– Світ розкладається. Дуже багато зброї на вулицях, у простолюддя. Дуже багато дітей виростає без батьків… Дуже багато темношкірих розповзається по землі. Хаос стає законом життя! І якщо цей хаос не припинити, цивілізація полетить у прірву. Хтось мусить його погамувати, Серафимо.
Найстрашніше було те, що слова його були близькі до правди. Але Серафима не приймала її. Душа настоятельки прагнула іншої правди, лагідної, суворої, милостивої і самопожертвеної. Може, й безнадійної, але все ж правди. Щоб була для людей і во спасіння людей!
– Так що ж, хочете нас знову завоювати? – пошерхлими губами запитала стара.
– Бог вас завоює. А Бог – це порядок, безжальний порядок, і в нього вам, українцям, і нам, германцям, знайдеться гідне місце. – Магістр глянув на годинник, знервовано підвівся. – Щось довго іде ваша Віра Олегівна Сікора. А жаль, ми хотіли порадувати її.
Вбіг посланий "лицар" і прямо з дверей випалив:
– Фрау Віра в церкві! Що накажете робить?
– Нічого, – відбуркнувся Магістр. – Вона все одно видасть нам космічний пароль. Без цього пароля космос нас не прийме.
Перемовилися між собою по-німецьки, стара їх не зрозуміла, але відчула, що лихо насувається. Нащо їм потрібна була Віра Олегівна? Нащо вона зайдам? Вдерлися в монастир, саме лихо від них. Мусила їх якось затримати. Безпремінно. За всяку ціну.
Тоді вигадала, отут за столиком, прямо дивлячись у вічі Магістрові:
– Ви посидьте, а я збігаю за нею… за вчителькою.
Німець підвівся нахмарений.
– Нащо ж так? Підемо разом.
Старенька вся зіщулилась, не могла рукою ворухнути, голосу подати. Мала вести їх до храму.
– Отже, ваша вчителька чомусь не вдома і не на уроці, а сидить з самого ранку в церкві. Дивно.
– Це вона затрималася… пізня вечірня служба…
– Дурниці! – вишкірився Магістр, широко крокуючи по великому, порожньому дворищу монастиря. Чорні поли його плаща розвівалися як крила столітнього ворона. – Бачу, пізно у вас правиться божа служба. Від вечора до рання. Ну, гаразд, і де ж вона, ваша церква?
Настоятелька ткнула пальцем у бік собору над урвищем. За ним уже з'явилося кружало ранкового сонця.
– Онде… тільки ви скажіть мені, нащо вона вам? – скімлила настоятелька. – Не чіпайте її! Вона ж добра душа… У неї родителі в Севастополі. Ще й замужем не була.
– Заміж ще встигне, – діловим тоном запевнив Магістр.
Наблизилися до церковиці, білої і якоїсь особливо ніжної, безборонної в цей тихий ранішній час. Серафимі зробилося раптом млосно. Знала, що дівчатка-ліцеїстки, мабуть, сплять всередині на лавицях, а прийдуть ці німчаки, побудять… І вони налякаються до смерті.
Зненацька перед самими сходами на паперть настоятелька опускається на землю. Розкинувши широко руки, починає затято бити поклони, примовляючи:
– Боже праведний… прости і помилуй… Боже славний, це ж я накоїла кривди… Я привела антихристів у твій святий дім… Прости мені, Боже всемогутній!..
Магістр із своїм "лицарським" почтом здивовано дивиться на стару. Ця азіатка Магістрові навіть симпатична, йому по-щирому жаль її. Що вона собі вигадала? Тут Магістр починає розуміти, що його сприйнято за вбивцю. Та ні ж бо! Він гадки не мав убивати якусь українську жіночку, вона йому абсолютно байдужа. Проте вона єдина… так, може, єдина в усьому світі особа, котра знає пароль космічного контакту… Хто оволодіє ним, той може напряму виходити в небесні ешелони, вести перетрактації з "сірими", "білими" і всілякими іншими блукальцями світів. Цей пароль сьогодні на вагу золота. "Сірі" – сволота, з ними пора кінчати, відриватися від них. Віруня… он хто йому потрібний! Тільки Віруня, чи як там її точніше? Віра Олегівна Сікора!
– Фрау Серафимо, – каже Магістр, рішуче підводячи стару настоятельницю з землі і ставлячи її на ноги. – Повірте, ми не збираємося кривдити вашу вчительку. Ми покидаємо ваші землі. Годі! Тут не дуже затишно для нас, арійців. Ми хочемо вже додому. І ваша Віра Олегівна має сказати мені лише кілька слів. Кілька нікчемних слів пароля. За це я її озолочу. Я вас озолочу!
У матушки полізли на лоба брови. Голос німця вразив її розчуленістю і відвертістю. Видно, не брехав. І не мав ніякого зла до Віри Олегівни. Ну, то й слава Богу! ~ подумала настоятелька. Може їм і справді пора уже забиратися звідси у свої германські землі.
* * *
– Ай справді тут щось не так, – повторив Зігфридові слова Теренс.Вони сірими тінями вислизнули з церковної прибудови. Он неподалік якийсь сарайчик, шугнули в нього, обійшли навкруг, визирнули з-за рогу. І мало не наткнулися лицем в лице з якимось парубчаком у камуфляжній, військовій формі.
Стояли вражені, втупившись один в одного. Та раптом Зігфрид упізнав хлопця:
– Саша?… Ти чи що??
– Зігфрид! – щиро зрадів парубок, і голос його опав до таємничого шепоту: – А другий… стій, це ж американець Теренс! Чи не так?
Були знайомі.
Там, у "лицарському" гроті бачилися мимохідь, але то давнє, то минулося. Саша був із місцевих татар. Як його називали люди Магістра – "сином Чингізхана".
Саша Гафуров, здогадавшись, що й статечений джентльмен Теренс, і в'юнкий Зігфрид порвали з Магістром, вирішив бути відвертим:
– Наш великий лицар підземелля тікає. Зараз пішли до старої настоятельки Серафими. Душу їй видирають.
– А що з неї можна вирвати? Вони везуть з собою чемодани золота. – Зігфрид мерзлякувато зіщулився на ранковому вітерці, який повівав з гір. – Серафима бідна, як і її монастир.
– Вони шукають мене, – сказав Саша-тата-рин. – Яз гроту втік тиждень тому, коли підслухав розмову Магістра з начальником охорони Вернером. Хочуть розворушити місцеве татарське населення, щоб татари вимагали від українців і руських землю, щоб оголосити ісламський джіхад. Магістр послав мене до татар. їм потрібний балканський варіант.
– Кому? Магістру?
– Його володарю, "сірому космосу". Це ж він віками сварить людей. Через нього всякі революції, війни, ненависть на землі. Тільки хай не думають, що ми, татари, такі дурні.
Дужче потягнуло вітерцем з гір. Сонце вже червоніло над скелястими урвищами, але ще не гріло. Стали радитись, що робити. Німці ось-ось мали з'явитись.
– Ой, Сашо, ризикуєш ти головою, – сказав Зігфрид. – Я не знав, що ти наобіцяв Магістрові розбуркати татарську Вандею. Нині ти для них зрадник!
– І ти зрадник, – відгризнувся Саша. – А никаю я тут і ризикую головою з чисто особистих міркувань, гер Зігфрид. Хочу врятувати своє кохання. В цій церкві заховалися дівчата-лицеїстки. І серед них Маринка. Ми з неї будемо одружуватися. Як тільки вона закінчить ліцей.
– Розігнався! Гадаєш, їй світить, шлюб з татарським мурзою? – дружньо пожартував Зігфрид.
– А, мабуть, світить. Ваші расистські казочки вона не сприймає. Повір мені.
І далі розповів Теренсу і Зігфриду, що тут скоїлося. Ще з вечора, мовляв, перед вечірньою трапезою звеліла настоятелька учительці Вірі Олегівні відвести всіх дівчаток до церкви, щоб вони там перебули ніч. Для їхньої безпеки. Щоб уникнути лиха. Це ж він, Саша Гафуров, і попередив матушку про можливий наїзд "лицарів" з гір, про лютого Магістра, який рветься за кордон. Отож настоятелька і наказала сховати дівчаток.
Тепер все ставало ясним. Теренсові замлоїло серце. Віруня втрапила у нелегку ситуацію, його міс Віруня, його нещасна любов. Стояв під стіною сарайчика у своїй благенькій курточці і відчував, як його проймають дрижаки. Великий Лауреат Нобелівської премії визирав своє кохання. Визирай, визирай! Може, колись в салонах Манхетена згадаєш про ці хвилини! Отож, Віруня тут в церкві, ховається від негідників, від йолопа Магістра. Але чому має ховатися?
З дому настоятельки вийшли двоє в чорних плащах. Тримали в руках маленькі автомати "узі". Підійшли до церкви, відхилили браму, зазирнули досередини і одразу ж знову причинили її.
– Видно, Магістр послав їх перевірити, що там у церкві, – сказав Зігфрид, тиснучись до причілкової стіни сараю.
– Перевіряють, чи там Віра Олегівна, – по-своєму вирішив татарин, – Вони заради неї й заскочили сюди.
– Не розумію, – здивувався Зігфрид.
– Я ще в гроті чув, що вони цю вчительку люто ненавидять. Було навіть рішення ліквідувати її.
– Це я мав її ліквідувати! – сухо мовив Зігфрід.
– Знаю, – видушив з себе американець. – Сто разів казав мені про свій "подвиг".
– Але ж вона жива! Чуєш, Теренсе? Твоя наречена жива, і ми повинні витягнути її з цієї церкви.
– Витягнемо, – мляво згодився художник, і з його голосу було знати, що він вже почав втрачати віру в своє щастя. А Зігфрид нехай катується! Всі вони хай катуються, тевтонські воїтелі!
В теренсовій душі тужавіла рішучість. Мав щось робити.
– Я хочу… я пропоную… – він завагався, – ідемо до них, до тих бовдурів з автоматами, забираємо в них зброю, відкриваємо браму.
– І перша ж їхня куля, – твоя! – хмикнув майже весело Зігфрид. – У них два автомати, а в нас тільки мій пістолет "баретта". Прекрасна річ, але а боюся, що її кулі не проб'ють їхні свинячі шкури. Вискочить уся їхня банда, і тоді твоя наречена дуже засумує за тобою.
У веселоокого татарина Сашка посуворішало вилицювате лице. Обережно визирнувши з-за причілку і оцінивши ситуацію, сказав тоном бувалого оперативника, що з такими негідниками треба діяти розумом.
– Про який розум, говориш? – кинув Зігфрид. – У нас часу обмаль.
– Тому й кажу: не гайнуймо часу. Ти підеш зі мною до мого діда Гафурова. Містер Теренс лишається тут за сараєм. Скажемо так: для рекогносцировки.
– Краще кажи, що надумав? – знервовано видушив з себе Зігфрид. – Я твого дідуся Гафура знаю, шаную, люблю, хай він буде сто літ здоровий і живе сто літ…
– Помовч! – татарина пойняла лють: – Ти ідеш зі мною! – І зиркнув на американця, що тиснувся в своєму вітровичку до стіни сараю. – Бачиш, наш геній зовсім підупав духом. Чуєте, містер Теренс? Не сумуйте. І не дуже висовуйтесь. Мій дід Гафуров ще покаже цим тевтонським свиням, як ображать наших дівчат!
І покрадьки, поза кущами малинника, поза старим монастирським садочком подалися до муру, перескочили через нього, і рвонули щодуху у селище.
Татарин привів Зігфрида до своєї глиняної оселі, коли сонце вже царювало над гірським кряжем. Зігфрид, ледве переводячи дух, оглянувся по вулиці.