З розмов та окликів зрозуміли це мужики зразу ж і швидко заговорили між собою.
— А нумо на них! — троюдили.
— Це наші сусіди з-за Сяну! — пояснювали Андрійкові.— Ми їх гаразд знаємо, це все звірі, виховані на нашій крові та ганьбі. Пустіть нас!
— Ждати! — наказав Андрійко.— Вони п'яні, але їх багато. Нападемо, то вб'ємо половину, та інші роздавлять нас, а це не є ніяке добро для Луцька. Тут далі є над рікою вільшина, а між нею і берегом мокляк. Він тепер підсох або й зовсім висох, то перейдемо без перешкоди і переждемо, аж погаснуть вогні. Тоді скочимо.
Ратники заспокоїлися і пішли далі, доки не зачорніла наліво вільшина. Тоді Андрійко звернувся туди сам і ступив на розкисле лугове підложжя. Раз у раз западали ноги по кістки або й вище у підсохле в'язке болото, так що з трудом доводилося витягати їх назад. Комарі роями носилися над мовчазними мандрівниками і допікали їм до живого. Деякі бралися побивати цих маленьких співучих ворогів, інші обганялися тільки і кляли стиха під носом. Кілька хвилин брели так у трясині, розмішуючи її ногами, потім Андрійко відчув під ногами твердий грунт і вискочив із багнюки. За ним послідували товариші і заховалися у вільшині. Тут було темно і тихо, тільки здалеку долітав гамір табору. Комарів було менше, а підложжя сухе. До Андрійка підійшов Грицько, і обидва почали складати план нападу. Вони вирішили поділити сотню ратників на малі гуртки по п'ять-шість чоловік, які мали з півдня напасти на шатра та колиби малопольських лицарів або вбивати їх біля вогнищ. Другу сотню поділили на дві частини. Одна мала пильнувати, щоб розбуджене лицарство не кинулося своїм на допомогу, а друга мала знищити воєнні шопи. Над першою сотнею провід узяв Грицько, який надіявся найти у шатрах Зарембу; другою керував Андрійко з Горностаєм. Усе обговорили обидва провідники, як досвідчені мисливці, що вкладають план полювання на звірину. Горностай, як недосвідчений у таких походах, прислухався мовчки. Згодом почали вогні пригасати. Крики стихли, а ніч помітно холоднішала. Західний вітер стих зовсім, а зате від сходу налітав хвилями холодний подув. Північ минула, видко, давно. Тоді Грицько із своїми покинув вільшину і попрямував ще далі вздовж берега, щоб обійти табір від півдня. Андрійко вів своїх людей просто у табір. Попереду йшов він сам з кількома ратниками, за ними, на яких п'ятдесят кроків, інші.
Обережність була не зайва. Поміж першими возами наткнувся Андрійко на вартівника, який дрімав, спершись на спис. Він ліниво розплющив очі, але, побачивши тільки кількох, не змінив пози, лише запитав з обов'язку:
— Хто йде?
Надходячі не відповіли, і аж тоді вартовий пробудився зовсім. Заки, однак, встиг розкрити рот і крикнути, котрийсь із ратників вдарив його по голові обухом. Без звуку повалився вартівник на землю. Падаючий спис підхопив Андрійко, щоб не забряжчав, і похід посувався далі. Табір лежав у садах та городах луцьких передміщан, бо хати трохи не всі пішли з димом. Великополяки стояли на Підзамчі, у Луцьку, а вірніше у тому, що залишилось з Луцька, був сам король з мазовецьким князем та його полком. Там були також королівські дорадники, охорона і чехи. По другій стороні замку, таки над річкою, був табір лицарських гостей з Чехії, Угорщини, Моравії, Сілезії й обози. Вся та сила лежала довкола Луцька луком, осередок якого творило Підзамче, праве крило — малополяки, ліве — лицарські гості, а опору і запасний стан — Луцьк.
Сите та п'яне лицарство спало покотом, ніхто й у голову не клав, що на кінцях мужицьких кіс тихим, котячим ходом вривається поміж них смерть. Тут і там не раз порскнув кінь, зривався один або другий сонний конюх, але ратники Андрійка йшли спокійно, не оглядаючись на боки, наче й вони самі належали до табору...
Потім з'явилося здалеку світло смолоскипів, які горіли біля брами міста. Там стояла варта, з якою Андрійко не бажав собі зустрічі. Тут поділив він свою сотню на дві половини. Одна зразу відійшла під проводом Горностая на Підзамче до воєнних шоп, біля яких спала ще челядь та ходили вартові, а друга залишилась на місці. Андрійко розмістив їх у кущах веприни, які росли в якомусь підміському саді, і ждав.
Тим часом східний вітер кріпшав і ставав стійким, видко, наближався світанок. У недалеких лісах, серед мовчанки, яка панувала у природі в останній третині ночі, почувався раз у раз крик пугача: "Пугу! пугу!". Чоло Андрійка палало, ніби від гарячки, кров вдаряла у виски. Він звик був справді до підходів та несподіваних нападів на всілякі ватаги лицарських і не лицарських грабіжників, але тут найшовся, наче чудом, серед зібраного на рать лицарства всієї Малопольщі. Ніхто його не спиняв, ні питав, що він за один, хоч, певно, не один бачив ідучих... Мимохідь подумав собі Андрійко, що він є також один із тих сплячих лицарів, і заспокоївся вмить: ніхто не міг надіятися, що піші мужики із замку зайдуть до табору малополяків і то ззаду... На сході небо почало світліти...
А втім, наче постріл з гармати, десь у південному куті табору почувся воєнний оклик нападаючої раті, а йому по хвилині відповіли крики, у яких не було нічого людського. Довкола ватаги Андрійка почувся рух. З погорілих хат, з наметів, колиб почали висуватись заспані та розпухлі від запою голови лицарів та челяді. Вони прислухались хвилину, а потім вибігали напіводягнені надвір. Тим часом верески, зойки, крики, брязк та гамір кріпшали чимраз більше та наближалися до воріт Луцька, а понад усім гамором найприкріше лящав той найбільш дикий із гомонів війни, проймаючий квік ошалілих з переляку коней.
Аж ось показалися товпи напіводягнених, перестрашених, осліпших утікачів. Між ними та за ними гнались і коні з розвіяними гривами, розширеними ніздрями та диким вогнем в очах. Вони толочили навіть випадково зустрічних людей, одичівши від раптового переполоху. А тоді Андрійко, склавши руки довкола уст, гукнув на все горло:
— Свидригайло в таборі! Рятуйся хто може!
Враження цього поклику було нечуване. Здавалося, все пекло відкрилося перед стопами втікаючих поляків. Хто міг, ловив коня й утікав наосліп на Підзамче або у город. Інші розбіглися, наче товар від удару грому, без притомності та стриму. Хміль вивітрився із голів, але лишив по собі порожнечу, яку неподільно заповнив переляк.
Челядь, яка також позривалася на ноги, зрозуміла зразу ж, що ось являється хвилина, під час якої можна поживитися добром панів, і кинулася грабити ніччю майно тих, перед ким гнула спину дниною. І так, коли мужики першої сотні серед дикого реготу та вигукувань гналися за панами, челядь прикинулася мертвою і грабувала залишені намети або зривала одяг та зброю з утікаючого лицарства. Увесь малопольський табір змінився у якийсь страшний кривавий хаос, повний стогонів, зойку, нелюдського реву, збожеволілих від страху людей та коней, і все те серед кромішньої пітьми, бо останки тліючих вогнищ затоптали втікачі.
Але ось біля луцької брами загорілася червоним полум'ям бочка смоли. В її кривавому світлі з'явився гурток піших ратників та кільканадцять кінних лицарів. Вони, видко, йшли подивитись, що діється на передмісті, заспокоїти наляканих та вказати тікаючим дорогу до втечі. І справді, їх поява спам'ятала декого. Збройні мужі почали швидко збиратися довкола королівських ратників. Та тоді Андрійко відвернувся до своїх товаришів, які увесь час аж горіли з нетерплячки кинутися у вир боротьби.
— Хлопці! — сказав голосно, так, що всякий чув виразно кожне його слово.— Ми зробили своє, пора нам до хати. Заки, одначе, відійдемо, мусимо ще розбити цю ватагу, щоб вона не вдарила на наших у повороті. Нуте, хлопці, з богом, за Миколу!
— За Миколу! За Миколу! — закричали всі, мов один муж, і, наче вовки між череду овець, влетіли між ватагу біля брами. Вони наче вродилися з темряви, яка оточувала звідусіль королівських ратників, а ці, намагаючись у пітьмі віднайти ворога, найшли його несподівано між собою.
Засвистіли коси. Мужики, наче косарі, розмахувалися з усієї сили, а вістря блискавками спадали на оторопілого противника. Страшний був наслідок цих ударів, з яких кожний відвалював голову, руку, ногу людині чи коневі або поров груди та черепи. Повні жаху зойки завторували свистові кіс, а час від часу громом нісся над глотою борців оклик: "За Миколу!"
Свистіли коси. Мужики поминали криваво своє божище, свого провідника, який пробудив був їх душі, а їх серця заставив битися за добро народу. При кождому ударі ім'я небіжчика наче оживляло живучих, давало їм силу.
Свистіли коси, доки збита ватага шляхтичів не розскочилася та не залишила по собі могили пошматованого людського та кінського м'яса, ганчірок з одягу, шкіри та залізної бляхи й величезної калюжі крові. Останки живих пішли врозтіч, але не багато з них втекло, бо у цю мить прибігла під браму і сотня Грицька, яка почула бойовий оклик Андрійкової ватаги. Вона визбирала мало не всі зернята, які порозскакувалися з-під ціпа Андрійка, а Грицько трикратним звуком рога дав знак до відступу.
Вони звернули повз Підзамче над замковий рів. За ними у місті й на передмістях гуділо тим часом, як в улику. Дзвеніли роги, горіли огні, іржали коні, видко, лицарство готувалося до наступу на мнимого Свидригайда або до відступу. На Підзамчі було пусто і глухо. Усього кілька трупів валялося у поросі дороги, якою ішла друга половина Андрійкової сотні. На превелике здивування обох проводирів, усі воєнні шопи були у руках замкових ратників. Тут привітав їх Горностай, невдоволений та лютий. Він проклинав на чому світ стоїть і боягузтво ляхів, і накази Андрійка, який довірив йому таке легке завдання.
— При другому випаді лишіть мене дома різати кури та гуси на вечерю! Певно, при цьому проллю більше крові, ніж тут.
Виявилося, що великополяки, челядь та проводирі, почувши гамір у таборі, зразу опорожнили шопи та Підзамче з страху перед вилазкою замкової залоги або нападом ворога з тилу. Над ровом стояли, бач, сторожі, і ці вчасно побудили сплячих. На кількатисячну товпу збройних шляхтичів годі було нападати кільком десяткам ратників, тому вони ждали, аж ворог відійшов на ліве крило й аж тоді накинулися на шопи. Тут застали тільки невеличке число вартівників, а й ці сподівалися ворога з сторони замку, а не з тилу, тим більше, що зразу ж після відходу великополяків з Підзамча було спущено міст на рові.
Радісно привіталися учасники вилазки.