Отак буде сім раз переховуватися з міста в селі, з села в місті і колись таки та зловлять. А чи не краще б йому піти в священики?
— Я — за священика? Попа? — щирісінько здивувався совєтський активіст, технік випікання хліба, Помазанов.
— А що ж? Шестимісячні курси, звільнення від Німеччини. Потім у село на парафію.
Дикий такий проект не вміщується нікому в голові. По-перше, ніхто з них у Бога не вірить, по-друге, це ж реакція, а вони, як не як, коли лають німців, то тому, що німці заводять реакцію.
— А хто там його розбере, що реакція, а що ні… — заховуючи зміясту посмішечку, відповів Мирон. — Он, кажуть, Сталін зібрав двадцять попів і відслужив молебень, щоб Бог одвернув врага-супостата і дарував перемогу христолюбивому російському воїнству. Я чув на базарі таку розмову, що червоні збирають всі свої сили, жінки навіть озброюються... І правда, фронт розтягнений, німців заманили далеко, може відкритися другий фронт… Можна сподіватися перелому…
Справді, і за німців є вигода стати попом, і як червоні вернуться, то нічого не тратиш. Одне тільки…
— Там же тепер якась українська церква?
— Хто там на цих українців тепер дивиться? Їйбогу, раджу вам!
Одним словом, Мирон у своєму чудовому настрої ладен проспівати Гельмутову пісеньку:
Добже, добже, тра-ля-ля,
Шталін іст капут...
XXXIX.
Лютий хоч і лютий місяць, а Мар'яні завжди весною він пахне. І хоч яка проклята, страшна зима ця, а в весняних вісниках таяться бруньки п’янкої радости.
Небо — синє, сніг — сліпучий. Повітря — п’янке. Сонця — море.
Мар’яна йде вулицями, де зовсім не ступала людська нога, тільки доріжки протоптані через руїни. Сніг покрив усі брили розвалених будинків. Особливо мальовничі під ним вигнуті залізні арматури, що в колишній покірності вогню набули вигляду ніжних велетенських пелюстків. Весь час стояли морози, учора була завірюха, раптом потеплішало, сніг не мав часу вкритися чорним пилом. Диво: центральні вулиці, а ні душі вдень. Це — поле, а серед поля — радіо грає.
Все це таке фантастичне, а не покидає тебе відчуття історичности, радости, що ти в такий неповторний час не де, як у Києві.
Яка чиста зима, яка незачеплена в красі своїй природа, а ми, люди, рвемо-гриземо горлянки одне одному, хлюпаємося в болоті, хто навіть не хоче, то мусить. Чи це вада людського роду, а чи це й є сама природа? Загризання інших зоологічних видів та кляс було й до зформування людського суспільства. А що далі відходить людина від тварини, ускладнюється, розділюється на суспільні групи, то більше стає можливим хапати за горлянку двоногого. Бо коли якийсь тип, поставлений на посаду керівника суспільної опіки, вжив цю посаду, щоб нажитися, то це — кровожер. А спекуляція? Хіба є різниця між тим німцем, який загарбав у Києві бібліотеку, меблі, музейні картини, та спекулянтом, який купив дріжджі за сімдесять копійок, а продає за сто карбованців?
Мар’яна вже давно проминула зруйновані вулиці, досліджуючи київську дріжджево-спекулятивну економіку, яка їй з якогось часу найближче відома, яка гризе її сумління. Є виправдання. Дріжджі виривають із рук селяни на самогонку, а самогонка ллється на селі річкою. Але хто це всю цю спекуляцію організує? Хто робить хаос, щоб вбити в голови: добра не слід чекати. Хто це скрізь дезорганізує, підказує німцям видавати такі дурні накази? Червоні? Руськошовіністичні елементи, яким потурають німці, щоб змішати карти українським націоналістам? І німцям, і великодержавникам на руку.
Проходячи Трьохсвятительською, мимо колишнього Літературного клюбу, Мар’яна не втрималася й зайшла. Хазяює тут Табактрест. Китайських колосальних ваз уже нема, екзотичних пишних рослин також. Портрети Шевченка, Франка стоять у кутку, як непотрібний мотлох. Де ж бібліотека? Отак воно все переходить із рук у руки, на якийсь час. Все це клюб дістав був у спадщину від недограбованого Дому Літератури.
Нарешті, прийшла Мар’яна. Це місце завжди будило в ній повагу до століть. Громадянка тисячоліть має в цім тихім закутку Києва, колись славному на весь світ княжому городі, одну справу.
Кущі бузку обтулюють по обочинах великої порожньої площі малі, старосвітські, мов сільські попівські, будиночки. Червоні шиферні хідники, мабуть, із Володимирової Десятинної церкви ведуть у далеку перспективу, що закінчується модерною будівлею.
Розкопаний фундамент так і стоїть, неохоронений після останніх археологічних тут робіт. Сніг та мороз злютували землю, глину й камінь. Де ж то стояли тут такі гридниці, як намальовано на Ярославових фресках у Софії?
І громадянка тисячоліть, ледве привітавшись із владною княгинею Ольгою у білій намітці завою, заглядає в двір Кия, тата великого роду, що заснувався на цій горі серед лісів та пущ. З дядьком Києм громадянка тисячоліть помандрувала в материну-відьмину круглу оселю, що здалека вже приваблювала теракотово-золотистими візерунками стін. Прабаба-відьма їх гостила, дядька Кия й Мар’яну. Що казати, добрі діти, не забувають...
Одначе, Мар’яна тут не для мрій. Їй треба до того нового будинку, що в перспективі здається зовсім іграшкою, насправді ж то — п’ятиповерховий, перед війною збудований, художній інститут. Як викинули німці з Лаври музей Шевченка, співробітники перевезли його сюди, бо тут згори донизу порожньо. От у цім музеї й треба Мар'яні взяти матеріяли про цінності, вивезені більшовиками.
Три рази тут була і добре знає, на якому поверсі, в якому під’їзді, які двері. Не звернула уваги на свастику в червоному полотнищі над будинком, — вже вона призвичаїлася на кожному кроці її бачити.
Якесь інше обличчя запитливо подивилося, як відчинила Мар’яна двері. На її запитання непорозуміло знизують плечима. Не розуміють! Української мови тут не розуміють. Треба говорити по-німецькому.
Мар’яна не заблудила, в ці самі двері входила вона й пару днів тому, але за ці пару днів український музей Шевченка перетворився на якусь німецьку установу, і ніхто тут навіть не скаже їй, де ж дівся музей Шевченка.
З ятручою образою зачинила Мар’яна двері. От! Де не поступишся, скрізь те саме. Нема місця, де не знайшли б українського закладу й не викинули його, не стоптали ногами. Що не відкривається, зараз на тому лягає заборона. Де ж тепер шукати музею?
Весна лютнева, справді, дошкульна, сонце скрипить склом під ногами, як Мар’янина зненависть до цих свастичних павуків, які хочуть зжерти все, що є українське. Вона навіть не дивиться на зустрічних і не чує, як услід їй хтось гукає:
— Одначе, слід би бути трохи ввічливішою! — накинувся на неї Олег. — Ви могли проминути останню нагоду бачити мене.
— Що сталося, що ви в доброму гуморі? Востаннє я бачила вас зовсім розклеєним.
— Я й тепер такий, але я прощаюся з Києвом. Не годиться псувати останні хвилини. Прийшов подивитися на те місце, де тисячу років тому вперше ступила нога переможної германської раси на київських горах, а тепер, через тисячу років, відкрився німецький педагогічний інститут для німців, що має великі завдання в створенні тут Великонімеччини і де майорить прапор великого німецького народу... — одним духом проторохтів Олег.
— Що ви мелете, який інститут? Я там щойно була, там якась кислоока німкеня пише на машинці.
— Не читаєте газет і я не мелю. Ось, прошу…
Справді, в газеті так дослівно й написано, як проторохтів Олег. З газети виходило, що Мар’яна заходила до нововідкритого педагогічного інституту, німецького, і за рік-два він випустить перших учителів для онімечення "східнього простору". От що то означало: "Школи закриваються, бо мають підготувати нових вчителів, а цих має перевірити гестапо." А тим часом, поки підготують німецьких, школи непотрібні. Потрібна друга робота: очищення цього простору від його людности.
Німецький прапор, що майорить там, "де ступила германська нога на київські гори", хижо стверджує все те написане.
І місце ж вони, блюзніри, вибрали он яке. Це певно їм порадив Штепа, він — професор історії.
— Чого ж ви туди ходили? — дивується Олег.
— Загнибіда задумав влаштувати виставку на тему "Звільнення Києва від більшовиків", а я збираю матеріял про вивіз і знищення культурних цінностей.
Олег регочеться дуже довго, дуже ущіпливо. Це може та підлабузницька виставка, що славословить переможні великонімецькі збройні сили і дякує за звільнення України? А на цій виставці не буде показано руїн Лаври, що висадили в повітря німці?
— Ах, ви підлизники! Ах, ви нікчеми! — межи реготом лається він. — Галичани й донцовці не допускалися все ж до такого падіння. Ті, принаймні, бичували рабство. І вам не гидко?
— Та, признатися, огидно! — не дуже відпекується Мар’яна. — Всі, що коло цієї виставки працюють, називають одне одного підлабузниками, і в кожного таке почуття, наче яку брудну справу робить. А ще краще те, що й німці з нас сміються, мабуть, бо не дозволяють установам давати нам матеріялу жадного, не зважаючи на таку низькопоклонну, стопоцілувальну мету. Але про Лавру ви не маєте рації. Лавру підмінували й приготували до знищення більшовики, німці ж тільки полінувалися витягнути міни й вирішили, що не варт возитися, менше клопоту буде, коли все злетить у повітря.
— То якого ж чорта?
— А такого, що хоч під такою габою треба зберегти хоч трохи наукових сил та охоронити їх від тяганини по арбайтсамтах і депортації. Цей задум створити замасковане огнище української культури треба б вітати, а ви… Якось же треба рятувати хоч те, що можна.
— Всіх до Німеччини вивезуть! Виметуть мітелкою!
З Олегом не можна останніми часами говорити, він такий жовчний, в’їдливий, зовсім, як Васанта. Та хіба ж Мар'яна не знає? Всі про те тільки й говорять. Німці не криються. Спустіє місто. В Києві нема промисловости й розвивати її непотрібно. А те, що є, пристосується для переробки сировини, яку невигідно далеко везти. Тут зостанеться тільки той, хто виправдуватиме себе. А решта — в сільсько-господарські роботи, в порожні колгоспи, радгоспи. Там теж: хто не зуміє гарно обробити своє господарство, той буде позбавлений права на землю, піде в батраки…
— Не мрійте! — і на це відповідає Олег. — Всі до Німеччини! Під мітелку. "Я хочу здобути на сході простір, звільнений від тубільного населення, і заселити замкненим у собі німецьким народом", — це я читав у промові Гітлера від 30-го січня 1942 року.
— Кажуть же, що то беруть на рік трудової повинности.
— А можна вірити? Он полонені теж повірили.
З Олегом важко говорити.