Давай…– він запнувся, а капітан почав злоститись, бо раб перебив йому обчислення.
— Ну, швидше говори, що там?
— Капітане! Знімай… дошки… над кіньми! Коні дихають мало… Коням треба дух чистий… Вітер…
— Он ти про що? Ну добре, а хто ж зніматиме? Ти вмієш?
— Я з Русі… і все можу!.. – рубонув слов'янин повітря рукою.
— Я бачу, що ти і пити, і красти вмієш!
— Капітане! Не крав… я… Ті…– слов'янин показав пальцем за спину,-ті… дали вино… в подарунок.
— За що тобі дарунок, ти ж раб?!
— А я їм показав – я голуба поцілив…
— А вони тобі повірили? Вони ж не бачили з-за людей і снастей, що ти стріляєш?
— Попрохав лук ї показав їм, який я стрілець!
— О, так у них і зброя була.
— У них хороша зброя… о руббан, у них китайського снігу багато…
— Звідки тобі відомо?!!
— Я в трюм спускався…
— О Аллах! Милість твоя безконечна! Все, все має межу, тільки сила твоя і милість безмежні!!!
Руббан звів руки до неба і вславив Аллаха. А потім закликав стернового, який був водночас і теслею. Вони вдвох із слов'янином познімали із середини палуби дошки, і з баку над трюмом. І тепер туди проникало світло. І повітря заструменіло, розносячи по всьому кораблю дух кінської сечі й поту, кізяків, терпкий запах свіжої цукрової тростини і кислих, вогких шкір бурдюків із водою.
Потім слов'янин спустився вниз, і знову до коней, а руббан викликав до себе нагору Алі.
— Скажи, де він узяв…– спитав руббан ласкаво, але з якимось загрозливим притиском,– де він узяв вино і скільки випив?
— О му'алліме! – Вражений здібностями слов'янина, хлопець звів угору руки точнісінько так, як робив руббан.– Він видудлив більше половини винного глечика! Він його приніс у тій корзині…
— А що він там ще приніс, у тій корзині?!
— Я не знаю, бо він її розкрив без мене… А коли спорожнив корзину, запхнув туди зеленого папугу.
— Таки він точно злодій!
— Але ж, руббане, ти ж сам чув, що йому це все з корзиною подарували!
— О! Ти віриш цьому п'яниці?
— Я чув, що вони п'яниці… але більше про них нічого не чув. На Сук ар-рукику 4 вони в нас рідко бувають… Я лише один раз бачив, як їхніх жінок і дітей продавали.
— Де це у вас? У Басрі?!
— О му'алліме! Я не басрієць! Я із славного міста Багдада!
— Он воно що!.. Мені й спочатку здалася твоя вимова не басрійською, але потім не звертав на це уваги. Ну, тепер іди, спускайся вниз у трюм… і щоб слов'янину допомагав. Він добре тобі допомагає?
— А му'алліме! Присягаюсь Аллахом, я не звик брехати! Не він мені допомагає, а я йому!.. Він коней, як жінка дітей коханих, порає!
— Справді, о Аллах, діла твої незбагненні! Хто б міг подумати, що він знається на конях?.. Продали мені його як теслю. Ну добре, йди й працюй. Потім розкажеш, що там він вироблятиме… Цікаво, цікаво…
По роботі, коли вже крізь дірку не зазирало сонце, слов'янин сів на світлому місці, біля драбини в ляді. Він тримав корзину ногами, а папугу почав боркати, прошиваючи йому махові пір'їни на крилах.
— Для чого він тобі? Чого ти його боркаєш? Він нікуди не полетить з корабля.
— Звідки мені знати – втече, не втче? Мені він треба весь час під рукою… Папуга мудрий птах – слова знає. Навчу його слову моєму – буде мені співтрапезник! Ми будемо з ним говорити, а ви не будете знати! Ох-ха-ха! – І слов'янин сміявся нестримно і безжурно, як дітлахи.
— Алі дивувався, і його здивуванню не було межі – після половини глека раб міг попасти вістрям в ость пера і протягти голку з волосінню!
Папуга протестував відчайдушно, пручався, дряпався пазурами…
Та дарма старався слов'янин – наступного ранку, коли він відкрив корзину, щоб погодувати папугу, птах струснув пом'ятим пір'ям, по-дурному скрикнув, злетів крізь ляду нагору, покружляв над кораблем і опустився на вершок першої реї.
Слов'янин вискочив за ним на палубу і довго стояв під щоглою, простягаючи птахові на долоні прирощення та закликаючи його опуститись і скуштувати чудові лакітки.
Та ба – папуга зиркав униз і щось бурмотів мовою своїх попередніх господарів, Зрештою руббан не стерпів – підступив до слов'янина:
Ну не спуститься він до тебе! Нехай трохи погуляє, а потім ми його вловимо. Іди краще до коней!
— Му'алліме! Коні попорані! Тепер я відпочиваю…
— Ну добре, стій отут стовпом і чекай свого друга! Так він до тебе й спуститься!
Слов'янин сів під щоглу і ланцюжком від себе розклав покорм для птаха.
Він сидів непорушно майже три зміни гребців. Тільки голову замотав ганчіркою.
І дочекався, поки папуга опуститься на палубу й візьме корм.
Коли ж папуга взяв корм, слов'янин смикнув за волосяну петлю, і папуга забився відчайдушно у нього в руках.
Тепер слов'янин пообрізав птаху махові пір'їни і обтяв обмизканого хвоста. Прив'язав за ногу міцною линвою з кокосового волокна і посадовив собі на плече.
Папуга обурювався цілий день і майже всю ніч, сидячи на плечі в слов'янина. Кусав його за вухо до крові, стріпував обкороченими крильцями, рвав дзьобом повороззя. Але коли здавалося, що ось-ось трісне остання волосинка його пута, слов'янин хапав птаха. І знову зав'язував цілий мотузок. І весь цей час слов'янин тихо розмовляв з птахом своєю мовою.
23. ПАЦЮКИ ТА КРИЛАТІ РИБИ
Та ось, день на дев'ятий, вітер задув з рівною силою від самого сходу сонця. Не змінився опівдні і так само наповнював круто випнуті вітрила на вечірній зорі.
Капітанвкляк на кормі і зносив молитву подяки за те, що зрештою відмінний вітер, му'асим1, настав.
Усі мололися – кінчилося каторжне веслування для всієї команди!
Тепер була тільки робота руббанові – зорі міряти і шлях незримий по воді прокладати, стерновому – перевіряти вірність звороту лопаті стерна, дидбану2 в гнізді на щоглі – спостерігати, чи не з'явиться де яке судно чи сплячій кит, обом конярам – Алі та рабу-слов'янину – порати коней,
Інші більшу частину доби тепер відсипались або віддавалися розвагам. Грали в кості, але не на гроші – капітан заборонив. Танцювали до нестями під барабан чаклуна й дудку оманця-відступника. Та через день виявилася біда – майже третину кавунів пожерли пацюки. Виїдали середину, прогризаючи знизу дірку. Береш кавун – а в руках лише шкаралупа зелена!
Почали ганятись за ними, та марно,– кілька штук забили, останні сховалися по найдальших закамарках.
Тоді руббани наказав перепинити переслідування.
Якщо ми їм перекриємо шлях до кавунів, вони від голоду ще почнуть жерти жирні линви! І ми всі підемо на дно!
Всі згодились з капітановою мудрістю і лишили кавуни на знищення пацюкам.
Та слов'янин заповзявся. Він нічого не сказав – тільки за якусь годину сплів з волосіні добру вудочку, з м'якого заліза африканського зігнув гачок і почепив до нього кілька пір'їн свого поборканого папуги. Зовсім мало часу минуло, зовсім ніщо, а папуга вже звик до нового господаря і за всі піклування віддячував тим, що смикав слов'янина за вухо, коли хотів їсти, та безбожно гидив своєму хазяїну на плече. Але слов'янин не сердився – підклав на плече шмат повсті і все говорив і говорив до папуги своєю повільною, тягучою мовою. На зауваження матросів, що папуга не зможе так повільно говорити, слов'янин поблажливо махав рукою:
— Побачимо!
А вудочку він змайстрував не для того, щоб ласувати рибою. Смажена свіжа риба – найкраща приманка для пацюка! Так він пояснив Алі. Ще змайстрував із мангрової палиці два маленьких луки і з очеретяної циновки наробив стріл. Наконечники з обгорілого, обпаленого мангрового дерева прив'язав волосінню.
Один лук дав Алі, другий іграшковий лук лишив собі,
І вони завісили ввечері смажену рибу над кормою на міднім ланцюжку. Погойдувався корабель, перекочуючись із хвилі на хвилю, і гойдалася смажена риба. Гойдалася, то залітаючи за борт, то перехиляючись над палубою.
Лампа під скляним ковпаком ледь висвітлювала кормову будову і снасті.
Дидбан з височини свого сідала побажав усім добрих снів.
Слов'янин і Алі сиділи за паками нерухомо. Ось на палубі наче пролетіла якась тінь, за нею друга, третя.
Одна тінь стрибає і зависає на рибі.
Алі спускає стрілу. Та тінь висить на рибі. Тоненько цвьохкає тятива другого лука. Тінь з писком підстрибує вище риби і зникає за бортом.
Тепер друга тінь підскакує вгору і зависає на рибі. Алі швидко приміряється і пускає стрілу. Довгаста тінь висить на рибі, метеляється разом із нею, а потім відпадає кудись униз за борт. Третя тінь ніяк не наважується стрибнути на рибу. І зникає. За якийсь час Алі і слов'янин бачать, що тварина спускається на рибу по мідному ланцюжку. Не змовляючись – обидва випускають стріли. Третя тінь з писком летить у хвилі. Після того біля риби довго не з'являється жодна тінь. Коли ж іще "мисливці" побачили дві тіні, слов'янин поклав руку на плече Алі: "Не стріляй!" І вони дивились, як два здоровенних пацюки шматують рибу, зависши над водою. Наситившись, тварюки важко зістрибнули вниз і вмить щезли серед різного начиння на палубі.
Чому ти не вбив цих двох?
Це розумні пацюки. Завтра вони інших приведуть… Не можна всіх стріляти-інші почують небезпеку і не прийдуть.
Так за кілька ночей Алі й слов'янин вибили всіх пацюків на кораблі.
І вже не було жодного пожованого кавуна. Та руббан зауважив ніби незадоволено, що його звільнили від пацюків.
— А ти ще й хитрий до всього, слов'янине! Якщо ти перемудрував пацюків, то тебе треба стерегтися. Хто зна, яку ти пастку кому придумаєш?!
— А поки що настало на кораблі райське життя – пацюків немає, вітер не стишує і не прискорює свого повівання, їжі вдосталь і води помірно на кожного виділено.
Та найбільшою радістю була вранішня подія.
Слов'янин примостився на кормі ловити рибу. Алі ж заліз на самий ніс, розпластався там і споглядав, як унизу під форштевнем піниться зелена важка вода, як погойдуються лапаті китиці, підвішені на брусах. І раптом з корми почувся крик слов'янина.
Що він кричав – Алі недібрав, та зразу ж звівся на ноги і обернувся до корми. І завмер від дивного дива – навкіс до корабля велетенською зграєю летіли блакитні риби. Одні вже падали в зелені важкі склисті вали хвиль. Інші неслись, розставивши темні плавці – довженні, мов у ластівки крила. Треті з'являлись над водою і, біжучи по самій поверхні, штовхались хвостом і в стрибку зависали над водою. А вітер зносив їх на корабель. І тоді ті риби якоюсь чудодійною силою, бо не махали своїми плавцями-крилами, не били роздвоєним хвостом, але зносились вгору-вгору і перелітали через палубу.