Родіон.
Хури-халабуди з гамором, з меканням від'їжджають. Уже невидимий за вербами, ірже кінь, начеб він ірже на пожежу.
— Щоб той індик вам у горлі став, поліцаї прокляті!
— Тлумачок мій забрали,— бідкається баба Ликора.— І нащо німцям бабине?
І вже ми в хаті всі втрьох, наче три тумани, а баба Ликора далі:
— Коралі там у тлумачку... Пам'ятаєш, Мартохо, оті коралі ще нашої матері-покійниці? Тобі заповідала мати, лежали в скрині скільки! Хай би далі лежали, так ні, придумала принести... Лай мене, Мартохо, лай, що не вберегла материну пам'ять.
— О, ти скажеш... Таж чи ти могла вгадати? Ось подалися шуліки по Вівсяниках, полетіли. Що пірвуть під руку, те й грабують. А хай би їм поперек горла став Родіон. Сама-самісінька я тепер... Чуєте? Що я вам скажу. Аж не віриться, що скажу, а скажу... Тут моя хрещениця ниньки виходить заміж, то гайда на весілля...
— Весілля? Яке весілля? — питає баба Ликера, наче сонна.
— Таж у хрещениці, у Катрі,— відказує тітка Мар-тоха, й вона також наче заснула.
— Яке ж то весілля може бути,— долонями б'є баба Ликора по спідниці.— Коли ніде від горя не сховаєшся. Та й як я піду, коли така, наче на смерть вбрана.
Проте трьома туманами таки стелимося з хати надвір. І прислухаємося до сонячної літньбї тиші. Начеб не чути ні зойку, ні лементу, ото хіба що собака зодда-леки загавкав — і наче вдавився глевтяком. І — тихо. Може, поліцаї вже награбували всякого добра в людей повні хури-халабуди та й подалися з села?
Озивається гармошка за садками.
— О, молодий уже веде молоду...— каже радісно тітка Мартоха. Й одразу — в смуток: — Це ж немає мого Родіона, сердешного...
Ген уже й весілля вигулькує з бічної вулиці, з-поміж верб. Невеличкий гуртик, самі жінки й діти. А жінки повбирані в темний одяг, наче жалоба якась у всіх. Молода попереду в білому довгому платті, що тягнеться по землі, і в її пишних пшеничних косах біліють великі крамні квіти.
— Ото вже моя хрещениця — геройська дівка,— мовить тітка Мартоха.— Таке в селі коїться, а вона — весілля!
Біля вирядженої в біле 'плаття молодої ступає молодий, накульгуючи на ліву ногу, відтак спирається на блискучу залізну ковіньку. У нього також — пшеничний розсипчастий чуб і пшеничні вуса, наче йому колосків на обличчі натикано.
— Каліка...— зривається з язика в баби Ликори.
— Підірвався на якійсь заразі... Зате люблять одне одного...
На гармошці грає циганчук, раз по раз сіпаючи головою, то гадючки кучерявого волосся спадають на брови, затуляють очі.
— Хрещена, хрещена! — манить рукою молода.— Яке ж весілля без вас!
— Ідемо, йдемо,— усміхається тітка Мартоха, забуваючи про індика.
Гармошка в руках циганчука весело зойкає, наче не натішиться появі радісної тітки Мартохи, яка хоч і забарилася, зате прийшла.
І раптом тітка Мартоха пускається в танок. Весілля зупиняється і сміється, бо чом не посміятися з підтоптаної тітки, якій плакати треба, а вона танцює. А вона танцює й вигукує:
— Приходили!.. Індика забрали!.. А що можуть іще взяти, коли вітер у хаті?.. Ликоро, Ликоро, а й ти потанцюй зі мною!
— Вже натанцювалася,— тремтять від усміху довгі губи в баби Ликори.
Гармошка в руках циганчука скрикує — і повільно стихає.
— Грай, грай, хочу танцювати,— все ще чудно скаче тітка Мартоха.
Але циганчук дивиться ген-ген на шлях, і весілля вже дивиться туди, куди циганчук першим подивився. Тітка Мартоха спиняється, відхекуючись. А там, на білому курному шляху, попід тополями, по тінях від тополь, їде віз.
їде віз, потрапляючи з тіні в тінь, які смугують раз у раз і воза, і коня, і дідка, що йде обіч, тримаючи віжки в руках. Так що і віз, і кінь, і дідок — якісь смугасті, якісь ребристі.
І весілля, вже без музики, поволеньки та сторожко рушає назустріч, приглядаючись до того дивного сумного повозу.
— Покійницю везе,— шепоче баба Ликора.
На возі, вистеленому зеленим березовим та дубовим гіллям, горілиць лежить дівчина. Руки розметала, дивиться в небеса, але чому в неї заплющені очі? Тута чорна коса тремтить на грудях, наче гадюка.
Весілля спиняється, й дідок зупиняється з возом.
— Кого ж це везете ви? — скрикує Катря, молода.
— Онуку свою,— мовить дідок, а очі плавають у сльозах, мов зів'ялі барвінки у воді.
— Звідки везете?
— Зі Збаража. А везу в Польову Лисіївку.
— Що ж це з нею?.. Спить?
— А спить... Німці приспали... Ніколи вже не проснеться.
Здушений крик рветься у Катрі з грудей:
— Почекайте мене, почекайте, я зараз... Оксано, ходімо!.. Ходімо до тебе!
Вона вихоплює з понурого весільного гурту якусь дівчину, видно, свою світилку, й тягне її до найближчої хати за лозиновою лісою. Дідок з віжками в руках понуро похитує головою, так само понуро похитує головою і гнідий кінь. Дівчат якусь часинку немає з хати— й ось вони появляються. Тільки ж де поділася молода?
І молодий також бараніє на лиці, бо дівчат двоє, а де ж молода?
— Весільний убір скинула,— здогадується хтось.
Катря з хати справді виходить не у весільному уборі, а в якомусь рудому платтячку з чужого плеча, і в цьому платті вона — як обкрадена.
— Що ти накоїла, дитино? — бідкається її хрещена мати тітка Мартоха.
А в обох дівчат — заплакані лиця, гіркі від горя.
— Це їй,— ридаючи, каже Катря й кладе свій білий убір і зняті з голови білі крамні квіти на воза, на груди непорушної дівчини.— Це їй...
— Як? Нащо? — не тямить молодий, поцюкуючи залізною ковінькою порох на шляху.
— Від мене! — Катря хапливо розправляє весільний убір — й тепер здається, що непорушна дівчина зодягнута в шлюбне вбрання. І білі крамні квіти розкладає на зеленому гіллі довкола її застиглої голови, так що дівоча голова тепер у білому вінку.— Ось так!
— Дитино, що ти коїш? — кричить хтось.
— А що кою?.. Бо вона вже ніколи невісточкою не буде... Ой, ніколи, ніколи! — Ридання перехоплюють їй подих.— А я невісточка навіть без фати, без шлюбного убору. Хіба не так? — питає в молодого.
Молодий слухняно й згідливо киває пшеничною головою.
— Ото нехай вона хоч таке весілля матиме! — голосить Катря.— Ви ж тільки погляньте, яка вона молоденька.
— Як на іконі свята діва,— стиха бубонить баба Ликора й хреститься.
Катря гарячково обіймає похнюпленого дідка, цілує в одну та в другу запалі щоки, цілує в лоб.
— Їдьте! Щасливої вам дороги!
Дідок смикає за віжки, риплять колеса, віз рушає. Всі дивлятьсЯі дивляться на дівчину в білому шлюбному вбранні, що лежить горілиць на возі й наче дивиться в небеса, не годна відірвати очей від сухої літньої блакиті.
Весілля дивиться, як юна невісточка на возі від'їжджає все далі й далі по білому курному шляху.
— А тепер ходімо! — озивається Катря.
Сльози стоять в очах у баби Ликори, сльози іскряться в очах у тітки Мартохи. Весілля як стало, так і стоїть під тополями. Мої очі бігають скрізь, туманяться, та я раз у раз витираю їх кулаком.
— А ти чом не граєш? — питає Катря в циганчука. Циганчук лише головою стріпує, відкидаючи з чола
ворушке гадюччя кучерів. Ось уже віз, на якому біліє непорушна невісточка в білому, поволеньки вибирається на горбок на сільській околиці — й скочується з горбка, зникаючи, пропадаючи за горбком.
Ось уже й нема, навіть порох не куриться.
А весілля стоїть і дивиться вслід, наче справді бачить щось за горбком. Наче бачить на невидній звідси польовій дорозі нерухому невісточку з тугою косою на грудях, у білому вбранні, з білими квітками довкола голови.
Раптом хрипко скрикує гармошка — і всі здивовано втуплюються в циганчука. Невже це він заграв? А в циганчука темне обличчя ще дужче стемніло, чорні очі ще більше зчорніли,— й він розтягує гармошку, наче хоче роздерти. Гармошка не те що плаче у його руках, а кричить. А кричить з великої досади-болю.
— Ні, не треба,— раптом просить Катря.
А циганчук не чує, а циганчук грає, і розпачливий зойк гармошки гримить на всі Вівсяники.
— Та замовкни, іроде!
Але циганчукові як заціпило, він не чує. Тоді молодий силоміць стулює йому гармошку, яка ще спромагається раз і вдруге схлипнути. Катря з молодим рушають, і тоді понуре весілля відриває ноги від землі і, збиваючи куряву, в сірій похоронній тиші поволеньки суне слідом.
КОЛО ДУБА НА СВЯТО МАКОВІЯ
У Тарапатого — мовби червоні мурахи рояться в зіницях. Побачивши його на подвір'ї, баба Ликора гнівається:
— Знов прибіг?
— Свято!.. Хіба ви не чуєте? Гайда на свято! Над Овечачим ллється музика. Музика накочується хвилями, то зовсім стихаючи, а то дужчаючи. Так, наче то наближається, то віддаляється. Й мені здається, що я погойдуюся на тих хвилях, що вони то вгору підносять мене, то опускають донизу.
— Нема ніякого свята! — сердито відказує баба Ликора.
— О, там уже стільки людей зібралося!
— Ану марш звідси, щоб і ноги твоєї не було.
Тарапатого як вітром здуває, бо він таки побоюється баби Ликори. Вона добра-добра, ласкава-ласка-ва, але рука в неї — наче праник, яким вибиває шмаття на камені в річці. Як лясне своєю рукою-праником, то джмелі у вухах гудуть.
Зі свого обійстя згодом озивається Срулиха:
— Бабо, ви підете?
— Хресійбо не піду.
— Але ж загадували йти! По-доброму наказували йти.
— Як по-доброму, то я не піду.
— Вже разом не підемо.
Обличчя в Срулихи тепер стало — наче вечір, наче ніч. Хай там хоч як сонце грає в небі великодньою крашанкою чи писанкою, а лице в неї не розгодинюється, не випогоджується. А то ще закутається так, що лише щілинки очей мерехтять. І в хаті весь час тепер сидить, наче сова в дуплі.
Так ото вона побивається невтішно за чорнявим Марком.
Й зараз вона совою шугає в сіни, гримнувши дверми.
Здається, музикою відлунюють низькі хмари, що пливуть над селом, відлунюють садки, відлунюють городи. Баба Ликора шпортає в корчах молоду картоплю, щоб зварити на обід, і лається, бубонить, бо так їй та музика не подобається.
— Бабо, а то музика не для вас?
Біля воріт спиняється на велосипеді Корній Потуга, хапається рукою за слуп.
— Бабо, ви чуєте чи не чуєте? Хіба то не до вас грається? Не хтось грає, а німецька влада. Скільки ще вас припрошувати? Чи ви така гонориста дівка, що до вас треба з калачем? Ото дивіться, коли не хочете, аби я вам пустив золотого півня.
І вже він відривається рукою від слупа, іде до Срулихи.
Баба Ликора лається стиха, але мусить слухатися. Та й як не слухатися, коли дехто з сусідів давно подався.