Весна просинається?
Вона спить у глибокому яру біля баби Хтодоньки, що сліпа на ліве око й крива на праву ногу; в тому яру спить весна чи не найдовше — з затіненого боку провалля біліє сніг, а поряд на осонні світиться трава. Спить у кущах поза хатами і поза хлівами, біля тинів примощується. Спить весна за селом на горбках, біля ожередів соломи тулиться разом із мишами, а також у кострубаччі рогози на ставу, в лісі спить.
А просинається — одного досвітку найголосніший у селі півень прокинеться найраніше і заспіває. Почують його інші півні, ударять у золоті литаври — й пливуть їхні голоси, як живе листя по воді, пливуть у запашному повітрі. Будять півні весну. І так по всьому селу. По всенькій Україні. Ніздрюватий сніг пахне сирою землею, а земля вогко тхне холодом, кора на деревах набрякла і посвіжіла, тоненька крига на калюжах хрумтить, як хрустки на зубах у дитини... Сонця ще нема, а легкого туману густішає, зі стріх капле, з віття теж, і вода в коліях на шляху синіє смутком. Хтось повертається од ставу з повним відром — і крижинки подзенькують протяжно та зрідка, наче звіряються в чомусь...
Малий Хомко знає, до чого весна вдатна. Щоб м'яко було їй іти по світу, під ноги собі настеляє трав, а щоб очам її було на чому відпочивати, квітки розсіває, а щоб не самотньо йшлось їй, птахів із вирію табунами шле в рідні краї. Весну можна підслухати, треба лише побігти на куток до баби Хтодоньки, спуститися в яр — послухати струмок, що з поля сотається і сотається. Весна шепоче, жебонить, зітхає, посміюється, вкрадливо щось запитує в тебе, але спробуй зрозуміти її!.. А ще весна підмальовує небо, аби синіше було й тепліше, людські очі засіває зерном доброти й радості, а дітям навіває сни. Малому Хомкові навіває один і той самий — як він руками змахнув та й полетів над обійстям, над городом, над грушею, а в грудях холоне від лоскоту.
Баби Хтодоньки він боїться.
Хтодонька сліпа на ліве око, а, здається, бачить на нього краще, ніж на здорове. А що права нога таки крива, то крива, прямішою за ліву їй уже не бути.
У баби глибоко запалі очі, а в них — притрушений попелом слізливий погляд. Одного разу Хтодонька стояла незрушно на вулиці, а малий Хомко мимо йшов, і стара, незмигливо дивлячись на нього, поспитала дуже голосно:
— Ти в бога віриш?
Малий Хомко не знав, про що вона запитує, проте страшно було заперечити, і він сказав перелякано:
— Вірю...
— А ти чий? — чи то запитала, чи то сердито гримнула Хтодонька.
— Я Хомко...
— Гуси вчора летіли, бачив?
Хомко ствердно кивнув головою, хоча перелітних гусей не бачив.
— Бог один, і душа в нього велика,— сказала Хтодонька. — Він гуску розуміє, і тебе, і билинку всяку...
Хомко не втямив і забув кивнути головою.
То від Хтодоньки пішло, що летітиме комета. Ота, яку чекали ще у війну. Летітиме вдень і буде така яскрава, що затьмарить сонце. Опереже всеньке небо, від краю до краю, а коли хвостом своїм зачепить сонце, то згасить його, й тоді настане на землі вічна ніч. Ніколи вже не розвиднятиметься, ніколи не смеркатиме, не буде гарячих полуднів, після дощів не виграватимуть над селом райдуги. "Це ж,— думав собі Хомко,— зорі сяятимуть і сяятимуть, а як же місяць? Заходитиме він, чи вже без перепочинку муситиме світити, бо яка ж то вічна ніч без вічного місяця? Ото сичів та сов розведеться, усякого птаства хижого та звіроти, що темряву любить! А квіти цвістимуть? А як же тоді суниці — родитимуть? Яблука не переведуться? Гарбузи на городі? Калина?"
Хомок чекав на комету. Але комета не летіла.
Був у їхньому селі дядько Лазар — чоловік як чоловік, тільки якби ото не сміявся він з усіх та з усього. Вивихне яка молодиця ногу, а дядько Лазар, про ту оказію повідаючи, неодмінно всміхатиметься. У сусідів корова ялова ходить — Лазар сміється. Перевернулась на горбку хура соломи й возія присипало, що ледве вибрався, — Лазар сміється. А так він чоловік гарний: нікому ні доброго, ні поганого слова не скаже, добра не вчинить, зате й лиха не заподіє. Худенький, наче його жінка раз на день годує, та й то самим лише хлібом з водою. Щоправда, недовірливий. Здибає вас і:
— Отут моє теля кудись побігло, не скажете, в який бік?
— Ген туди,— скажете й покажете.
Лазар пильно так гляне вам у вічі й усміхнеться.
— В ту вуличку скочило,— покажете.
Лазар дивно так похитає головою й піде в протилежний бік.
Зате ви і в нього ні про що не питайте. Чужу людину, яка питатиметься про сільмаг, неодмінно направить до артільної короварні, а чоловіка, що сільраду питатиме, пошле до цвинтаря.
А так — славний він чоловік.
То цей Лазар чомусь дуже не любив Хтодоньку. Коли забачить її, то ще віддалік зупиниться й стоїть. По лицю мінлива усмішка скаче, губи здригаються, наче якоїсь бридоти покуштували.
— Здрастуйте, бабо! — кричить їй уперед.
Хтодонька підходить повільно, обличчя в неї чорне, погляд — чорний, і риса стиснутих уст також чорна.
— Доброго дня! — знову озивається Лазар.
— Доброго дня, траво зелена, — зрештою відповідає баба.
— Яка ж це я трава? — вдавано витріщується Лазар, котрий наперед уже знає, що йому буде сказано.
— Ну, бур'ян!..
— Отакої?!
— Полин ти придорожній, порохном присипаний. Отак упадеш, ногами тебе притопчуть, худоба по тобі ходитиме, а там і зовсім не видно стане.
— А де це ви комету свою поділи? Люди чекають комети, а ви її за пазуху сховали й не випускаєте?!
— В голові твоїй шугає комета, а на голові в тебе падалиця хирлява росте, і в падалиці тій вітер свище.
Незворушна Хтодонька далі йшла своєю дорогою, і костур ставила твердо, наче хотіла проткнути земну твердь, а Лазар підбігцем дріботів коло неї, жовтою олією по обличчі в нього усміх був розлитий, і питав:
— А як упаде сонце у наш став, то багато риби наглушить?
Хтодонька починала сердитись, і голодні пазури її чорного погляду впивалися в Лазаря:
— Згинь, сило нечиста!
Й так страшно казала це, що дядько тетерів і застигав на місці.
Хомко не раз ходив до Хтодоньчиної хати, що над яром стоїть, послухати весну. І в поле подивитись — тут воно стелилося перед очима то тепле, то холодно-сизе; ген чорніє рілля, по ній гуси чиїсь білі поволеньки бредуть, хитаючи головами; у м'якому сідлі між двома горбками хтось ранній та нетерплячий корову вигнав пасти... Батько-агроном, коли їде на велосипеді в поле, завжди довозить Хомка осюди, до яру, а потім курить собі й курить, а малому Хомкові так хочеться з ним, в отой серпанок тремтливий, що хоче розгойдати обрій — і не в силі.
Якось Хтодонька завела його в свою хату (дуже боявся іти, аж п'яти боліли!), напоїла молоком.
— Ти хто? — як завжди спитала.
— Я — Хомко,— відповів Хомко, не в змозі відірвати погляду од її темно-зосередженого виду.
— Ти дитина славна, бо в тебе очі чисті, а лоб твій блищить, немов на свято. Нікого не кривдь, бо хто кривдить, у того в очах гадюки ховаються. Не обманюй, бо в голові твоїй шуліка гніздо зів'є, пташенят висиджуватиме, й дзьобатимуть вони твій мозок. Кого вдариш — йому добре стане, а рука твоя всохне й одпаде. Матері своїй дулю складеш — так у тебе кулак і закостеніє, так і зостанеться. А зазіхатимеш на чуже, то свого позбудешся.— Вона заплющувалася, наче дрімала, губи в неї ледь-ледь сіпались, ніби й далі провадили нечутну розмову, а потім раптово питала: — Ти хто?!
— Я — Хомко,— шепотів Хомко.
— Не зобиджай котів і собак. Лошат не бий прутом, усе живе люби, і воно тебе любитиме. Бо корова й кінь теж уміють говорити, вони між собою про все своє, а ми про своє між собою... Ти чого це смієшся? — І дивилася на нього пильно та докірливо.
— Я не сміюсь, — шепотів Хомко, який і справді-таки не сміявся.
— Вода — це кров землі, — казала Хтодонька...— Ти до церкви ходиш?
— Ні,— шелестіло з Хомкових губ.
— Якщо в самому тобі немає духу чистого, то не займеш, і ніхто не дасть його. А в тебе чоло блищить, як на свято... На другий день великодня йди ранесенько до церкви і в дзвони бий. Прийдеш найперший, то щасливий будеш усеньке життя, а запізнишся, то вестиметься тобі так, як ото вже ведеться... Ти встаєш рано?
— Угу...— німів язик.
— Рано вставатимеш — більше сонця візьмеш у себе... Матір свою слухаєш?
— Слухаю...
— А батька?
— Слухаю...
— Ходи здоровий...
Хомко йшов із бабиного обійстя і все озирався. А потім, заховавшись у кущах, пригадував чорний лик баби Хтодоньки, ніс її тонкий та скарлючений, а в роті в неї замість язика перевертається щось темне й наче неживе. Хату її пригадував — задимлений комин, задимлений сволок, а в тому сволоку залізна скаба, до якої колись давно колиску чіпляли на вервечках. Над дверима з'їдена шашелем полиця — на ній висушені трави, цвіту всякого, корінців біліє та жовтіє, у вузликах — насіння... І раптом лунало над самісіньким Хомковим ухом: "Кого вдариш — йому добре стане, а рука твоя всохне й одпаде". Хомко злякано озирнувся довкруги, наче баба Хтодонька сиділа оце зараз із ним у кущах і повторювала своє казання.
Коли настала весна, чекав на Великдень. Хоч мати й не готувалась до нього, та зате Хомко прочув, що за тиждень — великодня неділя. Похолодало, повітря порізкішало, наче в небі не хмари пливли, а крижані гори. На сірому гіллі дерев бруньки понастовбурчувалися замерзлими пташенятами, а на зеленій траві щоранку їжачився іній. Хомко хоч і зодягнув свою зимову шапку, зате ходив лише в сорочці — так мало швидше потепліти. І справді, десь у середу ополудні все пом'якшало: повітря, далекі обриси обрію, табуни яблунь по садках, і вітер накочувався на губи та очі шовковий. Наступного дня припекло, і бруньки зітхнули звільна, заблищали, наче всміхнулись, і дитинно-свіже листячко надвечір заплакало зеленою втіхою. Ніч запахла вогким туманом, густа й непроглядна ніч, що повкладала всіх спати, а сама не спала — продиралися із землі паростки, по березових жилах дзюркотів сік, набрякали брості... І до самої неділі вже стояли такі дні й такі ночі, коли захмелілі півні співали, як не перед добром, а потім і неділя настала — в сонячному блиску, в блиску очей.
Хомко здибав Лазаря на вигоні. Дядько йшов у нових смугастих штанях і в старому своєму картузі з високим синеньким околишем.
— Ти куди? — запитав, зупиняючись та — з усього видно — намірившись приязно побалакати з Хомком.
— Нікуди, — відповів хлопець.
— Ти христосатись умієш?
— Ні.
— А крашанка в тебе є?
— Немає.
— А ти хіба не материн син?
— Материн,— похнюпився Хомко.
— Може й материн, та не батьків,— дуже весело сказав Лазар.
Хомко насурмонився.