Перед слідчими було тільки те павутиння, що самі вони з Петровими та з своїми павуками наплели; самі в йому заплуталися і не тямили, як виплутатися!.. Товариство — начебто й було, але було воно тільки кільки місяців під кінець р. 1845 та з початку р. 1846 і складалося воно з трьох чоловіка: Гулак, Костомаров та Білозерський; інші арештовані, як Посяденко, Навроцький і другі, тільки "сближались" з ними; а за Кулішем і за Шевченком не було й сього; вони "чинили злочинно на власну руку" 451.
За Шевченком усі "злочинні" вчинки були єдине вірші його. Вже ж не можна було не гадати йому, що за вірші великого лиха не буде: нехай — на кільки місяців закинуть в тюрму чи в хурдигу фортеці, — та на тому і край: "Висижу своє, та й годі!.."
Після 17 мая його вже не турбовали опитами; сидів він в келії самотою, читав Біблію (се єдина книжка, яку дозволено було йому читати) да часом творив вірші. 19 мая, сидячи біля вікна, він побачив, що блага неня Костомарова йшла в тюрму провідати свого дорогого одинчика 452.
449 Рус[ская] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601
450 Ibidem .
451 Рус[ский] арх[ив]. — 1892. — Кн. VII. — С. 341.
452 Костомариха, Мазуриха і Крагельська небавом після арешту Миколи Івановича поїхали до Петербурга; їм дозволено було бачитися з Костомаровим, на опит їх не брали.
Постать, вирази на тварі Тетяни Петрівни і всі тюремні обставини викликали з серця поета — один з найліпших віршів його. Наведемо його цілком, бо тут поет подає нам не тільки ха-/240/рактерні риси тюремних обставин, але і становище свого духу.
Весняне сонечко ховалось
В широких хмарах весняних,
Гостей зачинених своїх
Холодним чаєм наповали
І часових 453 переміняли —
Синємундирних 454 часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих
Моїх тяжких, кривавих сльоз;
А їх чимало розлилось
На марне поле... хоч би рута,
А то нічого не зійшло...
І я згадав своє село,
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І серце тяжко запеклось,
Що нікому мене згадати...
Дивлюсь: аж, брате! твоя мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся, Господи! Молюсь,
Хвалить тебе не перестану.
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани 455.
453 Вартових.
454 Жандарі російські носять мундири синьої барви.
455 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 602, 603.
456 Хуторна поезія.
Здається, опитами Шевченка і Андрузького 17 мая слідство скінчили і взялися розглядувати його і прибирати, кому яку кару призначити. "Правителям імперії р. 1847, каже Куліш , здавалося, що Шевченкові твори занадто злочинні не тільки своїм змістом і ідеями, не тільки тими добутками, до яких можна прийти людям, читаючи їх, але, головна річ, сама тільки думка, самий замір поета писати такі вірші, як "Сон".
Граф Орлов з Дубельтом, розгледівши все слідство про Шевченка і кириломефодіївців, скомпонували і подали цареві 26 мая "доклад". В "докладі" тому про Шевченка ви-/241/словлено так: "Шевченко, замість того щоб довіку носити в душі своїй побіжне почуття до осіб царської родини, що викупила його з крепацтва, творив вірші мовою українською найбаламутнішого змісту. В них він то вимовляє плач про зрабовання нібито і бідовання України, то гукає про славу гетьманського урядовання та колишню волю козацтва; то неймовірно сміливо виливає покліп і жовч на царську родину, забуваючи, що вона стала добродіями його 457. Опріч того, що все заборонене вабить до себе людей млявого характеру, Шевченко поміж своїх приятелів придбав собі славу знаменитого письменника українського. Тим-то вірші його двічі шкідливі і небезпечні. З любленими віршами можна було на Україні посіятися, а потім і закоренитися думкам про ніби бутнє раювання часів гетьманщини; про щастя вернутися до тих часів і про можливість Україні існовати окремою самостійною державою. Уважаючи на те непомірно велике поважання, яке усі україно-слов’яністи носили в собі до Шевченка і до його творів, здавалося спершу, що Шевченко був поміж них коли не діячем, то хоча зброєю, з якої вони бажали користоватися в своїх заходах; але ж, з одного боку, заходи ті не мали такої ваги, яку бачили за ними з першого погляду (на початку слідства), а з другого, — вірші свої баламутні Шевченко почав писати ще року 1837, коли ідеї слов’янські ще не інтересовали київських учених. Усе слідство доводить, що Шевченко не належав до українослов’янського товариства, а діяв собі окремо, під впливом попсованості власної. Одначе ж, уважаючи на баламутний дух і сміливість його, що перейшли за всякі межі, треба його признавати за одного з злочинців важних" 458.
457 Добродійство се досі річ темна. Шевченко на опиті хоч і згадав, що царська родина брала участь в лотереї на портрет Жуковського, намальований Брюлловим задля викупу його, Шевченка, але згадав про се лишень яко про факт, не надаючи йому жодного значіння добродійства; а пізніш в своїх "Записках..." він річ про добродійство царської родини називає "дурною байкою" і каже: "бездушному сатрапові і прибічнику царя (графу Орлову) привиділося, що мене викуплено з крепацтва і виховано коштом царя ("Кобзарь". — Т. III. — С. 19), а я б то взяв та й віддячив своєму добродієві тим, що намалював з його карикатуру... Не тямлю, звідкіля взялася оця дурна байка; тямлю тільки, що вона мені не дешево коштує".
458 Русский архив. — 1892. — Кн. VII. — С. 341 — [34]2.
А скоро він злочинець, то й треба прибрати до його відповідну кару. Такої кари Орлов з Дубельтом не шукали ні в статуті карному, ні в кодексі етики або найпростішої справедливості, а знайшли її в звичаях того часу, властиво, в /242/ тому ладу, що кермовав тоді життям імперії. Зовсім не зна ти: з чого слідчі і судді впевнилися, що природа наділила Шевченка міцним здоров’ям; але вони порадили цареві, щоб художника Шевченка, за написання баламутних і до високого ступня сміливих віршів, яко наділеного міцним здоров’ям, віддати рядовим (звичайним) солдатом до війська оренбурзького з правами вислуги; наказати начальству, щоб строго доглядало за ним і щоб з-під пера його не виходило ні в якому разі баламутних і пасквільних творів".
Імператор Микола I, розглядівши доклад, пристав до поради, вимовленої Орловим і, конфірмуючи 28 мая, до прису ду Шевченка додав: "Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати!" 459.
459 Ibidem. Тією самою конфірмацією присужена кара і всім іншим арештованим: "Гулака (25 років), яко головного керманича товариства, закинути в Шлісельбурзьку фортецю на три роки, а потім заслати його під пильний догляд в далекі провінції. Костомарова (27 років, властиво, тоді 30) замкнути в фортеці на один рік, а потім заслати в яку великоросійську губернію на службу, але не по "ученой части" і під пильний догляд. Білозерського — Орлов радив спершу замкнути в фортеці на чотири місяці, а потім повернути на службу, тільки не на Україні. Цар звелів: "За щирість просто на службу в Олонецьку губернію під догляд". Куліша (26 років) Орлов радив замкнути в фортеці на 4 місяці, а потім вирядити в яку далеку губернію на службу під догляд, не дозволяючи йому їздити на Україну, і щоб цензура звертала найпильнішу увагу, коли він буде що писати і друковати. Цар звелів: заборонити йому писати і вирядити на службу в Вологду. Навроцького закинути на півроку в арешт на гаупвахті, а потім заслати в яку далеку губернію на службу під догляд. Андрузького (19 років) і Посяду (властиво. Посяденка) вирядити в Казань, щоб там скінчили науку університетську, а потім заслати в далекі губернії на службу під догляд і не дозволяти їздити на Україну. Надруковані твори: Шевченка "Кобзар", Костомарова "Українські балади" і "Вітка" і Кулішеві "Повесть об украинском народе", "Україна" і "Михайло Чернишенко" заборонити і не дозволяти більш продавати. І граф Орлов, і цар не забули віддячити донощикові Петрову: велено було взяти його на службу в те саме "III отделение", надавши йому права укінченого студента, хоч він і не скінчив університету; видати йому 500 карб[ованців] на одежу ("обмундирование"), а перегодом, уважаючи на його щирість на службі, зробити йому відповідну запомогу грошову. З інших джерел (Рус[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. XI) відомо, що сей Петров, служачи в "III отд[елении]", викрав якусь резолюцію царську про коней жандарського дивізіону і вкупі з анонімним доносом на Дубельта одіслав її до царя "яко доказ, що в "III отделении" за гроші можна добути все". Цар звелів вистежити донощика. Слідство довело, що донос зробив Петров; він повинився і признався, що зробив те, керуючись помстою. Цар звелів закинути його в фортеці в тюрму на цілий рік, а потім заслати під догляд поліції в Олонецьку губернію. Випустили його з заслання лишень р. 1870. Помер він р. 1883; живучи на волі, вже страшенно бідовав, перебиваючись заробіт ком з лекції музики. /243/
Матері Петрова цар звелів давати пенсії не 100, а 200 р. Звернули увагу на матір і на невісту Костомарова: як відомо мені з джерел, ще не оголошених, велено було матері Костомарова і жінці Куліша, доки син першої і чоловік другої сидітимуть в фортеці, видавати ту саму платню, яку брали на службі Костомаров і Куліш до арешту їх. Насамкінець велено було видати грошові запомоги: Мазуровій з дочкою на дорогу в Київ три сотні карбованців, а Білозерському, Посяденку, Андрузькому і Навроцькому по дві сотні кожному "на обмундирование" (на одежу б то). Знаємо, що Білозерський був людина геть не вбога.
30 мая привели в хату "III отделения" Шевченка і товаришів його, щоб вичитати їм царський присуд. Шевченко, як розповів Костомаров 460, нестеменно спокійно вислухав той незвичайно жорстокий присуд і на запитання, що він скаже? — мовив, що почуває, що заробив на тяжку кару і признає справедливість царської волі.
Жодної причини нема не йняти віри словам Костомарова, але ж в словах його ми чуємо єдине іронію, звісно, не з Шевченка. Річ очевидна, що Шевченкової відповідь не можна брати за щиру. Шевченко не сподівався, та й не було жодної причини сподіватися на таку жорстоко-тяжку кару. Почувши такий присуд, він яко людина вдачі перейнятливої, певна річ, зумився.