— Уже й техніку підтягай. Очерети викосять, воду відведуть, кореневища випалять — і все, рапортуй високому начальству, що нові площі освоєно. Може, й на перше місце в області вийдеш. Бо хто ще знайде в себе стільки неораної землі? Тут мене один спробував укусити: мовляв, і цей подався в захисники природи. За дешевою славою погнався. — "Невже він має на увазі директора? — здивовано зиркнув на Вандевуру Оснач. — Та ні, той не наважився б висловитися так при Вандевурі. З делікатності не наважився б". — Але, повірте, не про славу мені йдеться, не про копійчаний гонорар з районки. Люблю я цю землицю. Ото, бувало, припливу сюди, чи на мотоциклі під'їду, і таке
відчуття, ніби повернувся до сплюндрованого гнізда. З далекого вирію, та до сплюндрованого...
— Воно й зрозуміло, — стиха погодився Оснач, ні на мить не засумнівавшись у щирості слів учителя. — Та й хто не повірив би вам, опинившись посеред цієї занапащеної луки?
— Отож, відстояти б це озеро, — аж подався до нього Вандевура. — Не дати йому загинути. І які ще пам'ятники потрібні нам з вами в Буджацькому степу?
Оснач знову уважно глянув на Вандевуру, і раптом помітив, що той розгублено і якось недоладно всміхається. Куди й поділися маска пихатого аристократа. Свята, праведна наївність осявала зараз його обличчя тихим сяйвом упокореності. Він ще ніколи не бачив Маркія— на Маркіяновича таким. Ніби оце зустрівся з незнайомою людиною.
Хлопчина чекав їх у човні. Поки дорослі оглядали плавні, він уже встиг упіймати двох карасиків, тому змотував своє вудлище нехотя. Якби Вандевура й Оснач раптом оголосили, що залишаються тут до вечора, він, мабуть, застрибав би від радості.
— А самі ви... якщо не секрет, збираєтеся писати про наші плавні? — занепокоєно запитав Маркіян Маркіянович, сідаючи в човен.
— Я — ні. Але якщо ви підготуєте статтю, ми опублікуємо. Може, навіть організуємо обговорення.
Вандевура не відповів, і Радомирові здалося, що пропозиція його не зацікавила. Він почув запевнення журналіста, що той не братиметься за його тему — і годі. Маркіяна Маркіяновича це влаштовувало.
Далі пливли мовчки. Оснач пригадував першу зустріч з Вандеву— рою, розмови з ним і розмови про нього; якісь подробиці, що відроджувалися у згадці в зв'язку з подвигом Захара Шаблюка та з долею Марії Святешної, сутичку з ним біля автобусної зупинки... Те, що Вандевура щиро переймається долею плавнів, долею озера, робило цю людину в очах Оснача значно привабливішою, ніж вона здавалася досі. Тепер він не сумнівався, що Маркіян Маркіянович справді вболівав за свій край. То, може, і вся ця історія з наскоками на Захара Шаблюка і цькуванням Марії всього лиш недоречна впертість? Закореніла примха? Якийсь тупиковий варіант людських взаємин, з якого Вандевура просто не зміг вчасно вирватися, і йому обов'язково треба допомогти?
Скільки запитань хотілося поставити зараз Маркіяну Маркіяновичу, складних запитань, відповісти на які Вандевурі буде нелегко. Одначе Радомир мовчав. І не тому, що в човні був ще й хлопчина, який міг стати мимовільним свідком вандевуриних пояснень. Оснач побоювався, що відповідь на перше ж запитання остаточно зруйнує рештки тієї приязні, яка вже поступово зароджувалася в його душі. І перед ним знову постане отой лиховісний Вандевура, сама згадка про якого навівала майже підсвідомий острах.
їх обопільне мовчання було своєрідним пактом про ненапад. І вони свято дотримувалися його, аж поки не пристали до берега і не подякували хлопчині за човен і приємну подорож.
— Маркіяне Маркіяновичу, я вдячний вам за цю повчальну і сумну подорож. Але зараз я хотів би поговорити не про плавні. Вболівати за природу ми вже загалом навчилися. Але чи завжди буваємо такими чутливими і вразливими, коли йдеться про людей, взаємини з ними, їх долі? Тому я думаю, що нам ще раз треба поговорити про Шаблюка.
— Знову про Шаблюка? Невже в цьому є потреба? — ошелешено запитав Вандевура, не чекаючи такого завершення їх зустрічі.
— Є. Давайте вчинимо мудріше: зберемо школярів, учителів, запросимо літніх людей і всі разом поговоримо про вчинок Захара Шаблюка. В чомусь ми могли помилятися, дещо могли не враховувати, чогось не знаємо, то люди нам підкажуть...
— А про Марію Святешну на тому зібранні ми теж говоритимемо? — виклично перебив його Маркіян Маркіянович. Й Оснач раптом відчув, що всі його побоювання збуваються: перед ним знову отой нещадний і нищівний Вандевура, з існуванням якого він уже змушений був змиритися.
— Про неї теж. Якщо потрібно... — стоїчно погодився Радомир.
— Одначе Марія, як Марія... Бог із нею. Воно, дитя грішне, й справді не винне, що дід збожеволів і подався в услужники. Але цей ваш провідник у власне безсмертя, цей новоспечений Іван Сусанін!.. О, як вам хотілося б затягти його у велику історію!..
— А вам? Чому вам цього не хочеться? Адже не може бути, щоб ви не розуміли, що Шаблюк справді гідний нехай не "великої", але все ж таки історії. Ну, хоча б отої вашої сільської легенди.
— У що я вірю, а в що — ні, то моя особиста справа, — стомлено, майже знесилено проказав Маркіян Маркіянович. — Але, поки я живий — ви чуєте мене? — поки я живий, Шаблюк у героях не ходитиме! А своїй коханій Марії Святешній передайте, нехай вона в цю бієчку не встряває. Ні-ні, не треба так скептично посміхатися. Поясніть їй це, поясніть, порадьте. Адже ви хочете, щоб я дав їй спокій? Хочете, правда? От і допоможіть їй. Нехай вдає, що Шаблюка просто не іс-
нувало. Та й ви теж можете раз і назавжди закрити давню трагомудію. Навіщо згадувати про цей всіма забутий десант? Забули — ну й забули. Навіщо ці ваші повісті, статті? Ну, повість — зрозуміло. Вона вже написана, надрукована — куди тепер подіти. Але ж не втрачайте глузду, зупиніться. Ви вже переконалися: я теж умію писати, і можу опублікувати свою версію тих подій. Де ваш дід постане тим, ким би вам дуже не хотілося, щоб він постав, і поки там з'ясовуватимуть так воно було чи не так, поки з'явиться стаття з іншою версією, сплине чимало часу.
"Та він же, сволота, купує мене! — зціпив зуби Оснач. — Він нахабно шантажує і торгується: я дам спокій Марії, але за умови, що вона не відстоюватиме Шаблюка, а сам ти остаточно заплямуєш його, нейтралізувавши в такий спосіб і Гриню, і всіх, хто його підтримує в цих пошуках".
— А щойно, там, на березі затоки, я бачив вас іншим.
— Іншим? Та зрозумій ти, нарешті: — хижо подався Маркіян Маркіянович до Оснача, переходячи на "ти", — я від свого не відступлюся! Не відступлюся, журналісте-газетярю, — помахав кощавим пальцем перед носом Радомир. — Ага, Захар Шаблюк — юний герой-месник, ха-ха!..
Він випростався, погордо зиркнув на Оснача і вже повернувся, щоб рішуче піти геть, але несподівано затримався.
— Слухай, хлопче, — майже благально залунав його голос по якійсь хвильці мовчання. — Не можу я з цим змиритися, — скрушно похитав головою, стоячи впівоберта до Оснача. — Не можу змиритися з цим, розумієш? Ніхто з вас не знав його. Ніхто. А я з ним зростав. Воно ж недолуге... було. Воно жтаке, прости господи... Але вам цього не зрозуміти, — безнадійно махнув рукою. — Вам цього не...
21
Переодягнувшись, Радомир одразу ж подався до школи. Йому негайно треба було зустрітися з Грунтовим.
Кабінет директора виявився зачиненим, одначе літня прибиральниця, що поралася в спортзалі, порадила з півгодини почекати. Рівно через півгодини Грунтовий справді з'явився.
— Як вам наші плавні?— досить стримано запитав він ще від воріт. Те, що журналіст о такій порі чекає його, сидячи на ганку, анітрішечки не здивувало Віктора Гнатовича. — Знаю вже і про те, що вчора були на засіданні клубу інтелігенції, і що сьогодні Маркіян Маркіянович влаштував вам невеличку екологічну екскурсію...
— Сільський телеграф? — подався йому назустріч Радомир.
— Ви вже вибачайте, — вимушено всміхнувся директор. — Спроможності цього рибанського телеграфу теж колись дивували мене. Тепер звик.
Заводити Оснача до свого кабінету Грунтовий не захотів. Якийсь час вони мовчки походжали молоденьким шкільним садом, кожне деревце якого було старанно обгороджене невисоким парканом, обкопане і побілене.
Мовчання затяглося і з кожною хвилиною ставало дедалі напру— женішим і нестерпнішим.
— Розумієте, яка штука, — нарешті наважився порушити його Радомир. — Вчорашній виступ Маркіяна Маркіяновича на засіданні клубу, його стаття, сьогоднішня подорож осушеними плавнями... Все це вдруге зруйнувало в моїй уяві образ цієї людини. Як би ми не ставилися до Вандевури у зв'язку з тією трагедією на трясовині, треба визнати, що вболівання його за долю озера, благополуччя цього краю — щире. Та й клуб інтелігенції, збирання виробів народних майстрів... свята справа.
— Так, уявити собі цю людину в якомусь одному кольорі, одному вимірі, тим паче остаточним негідником — неможливо, — замислено погодився директор. — Справді, чоловік мріє про рибанський музей; клуб, який він створив, працює вже півроку. Про нього писали. Одначе в мене є два зауваження. По-перше, ідея створити цей клуб належить — нехай це вас не дивує, не йому.
— А кому?
— Марії Святешній.
— Марії?!
— Саме їй. А от як сталося, що керівником його виявився Вандевура, це важко збагнути. Просто під час першого ж засідання він повівся так, ніби цим керівником його самого якщо не обрано, то, принаймні, прислано з Києва.
— Он воно що!
— До речі, за задумом Марії, то мав бути клуб молодого інтелігента. На перше засідання його прийшли хлопці й дівчата з елеватора, старшокласники, молоді вчителі... А керівником хотіли обрати старого вчителя, людину інтелігентну від природи своєї — Полянського. Та коли Марія почала викладати свій задум, раптом підвівся Вандевура і
заявив: "Аяке маєте право говорити про інтелігентність ви, внучка..." Ну, а далі вам усе зрозуміло. Одне слово, те, перше засідання, Ванде— вура зірвав. Молодь обурилася і покинула клуб. Його щастя, що в Рибані ще не завелися "неформали". Вони б йому цього не пробачили.
— А всі ви, "формали", чому пробачили?
— Не катуйте мене, Радомире. Ви все чудово розумієте.
— Гаразд, клуб... А стаття в районні? І взагалі всі ці екологічні страхи Вандевури?
— Це його... Тут він щирий. Справді, ходить, розпитує, описує.
— Дивно.
— А чого ж? Людина — вона багатовимірна.