохліб навіть не зняв мокрого пальта. Стояв і ждав, що з нього задзюркотить дощова вода, яку збирав од самого Хрещатика. Господиня чи то не помічала цього, чи просто не переймалася надто чужими незручностями. Та й як можна дбати про зручності для чоловіка, що вривається в квартиру опівночі?
— То що в тебе, синку? — майже по-материнськи поцікавилася Феодосія Савівна. Стала ходити по своєму кабінету (мабуть, так слід було назвати цей холодний, непривітний зал), покашлюючи, попирхуючи, горблячись, всіляко демонструючи свою виснаженість і, коли хочете, старість.
— Я прийшов до вас, бо не міг не прийти...
— Бачу.
— Феодосіє Савівно?
— Чую.
— Я прийшов...
— Бачу!
— Коротше. Ви знаєте, що мені доручено провадити слідство в об'єднанні "Імпульс"...
— Знаю!
— Я працював сумлінно, чесно... Я хотів...
— Мене не цікавить, що ви хотіли, але як ви вмієте працювати, я знаю... Так що?
— Я прийшов до вас... Пробачте, що не по-службо-вому...
— Вже прийшов — тепер нічого миндальничати!
— Я хочу заявити про відвід. Самовідвід од цієї справи. Від дорученої мені справи... Від участі в розслідуванні... Я не можу бути безстороннім у цій справі. А при наявності сумніву в безсторонності... Ви самі знаєте...
Він став посилатися на відповідну статтю Кримінально-процесуального кодексу, але помах короткої ручки зупинив його.
— Нащо мені ця стаття? На мене ніякі статті не діють! Ти кажи прямо: що там у тебе?
Твердохліб розгубився. Він чомусь сподівався, що його чесність буде поціновано, не вдаючись до небажаних уточнень (слова "розслідувань" уникав, несвідомо адресуючи його всім, окрім себе, зайве свідчення недосконалості людського роду).
— Виявилося, що в мене на "Імпульсі" знайома людина.
— У мене пів-Києва знайомих.
— Але... це не таке знайомство... Близьке...
— Гм, близьке... Що — чоловік чи жінка? Твердохліб не встиг відповісти, бо з'явився чоловік
Савочки в тому самому халаті, але вже не такий розгублений, про що свідчив підносик у його руках, а на підно-сику пляшка, чарки, вміло нарізане сало, хліб.
— Я подумав, може, хтось вип'є? — промимрив він, наштовхнувшись на колючий Савоччин погляд.
— Хто ж питиме? — хмикнула господиня.— Твердохліб, ти?
— Коли можна, я попросив би води.
—. Чув? — кинула вона чоловікові.— Води! Води, а не горілки! Той миттю щез, а Твердохліб лишився на розтерзання і посміх.
— То хто ж знайомий — чоловік чи жінка?
— Це не має тут ніякого...
— Я питаю — хто?
— Ну... Жінка...
— Давно?
— Феодосія Савівна, це не те, що ви думаєте...
— Що я думаю, то моє діло. Підійди до мене! Твердохліб наблизився обережно, мов до гримучої змії.
— Похекай!
— Ви мене ображаєте, Феодос...
— Ображаю? Ну, тоді йди виспись, а завтра на роботу, і ніяких мені вигадок з самовідводами і сумнівами! Чув!
— Чув.
— Отож і бувай здоров! А балачки в нас з тобою не було ніякої. Час не робочий, місце не службове. Отак, синок.
"Треба подавати заяву,— думав Твердохліб, спускаючись по вищерблених мармурових сходах.— Писати заяву, і край. Інакше ганьба і сміх. Сміх і ганьба..."
Проклинав себе за те, що пішов до Савочки додому. Звабився сусідством. Закон збереження енергії. В такому настрої треба було б до Семибратова, але до того — через усе місто, а ми звикли економити зусилля. Лінощі тіла і лінощі душі.
Ах, як йому треба було б сьогодні до Семибратова, в його тісну трикімнатну квартирку на масиві, де на нього одразу налетіли б два лобаті чорноокі хлопчики і повисли на ньому з криком: "Дядя Твердюня!", де господиня дому Тетяна Іванівна, цнотливо проносячи по тісній мало-метражці свої високі груди, зустріла б його, як це вміла тільки вона, гарно, вишукано, мило і мерщій покликала б свого Владьку, Владлена Дмитровича, себто їхнього Семибратова.
Така дружина дає натхнення не тільки своєму чоловікові, а й його друзям, але Твердохліб, мабуть, цього вечора не потребував натхнення, може, тому йому було легше дивитися на маслакуваті ноги Савоччиного чоловіка, який натхнення вбивав навіки.
Семибратов з'явився в їхньому відділі років п'ять чи шість тому. Приїхав з півдня, був слідчим обласної прокуратури, там його помітили і перевели до столиці. Не було в ньому ні заздрощів, ні інтриг, ні зрадливості, а коли помічав це в іншому, то повільно й спокійно починав боротися і вже не відступав. Два роки тому його обрали секретарем партбюро. А ще до того вони зблизилися з Твердохлібом. Зблизитися з Семибратовим було не так просто. Цей чоловік зникав на цілі місяці, його буквально роздирали, звідусіль просили прислати тільки Семибратова, бо Владлен Дмитрович, як виявилося, вважався неперевершеним фахівцем по розслідуванню найтаємничніших убивств. Бачитися з ним, вибрати час для дружньої бесіди, десь усамітнитися — де, коли, як?
І все ж вони з Твердохлібом знаходили ті кілька днів на рік, користалися з тих незначних послаблень, які дарував їм обов'язок, і зустрічалися чи то вдома у Семибратова, чи десь у місті, чи на концерті (Семибратов любив музику) або на якомусь вечорі. Об'єднало їх читання. В своїх безкінечних мандрах по республіці, рятуючись од нелюдського напруження і всіх тих жахів, з якими неминуче стикався в процесі розслідувань, Семибратов кожну вільну хвилину віддавав читанню.