Але я тут же й збагнув намір Михайлюка. Більш сприятливих умов, ніж тут, для тривалої розмови годі було й підшукати. Перед тим, як втаємничувати Ткача, Антон Кузьмович запитав:
— Ну, що, оракуле, і після цього застерігатимеш нас від польотів?
Ткач на те не відповів. Натомість заходився збирати сухий очерет, корінці, що їх прибило водою до берега.
Розповідь була довга. Спочатку Ткач поставився до неї поблажливо. Він, здавалося, більше прислухався до сплеску риби на воді, аніж до слів Михайлюка. Та поступово факти, що їх наводив колега, і деталі, що я додавав, його захопили. Але не настільки, щоб він повірив. І тоді Михайлюк дістав з машини плейєр і дав йому прослухати записи "репортажів".
Навіть у кволому світлі дотліваючої ватри можна було помітити, що Ткач розгублений.
— Не повірю, — сказав він ошелешено. — Доки на власні очі не побачу "міраж".
Ми виїхали опівночі.
...А в неділю вдосвіта знову були на тому ж самому місці. Пропозицію Михайлюка половити рибу, користуючись вранішнім кльовом, Ткач відхилив. Він, мабуть, погано спав, бо під очима в нього понабрякало. Замислитись йому було над чим. Адже інформацію, яку ми збирали місяцями, він отримав за кілька годин, без натяків і попереджень. Це, по суті, був інформаційний удар.
Повівало прохолодою. Здавалося, невидима лагідна рука пестить зарості звіробою й кашки, що суцільним килимом встеляли Маринину гору. Але й такого кволого вітерця досить було, аби змонтований дельтаплан норовисто виривався з рук. Невдовзі до польоту готовий був і другий — більший апарат спецконструкції Михайлюка.
...Вони повернулись пополудні. З того я зробив висновок, що Михайлюк провів Ткача не всіма колами пекла. Проте обоє були стомлені.
— Такого і уві сні не побачиш, — сказав Ткач, коли я допомагав йому складати дельтаплан. — А що як з чотирьох боків того проклятого місця зробити свердловини та закласти по тротиловому заряду... Скажімо, під маскою сейсмоакустичної розвідки покладів.
— ...Покладів кісток, — підхопив Михайлюк. — Те, що ти бачив, спочиває на товщі кальційових сполук, за хімічним складом близьких до кістки. Та ще свинцево-мідна аномалія в тому місці. Ось і все, що вибухом викине на поверхню. А те, заради чого ми провели б акцію, не дістанеш ні тротилом, ані будь-якою вибухівкою. Воно-бо перебуває в іншому вимірі, хоча з нашою системою пов’язане точкою на кладовищі. Іншої думки мій розум видати не годен.
— Ви дивилися тільки вниз? — запитав я.
— Ні, — відказав Михайлюк, — я дивився і вгору. Але нічого не помітив. Хіба що відчуття незвідане охоплювало щораз, коли я відводив погляд від "міража" і вдивлявся в небо. Здавалося, ніби я завис у глибочезному колодязі, в якому було видно і дно, і те, що на дні, але не видно було цямрини. А там же, над цямриною, мусило б висіти й відро...
Ткач поглядав на нас здивовано. Він не міг второпати, про що йдеться. І тоді я оповів про дописи радіослухачів (учора ми цього не торкались).
— А ті заводи по виробництву боро-силікатів, їх будують у нашому місті? — поцікавився Олександр Федорович.
— Аж чотири, — відказав Михайлюк.
10
Кілька днів Ткач ходив сам не свій. А тоді став з’являтися на роботу з червоними від безсоння очима. Готував, як і раніше, чай, тільки тепер напій був аж чорний і більше нагадував чефір. Я ні про що не питав, як і не обмовився жодним словом про події, в які ми його втягли. Та одного разу, коли ми опинилися сам на сам, Олександр Федорович сказав:
— Мені дедалі важче тягти подвійну лямку. Може, допомогли б?
Я подивився здивовано.
— Влаштувався ж за сумісництвом сторожувати. На тому будівництві, де бачили чортів. До речі, на ніч туди не хоче ніхто йти. Кранівник роздзвонив капітально.
"Он воно що..." — подумав я, не знаючи, радіти мені чи сумувати. Рішучі дії Ткача, крім позитивного, мали ще одну грань — якщо хтось з інзекта-гомо (а такі, напевне, там є) поцікавиться особою нового вахтера, то обов’язково вийде на нас з Михайлюком. Тільки тепер я до кінця збагнув, яку мав слушність колега, коли так довго не зважувався втаємничувати третього.
— Олександре Федоровичу, — озвався я стурбовано, — структура, яку ми досліджуємо — повторюю: досліджуємо, а не боремося з нею, організована настільки тонко, що кожен наш хибний крок буде помічений нею негайно. Колективний розум її вже, по суті, сформований — ну, це щось на зразок пам’яті комп’ютера. Інформація, яка в нього потрапляє, вмить опрацьовується і передається у всі клітини, а точніше, доводиться до кожної особини інзекта-гомо... Ми ходимо над прірвою. Хибний крок будь-кого з нас обернеться трагедією для всіх. А головне — для справи.
— Я не збираюся воювати з пришельцями, — відказав Ткач. — І влаштувався сторожувати з однією метою — якомога більше довідатись...
— Ви не подумали про те, що особова картка у відділі кадрів пильно вивчається, а ваша особа встановлюється. Виникає питання: чому геолог, учений, не пенсіонер раптом наймається вахтером.
Колега посміхнувся, як мені здалося, зверхньо.
— Справді, питання таке виникло б, якби там лежала моя картка, а не Івана Савича — пенсіонера з сусіднього будинку. Влаштувався він. Він і працює в денні часи.
По цих словах мені трохи відлягло від серця. Ткач повідав, що наступного дня після польоту на дельтаплані він сів у свою машину і об’їздив усі промислові новобудови на околицях міста. Їх, як і казав Михайлюк, виявилося чотири, одна з них була на стадії завершення; там уже завозили сировину. Саме біля цього заводу він і прочитав оголошення, що потрібен вахтер. Як виявилося згодом, двоє сторожів звільнилися одразу після випадку з кранівником (допис на радіо писався саме звідси).
Від об’їзної дороги, що пролягала по околиці міста, завод відгородився парканом з двометрових бетонних панелей. Сіра загорожа тяглася майже на кілометр аж до залізничної колії. Там вона обривалася, а за півсотні метрів починалася знову і вже відділяла завод від міста. Ніщо не свідчило, що цьому об’єкту надається якогось особливого значення. Завод як завод: колії для підвезення сировини, двір з горою руди і мостовим краном, а далі — криті цехи, в яких руду очищають, переплавляють і штампують уже готову продукцію. Біля прохідної — зупинка; дроти на тролейбусній лінії були ще нові, поблискували неокисленою міддю. Поряд з прохідною — триповерховий адміністративний корпус, перед ним — ялинки й берези. Усе таке просте й зрозуміле... Це я бачив удень, коли в переповненому тролейбусі під’їхав до заводу на розвідку.
...Хоча кранівник спустився на землю години чотири тому, об одинадцятій ночі, в кабіні мостового крана ще пахло людською плоттю й тютюновим димом. Я поклав поруч з собою згорток і роззирнувся. Здавалося, опинився в батискафі, утопленому в ніч. Поверхня води — десь високо-високо; на ній поблискують, а де лускаються золоті бульбашки. Праворуч — суцільна темінь, там поле, ліворуч — тьмяні обриси міста і де-не-де квадрати вікон, в яких світиться. Внизу — гора шихти, а неподалік — споруди цехів, що нагадують велетенські ящики. Десь там ходить Ткач. Він підмінив Івана Савича о десятій вечора, а я прийшов об одинадцятій. На завод проник по залізничній колії, що привела прямо до руддвору... Тим часом дія подвійної кави, яку я випив перед виходом з дому, почала слабшати. По тілу розливалася тепла млість, і повіки ставали важкими. Та тільки-но заплющувались очі, як одразу спрацьовував якийсь запобіжник і я зосереджував увагу на правій частині грудної клітки й починав генерувати волю. На колінах у мене лежав потужний польовий бінокль, а поряд на сидінні — фотоапарат, що дозволяв робити знімки в інфрачервоних променях. Бінокль дав Ткач, а фотоапарат десь позичив Михайлюк. Це вже була моя п’ята ніч в кабіні кранівника. В голову лізло всяке: може, комахолюди попередили матку, що її засікли і, отже, очікувати — річ безнадійна. Була й інша думка: прибульці з космосу (чи звідки там) не мають двостороннього зв’язку з передовим загоном — комахолюдьми і диктують їм свою волю і логіку поведінки в якийсь інший, сугестивний, спосіб. Певне, вони "висівають" завдання в колективний розум комахолюдей, не відкриваючись перед ними. Між тим я потерпав від того, що кабіна з трьох боків була прозора і, отже, істоти, якщо вони з’являться, можуть мене виявити. Втім, кранівника, який писав на радіо, вони не помітили. На мене знову почала напливати сонна хвиля... І тут вони з’явились. Невідомо звідки. Немов би пересувалися в часі та раптом зупинились. І зупинка припала на четверту годину, а місцем її стала свіжа гора боро-силікатної руди. Їх було шестеро. Вони стояли не гуртом, а на відстані один від одного. Мені не треба було й бінокля — я бачив їх досить добре. Вони, справді, нагадували людей, закутих у лати з вороненої сталі. Це були живі родичі тієї істоти, останки якої відкопали колись на Донбасі. Вони віддалено нагадували й "міраж" (в описанні Михайлюка), а тільки зріст у порівнянні з ним, мали пігмейський.
Куди й поділася сонливість. Я боявся не те щоб поворухнутись, а й кліпнути очима. У поведінці нічних гостей було стільки ж логіки, скільки і в логіці мурахів. Один стояв на горі породи й оглядав усе довкруж. Йому не вистачало тільки двох антен, щоб нагадувати комаху. Інший приліг, немов цвіркун перед стрибком, ще інші поралися в різних місцях породної купи. Здавалося, досліджували сировину. Якби не паси, що відділяли верхню частину від нижньої, їх можна було б сприймати за велетенських цикад, або цвіркунів. Але ті пояси були виготовлені розумними істотами і, вочевидь, правили їм за якісь прилади; були інкрустовані чи то рубінами, а чи віконцями, в яких тьмяно світилося. Трохи оговтавшись від потрясіння, я поволі-поволі потягнувся рукою до фотокамери... В кадрі були всі шестеро. Найбільше я боявся клацання затвору, та зрештою таки натис на спуск. Всередині фотоапарата шелеснуло. Навіть в ізольованій кабіні звук той ледь угадувався. Не віднімаючи камери від ока, я робив знімок за знімком, доки вистачило плівки. Тим часом істоти копошилися на горі, якби-то була мурашина купа. Серпанок хмар, що плавав у нічному небі, став танути і крізь нього вже просівалося медвяне сяйво місяця, від якого чорні постаті вкрилися жовтизною і нагадували скульптури з черленої бронзи.