Відчай наддав йому рішучості. Він ладен був безцеремонно розігнати молодих дикунів і припинити муки їхнього батька. — Геть звідси! Палехо загине! Тумаяуа, схаменись!
Професор знову потягся до патрона, щоб дістати порох.
І тоді сталося щось дике, неймовірне. Старший син вождя Лупу спокійно дістав стрілу й поклав її на тятиву лука. Силою зброї затуркані індіанці готові були боронити смерть свого батька.
— Боронити смерть! — прошепотів у нестямі Крутояр.
Ці слова погасили в ньому всі бажання. Дивлячись на скорченого вождя, він ледве прошепотів:
— Скажи, Тумаяуа, що це значить?
Юнак твердо подивився Крутоярові в очі:
— Злий дух Курукіра сидить у зміях і ягуарах. Злий дух Курукіра ввійшов у тіло мого батька, вождя могутнього племені арекуна. Святий закон племені забороняє рятувати укушеного змією, бо це принесе всім нещастя...
Крутояр узяв Бунча за лікоть.
— Відведіть Олеся подалі від цього місця, — промовив він. — Зараз почнеться агонія.
Бунч допоміг Олесеві сісти в сідло. Хлопець не опирався. Він тільки повернувся до Тумаяуа і кинув на нього сповнений глибокого осуду погляд.
Через кілька хвилин смерть забрала свою жертву. Індіанці оточили вождя і мовчки схилили голови.
— Треба поховати тіло, — порушив гнітючу тишу Крутояр. — Не можна гаяти часу. Адже ми не певні, що атака не кинуться знову в погоню.
— Апіака не підуть у цей ліс, бо вважають його лісом прокляття, — сказав Тумаяуа.
— Все одно треба рушати.
— Я знаю, сеньйоре.
— Скажи своїм братам, щоб вони викопали могилу.
Тумаяуа важко звів на переніссі брови, його обличчя набрало хижого виразу.
— Закон племені арекуна забороняє ховати вождя в чухай землі, — озвався він по хвилі.
— Але що ж робити? — спитав професор. — Не поверх татися ж нам у селище.
— Не знаю, — переборюючи якісь внутрішні вагання, промовив Тумаяуа.
Крутояр не міг подолати в собі нервового тремтіння. Невже індіанці відмовляться далі проводжати своїх білих друзів? Невже й вірний Тумаяуа зрадить їх?
Тумаяуа радився з братами. Вони стояли над непорушним тілом Палехо й гаряче щось доводили один одному. Кілька разів старший брат Лупу хапався за лука, немовби наміряючись примусити Тумаяуа погодитись із його доказами.
Нарешті Тумаяуа підійшов до Крутояра і сказав йому, що брати відмовляються іти далі. Вони понесуть тіло батька назад у селище. Цього вимагає звичай племені.
— Значить, ви покинете нас? — спитав професор. — Ви залишаєте своїх друзів?..
Тумаяуа опустив голову й ледве чутно промовив:
— Брати повернуться, а я... я йду з вами далі.
В цю мить він згадав тихий голос вмираючої Ернестіни: "Ти підеш до одноокого Артуро і передаси йому сигнал". Він ніби бачив перед собою глибоко запалі очі жінки, ніби відчував на собі подих смерті. "Гора Комо... вогонь на горі Комо..." — нечутно, як клятву, вимовляли його уста.
Крутояр взяв його за лікоть.
— Твоїм братам загрожує смерть від рук апіака, — сказав він. — Воїни Ганкаура нападуть на Лупу, як тільки він вийде з цього рятівного лісу.
Тумаяуа заперечливо похитав головою. Лупу не піде старим шляхом. Він зверне праворуч і вийде до річки. Там він змайструє пірогу і на ній дістанеться додому. На воді ніхто не перестріне його.
Тим часом Лупу ладнався в дорогу. З тонких палиць були зроблені ноші. На них поклали тіло мерця.
Прощання було коротке й холодне. Очевидно, Лупу вважав вчинок Тумаяуа за негідний. Він кинув йому якесь коротке слово і за своїм індіанським ритуалом кілька разів присів навпопїчки. Те ж саме проробили й обидва його брати. Потім вони підхопили ноші з тілом Палехо і квапливими кроками подалися в гущавину лісу.
На обличчі Тумаяуа не ворухнувся жоден м'яз. Він не промовив ані слова. Із боротьби між почуттям обов'язку і сліпої звички юнак вийшов переможцем.
Вечоріло. Ліс порідшав. Дорога злегка піднімалася вгору. Над головою монотонно гула надокучлива мошва,
Тумаяуа спинився й уважно подивився уперед. Він розгледів поміж дерев невеличку хатину.
Швидким помахом руки індіанець наказав усім лягти на землю, а сам поплазував між кущами. Через кілька хвилин Тумаяуа повернувся назад.
— Ранчо без людей, — промовив коротко.
Крутояр підвівся з землі й, обтріпуючи одежу, посміхнувся, ніби засоромлений своєю надмірною обережністю.
— Ти уважно оглянув дім?
— Я не заходив усередину, але біля входу на дворище немає жодного сліду. Хазяїн давно покинув оселю. Не бійтесь, сеньйоре, я піду першим, а ви — за мною.
Хижа вражала своєю вбогістю. Струхлявіле листя звисало з даху. Стіни перекосилися. Шибки були повибивані. На невисокий ґанок вели скрипучі східці.
Двері оселі були відчинені навстіж, і коли Крутояр услід за Тумаяуа піднявся по сходах, із чорного отвору на нього дихнуло пусткою.
Тумаяуа пригнувся і пружним кроком перший зайшов до темних сіней. Крутояр, мимоволі втягнувши голову в плечі, ступив за ним. Ззаду важко дихав Ілько. "Нащо він тиснеться сюди зі зброєю?" — промайнуло в голові професора, який відчув під боком у себе ствол рушниці.
— Тут нікого немає, сеньйоре! — гукнув індіанець.
Тумаяуа схилився над непокритим столом і провів пальцем по дошці.
— В цьому домі давно не було людей, — сказав він. — Гляньте, скільки пилюки отут на столі.
— Справді, — погодився професор. — Мешканець ранчо покинув господу понад місяць тому. Він лишив усе так, начебто вийшов із дому на кілька годин. Хто б це міг бути?
Ні, тут були й інші сліди. Ось вони: розбитий радіоапарат, порвані проводи, розтрощені батареї... А ось у другій кімнаті перекинуте догори ліжко, пошматовані папери, побите скло на підлозі... Сліди квапливого трусу, обшуку!
Крутояр торсонув ногою зігнутий зелений корпус радіопередавача, перевів погляд на відчинене вікно. За вікном одразу ж починалася сельва. Товста рука ліани перетинала вечірнє небо, що тиснулось у дім.
Тоді професор знову повернувся до столу. Його погляд упав на висунуту шухляду. Може, там щось є? Висунув ще більше ящик, аж у глибині знайшов товстий зошит у палітурці.
— Ходімте надвір, — запропонував він, гортаючи густо списані сторінки. — Темно вже, нічого не можна розібрати.
Вони вийшли з хижі. Бунч і Олесь, назбиравши хмизу, розпалили багаття. Веселі язики вогню жадібно обхопили сухе гілляччя. Сизий дим, чіпляючись за верхів'я кущів, поповз догори. Мандрівники оточили Крутояра й наготувалися слухати.
— Здається, ми натрапили на слід Ван-Саунгейнлера, — сказав професор, пробігаючи перші рядки. — Це не що інше як чернетка листа сміливого дослідника. Але до кого він пише? Ага, ось і звернення.
Крутояр глибоко вдихнув парке повітря і почав читати вголос:
"До президента республіки генерала Батіса.
Вельмишановний сеньйоре! Не маючи змоги опублікувати цього листа в пресі вашої республіки, я змушений звернутися до вас через іноземну газету. Сподіваюся, що в наш час океанські відстані не зашкодять вам прочитати моє коротке послання.
Понад рік я перебуваю у вашій країні. Користуючись добросердечністю тубільців, я обстежив найглухіші закутки. Ваші тропіки повернулися до мене лицем, і я віддав їм своє серце. Не заради красного слова вживаю я такі слова. Кволе, недуже серце моє прокинулося тут до нової молодості. Ми з сином — двоє білих людей — в чорному океані смутку й злигоднів знехтували великими благами цивілізації, щоб почути пригнічений пульс древніх, напівзабутих народів.
Але повірте, сеньйоре президент, я не багато втратив. Тубільці прийняли нас у свою сім'ю як рівних, вони повірили нам, вони відчули, що всі ми — сини великої праматері природи. І хоч не завжди доля справедливо віддячувала їм за простоту й щирість, вони, як були, так і залишилися гідними високого звання людини.
Тепер я став яснозорішим. Я побачив, що люди вашої країни гідні кращого життя. Я усвідомив, що на вашій землі ще багато зла й кривди, багато зневаги до бога й до людської совісті.
Я не раз питав себе: чому на долю вашого народу випало стільки страждань і лихоліть? Чому гуманізм і цивілізація не зачепили своїм благодатним крилом вашої стражденної республіки?
Століття минули відтоді, як перші завойовники-конкістадори висадились із своїх каравел на американській землі І в пошуках золота, мов зголоднілі пси, кинулися з мечем на тубільців. Право енкомієнди, яке іспанські гранди одержували від свого короля, — право користуватися землею і тими, хто проживає на ній, — чорною плямою лягло на європейців.
Період енкомієнди, період панування католицьких місіонерів не приніс корінним жителям Нового Світу нічого хорошого. "Поганою людиною", "аборісадо" прозвали індіанці білого завойовника. Він знищив культуру інків. Запріг їх у ярмо. Він зруйнував храми мексіканських царств. Прокляття йому!
Ну, що ж, скажете ви, сеньйоре президент, новітні покоління не несуть відповідальності за прадавні діла. Меч іспанських конкістадорів лишився в музеях середньовіччя, як і меч жорстокого Торквемади. І я погоджуюсь із вами. Нащадки не відповідають за діяння своїх пращурів. Але я запитую вас: хто дав право вам, вельмишановний сеньйоре президент, і вашим друзям, і вашим підлеглим, хто дав усім вам право успадкувати підлість і канібальство конкістадорів? Чому у вашій маленькій республіці панує все та ж жорстокість і неправда? Чому ви і ваш уряд віддали республіку на відкуп американським банкірам?
Ви і ваші закони занапастили країну.
Я знаю багатства вашої республіки. Вони незліченні. Тропічні ліси, каучукові плантації, поклади золота й алмазів, марганцю, багатющі родовища нафти могли б зробити народ вашої країни щасливим і вільним.
Але ці багатства не належать вам. Ви тільки прислужники на побігеньках у великого й жорстокого хазяїна.
Чорну кров вашої землі — нафту — висмоктує американський спрут "Креол петролеум корпорейшен".
На алмазних розсипах хазяйнують іноземні авантюристи.
Груди вашої землі обплутані бетоном чужинських доріг.
Ваша залізна руда наперед куплена американськими біржовиками, разом з потом і кров'ю бідних тубільців.
Ви не маєте навіть права вирощувати власний хліб і цукрову тростину. Коли ваш попередник, "президент з лівих", як досі згадують його в народі, спробував завести нову систему сільськогосподарських кооперацій і бодай на краплину допомогти бідним пеонам, північний сусід вельми розгнівався.