Жаїра. Том 2. На волі

Та в печері, на порозі якої вона стояла, було багато вихо­дів, і Жаїра не знала, в котрий мусить вискочити. Стала, теліпаючись від жаху, і не знала, що з собою робити.

— Не бійся, не бійся! — заспокоювала її Сторожиха, весь час лиховісно посміхаючись. — Ось сюди треба йти... Ось!.. Вони зараз не дуже-то страшні... Бо, бачиш, дівчино, ці павуки двічі в році їдять. Решту часу вони сплять. Але коли вони прокинуться, тоді тут страшно. Вони кидаються притьмом на запах всього живого, а, коли нема нічого ліп­шого, починають жерти самих себе. Жеруться кілька днів, поки не лишиться з них десята частина. Тоді знову сідають спокійно, плодяться і сплять. Їх є тут безліч по печерах, і щастя, що вони не розлазяться далеко: пожеруться і вер­таються на своє місце. Та навіть і в сні їх не слід турбу­вати, бо, як розворушаться, то не питають, чи то час, чи ні, а накидаються і обглодують до кости. То страшна смерть, дівчино, дуже страшна!

Того не треба було пояснювати, бо Жаїра й сама добре розуміла. Їй навіть видавалося, що вона вже чує на своєму тілі дотики мільйонів волохатих лап і пекучі, отрутні щелепи, які впиваються в шкіру.

Сторожиха ще щось пояснювала, але дівчина не хотіла слухати. Обхопила бабу руками за шию, притулилася до її грудей, на що не зважилася б ні при яких інших обста­винах, і благала:

— Ходім звідси, ходім!

— Цить! — крикнула Сторожиха. — Не підемо, поки не заспокоїшся! Я відразу попереджувала про страшну смерть — і ти погодилася на неї! А тепер верещиш і тря­сешся. Так не можна! Куди тепер ідемо? Веди!

З бабою жартів не було.

Дзвонячи зубами і трусячись усім тілом, але з напрочуд ясною пам'яттю, яку змобілізував страх і бажання якнай­скоріше вийти, Жаїра повела назад. Тепер ішли майже без ніяких затримок, і за якусь годину почули рев Ітараре.

Жаїра рвалася до світла, до сонця, і просила Сторо­жиху вийти до водоспаду, але та не годилася:

— Не вийдеш звідси, поки не скінчиш того, за що взя­лася! відрізала. — Забирай свого клунка і веди далі.

Ступили у бік коротшого ходу, але тут подорож була, порівняно до попереднього, просто приємністю. Права стіна рукава йшла рівнобіжно з рікою і часто проривалася дірами, крізь які падало світло. Значну частину дороги доводилося йти по воді, але вода була мілка і дно піщане.

— Зараз відпочинемо, — повідомила Сторожиха.

І справді, в одному місці стіна розступилася, відкрив­ши доступ на берег ріки. Вгорі нависала скеля, а все ж душа тішилася на вид ріки і клаптика неба, що його мож­на було побачити, вихилившись уперед.

— Сідай! — наказала Сторожиха. — Можеш скупа­тися, можеш лягти і заснути. До вечора ще далеко — вспієш. Хі-хі-хі!

У Жаїри болів кожен мускул і кожен нерв. Перевівши трохи дух, вона скупалася, з'їла щось, що їй підсунула Сторожиха, напилась чогось з якоїсь тикви і сама не па­м'ятала, як розтягнулася на вогкому піску й заснула.

Пробудилася, коли вже в проваллі було темно, і спо­чатку не розуміла, де вона і що з нею діється. Та пильна Сторожиха скоро довела її до пам'яті й змусила йти до кін­цевої точки подорожі.

Тепер Жаїра знову затремтіла, але вже від радости: щастя її було близько!

Пішла так скоро, що баба ледве встигала за нею.

— Стій! — гукнула вкінці.

Жаїра стала.

— Далі не потребую з тобою йти. Знаєш дорогу сама. Ось торбина з камінцями. Не згуби... Вилізеш дірою поміж камінням. Переберешся, а скинену одежу вкинеш назад в діру. Вийдеш біля червоної скелі. На ній сидить ворог у всьому блакитному і співає. Кличе свою кохану. Ти не бачила його, але тепер побачиш. Він гарний і хоче кохання. Підеш до нього. Підеш і скажеш, що прийшла. Зроби так, щоб він покохав тебе. Далі... далі ти знаєш, що робити... Татаурана приходитиме до тебе і кричатиме тричі голосом сара куара. Виходь до нього і все розказуй. Коли знати­мемо, в який день ворог ступить у довгий хід — вийдемо тобі на допомогу. Тямиш добре, що кажу?

— Тямлю, не бійся! — нервово відповіла Жаїра, зго­ряючи від хвилювання й нетерплячки.

— Добре. Але, дівчино, — голос баби став суворим і жорстоким, — запам'ятай ще раз: за зраду таємниці Ка­мінного Духа чекає смерть! Вірю, що не зрадиш ні свого нареченого, ні Камінного Духа задля ворога, бо це тобі не принесе щастя. І обминай воду. Вода не є доброзичлива для тебе. Тямиш?

— Тямлю...

— Гаразд. Я вертаюся назад, щоб не бути при поба­ченні двох закоханих. Хі-хі-хі!

Сторожиха вже зникла, а її зловісний сміх ще довго висів у підземеллі.

* * *

Затих уже давно ліс, на небо почав викочуватися пов­ний місяць, а Золота Мрія не з'являлася. Четвертий день, викликав її Блакитний Лицар своїми тужливими піснями — і кожного разу його пісні падали в прірву без відгуку. Чому більше не приходить? Чи загнівалася, чи розтопилася, як світло сонця розтоплюється у сині вечора? І хто вона? Лю­дина, чи тільки мрія? Золота Мрія!

Антоніо зідхнув, перевісив через плече гітару і з гір­ким почуттям покинув скелю: не прийде! І сьогодні не прий­шла — напевне вже не з'явиться ніколи.

І нараз затрусився: Золота Мрія, вбрана в сукню кольору сонця, на якій ніч поклала блакитні тіні, стояла перед ним. Не по другому боці прірви, а таки тут, близько, простягала до нього руки, усміхалася солодко й світила таємничими іскорками в куточках чорних очей, граючи ними до місяця.

Антоніо став і задеревів.

— Чи це сон, чи правда? — спитав непевним голосом. — Чи ти жива людина, чи лише Золота Мрія, що розте­литься від дотику?

— Не питай мене нічого, Блакитний Лицарю, — забреніла солодка відповідь. — Обійми мене і переконаєшся. Коли я для тебе Золота Мрія, то ти для мене — Блакитний Лицар, і ми створені одне для одного. Обійми мене, я так безмежно стужилася за тобою!

І тоді, коли він пристрасно притягнув її до себе, скла­даючи непевний і боязкий поцілунок на коралевих устах, нічну тишу прошиб пронизливий, розпучливий крик нічного птаха урутана. Дикий крик людини, що кричала під торту­рами нелюдським голосом, стряс небом і землею і сконав десь у далеких скелях...

* * *

Минуло багато днів і багато ночей. Багато їх минуло, багато разів біля червоної скелі лунав трикратний виклик сара куара, але на нього не приходив ніхто.

Жаїра пила своє щастя в шатрі Блакитного Лицаря і ворога...

Дві долі

Непомітно сплили місяці, а з ними десь сплило і щастя, мов квітка, кинена на бистрі води ріки. Чому не далося пій­мати і затримати при собі вічно? Чому було таке коротке?..

Сумна Жаїра сидить у висланому м'якими шкірами на­меті й думає, думає...

Сама винна, сама! Не можна було нічого казати, треба було обманювати — і все лишилося б так, як було на по­чатку.

Але хіба можна було встояти, коли так наполягав, коли благав піднести запону над своєю таємницею?..

І піднесла. Правда, небагато — самий рубчик, але, по­мітивши відразу, що її слова дмухнули холодним вітром буденщини у щасливе свято, — вмовкла. Та удар зроблено — і казка вмерла. Антоніо був ображений і розчарований, що та, кого він уважав своєю Золотою Мрією, насправді є звичайною втеклою рабинею, яка блукала з дикунським пле­менем і потім перейшла до нього підземним ходом попід руслом ріки.

Так просто вияснялася таємниця!

З того моменту почав відходити. А вона натомість лю­била з кожним днем усе більше. Вона божеволіла від ко­хання і від свідомости, що її Блакитний Лицар відходить. Правда, запевняв, що лишився незмінним, що любить далі, але її серце відчувало фальш у запевненнях і від того боліло ще більше.

Зносилося кохання разом із сукнею кольору сонця, що стала тепер брудна, аж чорна, розвіялося, як міт Золотої Мрії, і між теперішнім коханням Антонія і давнішим було стільки ж спільного, скільки його мала втекла рабиня з світлосяйним привидом, недосяжним через глибоку пропасть...

Він вертався тепер до намету аж над ранком, стомлений цілонічною грою в кості, кидав їй недбалий поцілунок, мов спліснілий гріш у благально наставлену руку старця, і йшов спати. На всі докори відповідав сонними запевненими у незмінності своїх почувань і засипав, не скінчивши їх.

Одного разу, скиглячи біля його ніг, благаючи і до­коряючи, вона спитала між сльозами:

— І за що ти розлюбив мене? За мою відданість? За рабське поклоніння перед тобою?

— Може... — признався знеохочено. — Я ніколи не лю­бив дикунки і рабині — я любив Золоту Мрію...

— Навіщо ж ти допитувався правди? Навіщо заклинав мене признатися?

Щоб не бути атакованим, Антоніо уважав за доцільне самому перейти в атаку:

— Не докоряй! Не багато правди сказала, коли я досі не знаю ні твого правдивого імени, ні звідки ти.

— Сам казав, що не треба мені ніякого іншого імени, і кликав мене Золотою Мрією...

— Мрія скінчилася, дівчино! — сказав різко. — Тепер настала реальність. Зрештою, не хочеш сказати імени — не треба, але таку дурницю, як вказати нам хід на другий бік ріки, мусиш! Запевняєш, що кохаєш мене, а вибавити з кло­поту не бажаєш. Мої люди мене заїдають своїми питаннями і причіпками. Всі знають, що ти прийшла з того боку, і те­пер починають підозрівати, що я цілу бандейру хочу ви­вести в поле, заволодівши скарбами Ітараре сам.

Жаїра пригадала осторогу Сторожихи й стогнала в роз­пуці:

— Не можу я того зробити, не можу!

— Коли так — не жадай від мене кохання!

А все ж інколи, чи то з жалю до неї, чи то з певною метою, він починав пестити її й обіцяв навіть покинути все і всіх, забрати її з собою і піти геть, далеко, далеко...

Жаїра тоді потопала в щасті, але недовго, бо розмова знову поверталася до таємного ходу й кінчалася повним охолодженням, або докорами й сваркою.

Антоніо виходив, а Жаїра лишалася сама в наметі. Рані­ше цей вистелений м'якими шкурами намет видавався їй цілим світом, якого вона не хотіла покидати. Тепер же не сміла покидати, бо знала, що лише під його полами може сховатися від зневажливих і насмішливих поглядів, які від­разу з нахабною цікавістю впивалися в неї, коли вона лише виходила на світло денне.

Вона втратила все: честь, гідність, кохання вибраного чоловіка, пошану оточення, батьків і близьких людей, які тепер примирали з голоду. Вона не мала нічого. Їй лишилася ще одинока помста — довгий хід, в якому були печери, вислані пухнатими живими килимами... Але вона не могла на це рішитися. Вона ще надіялася.