Та професор Ортель веде свої розробки далі, і скоро світ почує про них. (Німець розвів руками, і в його жесті відчулася прикрість: мовляв, біда, але що поробиш?..) Та головне не це. Зовсім не це!
— А що ж головне? — не втримався Крутояр.
— У Ортеля був гаряче любимий брат, — заговорив німець і при цьому підвищив голос до патетичного звучання: — На жаль, в самому кінці війни брат потрапив у російський полон. Себто до вас. За відомостями, які ми одержали, він довго жив на Уралі, повертатися на батьківщину не захотів і зрештою став радянським громадянином. Після його смерті в нього лишився син, який теж виявив бажання жити в Радянському Союзі і працювати на комунізм. Єдиний нащадок роду Ортелів працює на комуністів! Ви уявляєте, якого болю це завдає моєму шефові?
— Уявляю, — зовсім щиро сказав Крутояр. — І чим я можу допомогти вашому шефові?
— Дуже просто можете. — В голосі німця зазвучала урочиста піднесенність, так говорять люди, які твердо знають, що кожне їхнє слово має бути кимось почуте й оцінене. Видно, за їхньою розмовою стежили всі підслуховуючі апарати німецького поселення. — Як саме допомогти моєму улюбленому шефові? А ось як. Він передасть через вас важливий документ. Дуже важливий як для роду Ортелів і абсолютно незначний для людства. Це — тестамент, духівниця чи, як у вас кажуть, — право на спадкоємство.
— А що саме хоче передати в спадок своєму гаряче любимому небожу вельми шановний професор Ортель?
— Дуже багато... Дуже!.. — Німець опустив голову і в кутиках його рота майнув глузливий усміх. — Не більше й не менше, як панування над світом.
"Здається, вони всі тут з'їхали з глузду", — подумав Крутояр. Одначе правила гри змушували його приймати все серйозно.
— Мені це не зовсім ясно, але я готовий передати такий документ за адресою. Якщо ви, звісно, повідомите мені її.
— Адресу ви одержите завтра від самого професора Ортеля. Я радий, що ви виявили розуміння складної ситуації і погодилися на цей крок, а не стали на позицію твердолобого комуністичного догматизму. Як тільки ви поговорите з професором, вам негайно буде дано дозвіл на продовження подорожі.
Запала пауза. Розмова, власне, закінчилася. Все ясно. Німецький друг зважився на цю зустріч тільки для того, щоб застерегти Крутояра: згоджуйтесь на примхливу забаганку його дурнуватого шефа, не виявляйте спротиву, не входьте з ним ні в які суперечки. Ну й прекрасно! Хай собі пишуть духівниці, хай мріють про світове панування. Такі безглузді ідеї ми вже чули. Аби скоріше вирватися на волю. Одне ще хотілося взнати Крутоярові, і він запитав не без видимої цікавості:
— Ми побачили тут розкішний палац і за ним ціле містечко, яке було побудоване, без сумніву, десь в середині минулого століття. На сьогодні це абсолютна старовина. Але нас здивувало те, з якою старанністю цей палац і це містечко утримуються в порядку. Чому там ніхто не живе? Чому німецька колонія не розташувалася в дорогих і достойних кожного чесного німця апартаментах? (Це було мовлене Крутояром, звичайно, для тих, хто його підслуховував!)
— А все тому ж, — мовив багатозначно Бартель. — За ідеєю мого високошановного шефа, тут буде колись столиця світової імперії.
— Так, світової імперії! — вражено вигукнув Крутояр, але не дав волі своїй іронії.
— Сьогодні це звучить смішно, як анекдот для багатьох скептиків, які не знають генія професора Ортеля. Але невдовзі скептицизм поступиться місцем захопленню. — Німець говорив з натхненням, він весь був немов у палкому екстазі, хоча його гарні, розумні очі й далі поблискували глузом. — Сюди зійдуться життєдайні нитки світової імперії Ортеля. І тоді розкішний палац, який ви, до речі, дуже необережно наважилися оглянути без нашого дозволу! — стане центром світової системи Ортеля, центром його мудрого керівництва, духовності і майбутньої цивілізації! Я вірю в це, я знаю: так буде!
Прощаючись, німець знову вклав у долоню Крутояра папірець. Відчувалося: цього разу щось більше, ціле послання. Крутояр затиснув його в жмені і непомітно засунув до кишені.
Через кілька хвилин вони всі гуртом читали його в професоровім кабінеті:
"Найперше запам'ятайте: цей лист повинен бути знищений негайно після прочитання. Негайно! По можливості спалений! Але кожне слово в ньому — то мій святий вам наказ, святе моє благання. Хто я? Чому наважуюся на таку відвертість з вами? Ортель — злий геній, якого я тримаю під контролем уже десять років. Свою нелегку місію я перейняв з рук мого батька. Мій батько виїхав разом з Ортелем з Берліна в кінці квітня 1945 року. То був рік ганьби нацистської тиранії. Рік припинення всіх Ортелевих робіт, які він тягнув до останнього дня існування кривавого рейху. Знайшовши собі притулок в нетрях Оріноко, Ортель, одначе, вирішив, що в нього є шанс врятувати втрачене і почав роботу над новою зброєю. Сорок років він сидів в своїй лабораторії, виношуючи ідею нової суперпотужної бомби. Мій батько, чесний німець і патріот, одразу збагнув, що геній Ортеля здатен на страшне. Уже з його перших накреслень стало ясно: він готує вибуховий пристрій в сотні й тисячі разів могутніший за водневу бомбу. Так, за водневу! Однією такою бомбою Ортеля, якщо вона, не дай боже, з'явиться на світ, можна буде знищити цілий континент. І тоді мій батько пішов на священну самопожертву І, втершись в довіру до цього генія-дикуна, вирішив контролювати його дії. Мій батько був здатен на все: навіть на те, щоб в разі, якби Ортелю вдалося змайструвати свою супербомбу, підірвати себе разом з Ортелевою лабораторією і самим Ортелем. Тепер я замість батька. Я стежу за ним, тобто за своїм шефом, за своїм генієм і вселюдським лихом. Але ось виникла загроза: Ортель, неспроможний втілити свою ідею в життя на практиці — накреслення бомби виявилися надто складними, — готовий передати її схему, її технологію, її принцип розвідці відомої вам північної держави. І тому я хочу просити вас допомоги, я хочу через вас передати заклик до знищення Ортелевого пекельного гнізда. Кому передати? Чесним людям республіки, тим, хто завдасть удару по генеральській хунті. Я чув, що сили опору вже готові до дії. Дай бог, щоб вони перемогли. Просіть їх, благайте, переконуйте всіма засобами, що в надрах німецької колонії на Оріноко визріває смерть всього людства. Молю вас про це і заклинаю Всевишнього стати вам у поміч! Ваш вірний друг".
Наступного дня відбулася обіцяна і величаво дарована "генієм" аудієнція. Умисне запросив усіх, окрім, звичайно, індіанців. До юного Олеся вийшов з-за масивного стола повнотілий чоловік, старезний як світ — мабуть, мав літ за вісімдесят п'ять! — обняв його могутніми товстими руками і чмокнув у чоло. Очі в нього були маленькі і гострі. "Невже це очі генія?" — подумав Крутояр. На губах весь час плавала сумовита усмішка.
— Сідайте, сідайте, — припросив він гостей, вказуючи на скромні стільці в його досить скромному кабінеті. — Я завжди схиляв голову перед Росією. І навіть в роки страшної війни я вірив, що наші держави будуть колись у дружбі.
— Безперечно, будуть, — вихопився з юнацькою запальністю Самсонов. Розмова велася через перекладача, в ролі якого виступав все той же Бартель.
Потім заговорили про наслідки війни, як вона порушила сімейні узи і як це боляче відбилося на його, Ортеля, родині. Детально розповів про брата, про братового сина і, зрештою, закінчив розмову проханням, яке вже було відоме Крутоярові від Бартеля. Відкрив маленький сейф з електронним набором і добув звідти товстий конверт. Простягнув його професорові Крутояру.
— Оце моє велике прохання, гер професор, — сказав важким від астматичного тиску голосом. — Адреса на конверті. Мені важко говорити, я стара людина, аь втім, хочу наперед подякувати вам. — Його очі примружилися, стали холодними. — Може, дай бог, і ви згадаєте старого професора в'інших умовах. Тоді я зможу віддячити вам щедріше.
На цьому аудієнція закінчилася. Конверт у руках, усмішка Ортеля, як добрий талісман, на обличчі, і услід хрипке побажання:
— Повертайтеся в Росію і знайте: наступають великі часи!
Тепер можна було рушати в дорогу. Індіанці чекали на своїх друзів під кущем агави. Перед цим їм було винесено смачну їжу, і вони з насолодою споживали обід сеньйорів. Уже були ситі, вдоволені і дуже раді, що їхні блідолиці друзі повернулися живими й здоровими.
Знову сельва, знову зелена тиша і знову болота.
Люди проходили болото, високо піднімаючи ноги. Крутояр глянув на босі ноги своїх провідників і з страхом подумав, що справа може закінчитися зовсім погано. Краще б індіанці сіли на коней. Після того, як загін відірвався від переслідувачів, Палехо порадив іти далі пішки, щоб не виснажувати тварин лісовою дорогою. Але, на лихо, болото криє в собі стільки несподіванок. Занурюючи ноги в високих шкіряних черевиках у в'язку тванюку, Крутояр відчував під собою тверді корені й гілляки, які здавались йому гадючими тілами. "Хоч би швидше пройти це прокляте місце", — подумав професор.
Раптом навколишню тишу розітнув жахливий крик.
Крутояр повернув голову й побачив зігнуту постать старого Палехо. Його вкусила змія. Обличчя касїка перекосилося від болю.
— Кириле Трохимовичу, сюди! — закричав щосили професор.
Бунч підбіг до нього і став поквапливо діставати хірургічні інструменти. Крутояр вийняв із патронташа два патрони й висипав на долоню порох. Але Тумаяуа швидко наблизився до професора й, не промовивши жодного слова, вдарив його по долоні. Порох посипався на траву.
Крутояр здивовано глянув на молодого індіанця. Той був зовсім спокійний. Його погляд, холодний і владний, забороняв професорові рятувати старого ватажка Палехо...
Крутояр, нічого не розуміючи, озирнувся на всі боки.
— Тумаяуа, — прошепотів він змертвілими губами. — Може, ми ще врятуємо вождя. Що ти надумав? Бунч тільки зробить невеличкий надріз і запалить на рані порох. Послухай, Тумаяуа. Що з тобою? Чому ти мовчиш?
Але молодий індіанець не відповідав. Він не зводив очей із батька. Палехо, опустившись на землю і схопивши обома руками ногу, безтямними очима дивився на рану. Вона ніби загіпнотизувала його. Касік сидів непорушний. Він не виявляв нїнайменшого бажання врятуватись од жахливої смерті.
— Ви що, очманіли? — закричав Крутояр.