— коротко пояснив і водночас вибачився Григорій, висунувшись із кабіни. — Куди їдемо: до моря, до Дністровського лиману, чи, може, на північ?
— Давай на північ. Але поближче до Дністра. Біля моря й біля лиману зараз повно військ, і там голий степ. Розпитай румуна, чи не перейшли наші війська Дністер.
— Уже запитував. Не перейшли. Проситься з нами, хоче здатися в полон. Каже, що це єдина змога врятуватися. Тим паче, що він не румун, а молдаванин.
— Поясни, що його навіть не братимуть у полон, а просто відпустять. Аби тільки допоміг нам дійти до своїх.
Село, до якого привів їх путівець, було забите румунами. Якась частина, не менше батальйону, готувалася виступати з нього в бік фронту. Оснач звернув увагу, що в селі майже не видно було машин: основне майно своє румуни перевозили на підводах. Не було також ні мінометів, ні кулеметів, ні хоча б автоматичної зброї. Як це нагадувало йому те, що він бачив у сорок першому, під час евакуації, на дорогах України. Але про що думають там, у Бухаресті, направляючи озброєні в такий спосіб частини на фронт, зараз, у сорок четвертому? Чи уявляють самі ці солдати, якій силі, якій техніці доведеться їм протистояти на передовій?
Бачачи в кабіні румунських солдат, офіцери двічі намагалися реквізувати машину, але щоразу Оснач повставав на кузові на весь свій майже двометровий зріст і, лаючись по-німецькому та безцеремонно граючись затвором, відганяв їх. Бундючні офіцери ледве тамували лють, деякі навіть хапалися за пістолети, але, не звертаючи на них уваги, німецький унтер-офіцер наказував водієві їхати далі. Стрілити хоча б у повітря жоден із них так і не наважився.
Вже на світанку втікачі поминули ще одне село, в якому було розгорнуто польовий госпіталь. Тут їх зупинив румунський пост. Сержант поткнувся в кабіну до Григорія, вимагаючи документів, але Оснач дав у нього над головою коротку чергу з автомата, показуючи, що не потерпить жодної затримки, й обізвавши постових "брудними свинями", наказав їхати далі. Солдат навіть не встиг підняти шлаг-
баум, водій просто об'їхав його, мало не загрузнувши в придорожній канаві. Одначе після цієї затримки Оснач зрозумів і свою помилку: занадо вже підозрілим може здатися, що рядовий румунський солдат сидить у кабіні, а німецький унтер-офіцер, який має бути старшим машини, — в кузові. Але як він тоді зможе порозумітися з водієм?
Рішення прийшло несподівано, кілометра за два від села вони побачили на узбіччі підводу. Один кінь лежав — мабуть, занедужав, і солдат-візник марне тягнув його за вуздечку, намагаючись підняти. А поруч, з нагайкою в руках, тупцював офіцер. Підвода їхала в тил, з неї виглядали величезна валіза і кілька клумаків. З усього видно було, що офіцер, можливо, комендант одного з визволених радянськими військами задністровських містечок, перевозив поближче до Румунії своє награбоване добро.
Побачивши пусту вантажівку, що повільно проповзала повз нього, офіцер — як виявилося, це був майор — миттю вихопив пістолет і, погрожуючи, кинувся навперейми.
Оснач навмисне присів, щоб офіцер не одразу розгледів його форму, і, нахилившись, наказав Григорієві:
— Протягни, протягни, нехай пробіжиться, исказиться.
Офіцер однак був настроєний войовниче. Він двічі стрілив угору, а коли машина нарешті зупинилася, підскочив до водія і, вимахуючи пістолетом, наказав йому розвернутися. Почувши, що солдат, який сидить поруч, супротивиться його наказові, оббіг передок машини, відчинив дверці і спробував витягти Караджі з машини, тикаючи дулом пістолета йому під ніс.
"Ну що ж, доведеться провести з цим "Ганнібалом" виховну роботу, — скипів Оснач, бачачи таку наругу над своїм товаришем, і, перемахнувши через кабіну, опинився поряд з майором. Той щось зверескнув і спробував відштовхнути його, мовляв, нема чого німцеві втручатися в цю справу, проте Оснач був іншої думки. Однією рукою він вибив з руки офіцера пістолет, другою з усієї сили затопив йому в пику. Удар був таким сильним, що майор відлетів до крила машини і, рикошетом відскочивши від нього, упав на дорогу. Десантник кинувся до румуна, припідняв за плече і вдарив кулаком в лоб.
Поки майор приходив до тями, вони з Григорієм витрусили його з мундира, і просто тут, на дорозі, Караджі почав одягатися в нього. І тільки відтягуючи майора, вже в самих лише підштаниках, на узбіччя, Оснач помітив неподалік машини румунського солдата-візника, про якого вони просто забули. Він стояв без зброї з вуздечкою в руці, мабуть, ішов доповідати панові офіцерові, що кінь благополучно здох, а побачивши, як з його командиром поводиться німецький унтер-офіцер, завмер від подиву.
Не звертаючи на нього уваги, Оснач відштовхнув майора, що саме підводився, подалі від себе і, не даючи йому спам'ятатися, натис на спусковий гачок автомата. Потім різко повернувся, щоб скосити й солдата, але побачив, що той стоїть посеред дороги на колінах. Святослав зле сплюнув. Він просто не уявляв собі, як можна стрілити в цього дядька в солдатській шинелі, але саме тієї миті, коли він подум— ки помилував його, гримнув ще один постріл і візник, зойкнувши, розпластався на дорозі.
Оснач глянув ліворуч. Біля кабіни з карабіном в руках стояв водій. Він щиро вважав, що лише на мить випередив десантника, чим позбавив його потреби стріляти в безоружного, та ще й засвідчив свою лояльність. О, тепер він "мав з чим" здатися росіянам!..
— Навіщо жти, гадино? — почав було Оснач, ідучи на нього, проте осікся. Показуючи рукою на майора, румун віддано всміхався і тряс задраним догори великим пальцем.
— Гут, гут, харашо!
"Ну що ж... війна є війна, — остудив себе Оснач, мовчки проходячи повз водія. — І це ще не остання трагедія на цій дорозі!.
— Гут, гут, — похвалив водія, дякуючи йому вже хоча б за те, що стріляв у його ворога, а не в нього самого. А міг би. Григорій необачно залишив карабін в кабіні, от водій і скористався ним.
Мундир виявився дещо мішкуватим, але все ж таки будь-кому, хто підступиться до машини, видно буде, що в кабіні майор. Оглянувши його, Оснач підняв пістолет офіцера, швидко показав, як ним користуватися і, поки Караджі взував офіцерські чоботи, впхав зброю у розстібнуту кобуру.
— Поспіши, — поплескав його по плечу. — Позаду кілька підвод. Здається, румунська колона. Але надалі, якщо хтось спробує реквізувати в нас машину, дій так, як діяв цей, царство йому небесне, майор.
— Ага, хороший урок нахабства, — погодився Григорій.
— Ознайомся з його документами. Повинен же ти знати, хто ти, в якій частині служиш. Для румунів я німець-попугчик, після госпіталю. Розшукую свою частину.
20
Вийшовши вранці на пробіжку, Радомир несподівано побачив у човні біля причалу Вадевуру.
— Моє вшануваннячко, журналісте-газетярю, — чемно вклонився завуч, — моє вшануваннячко. Я гадав, що ви вже назавжди поїхали від нас, а ви, бач, повернулися. Запала в душу наша Рибань, га? За-па-ла...
— Треба було повернутися.
Сьогодні Маркіян Маркіянович був у таких несподіваних для нього джінсах та штормівці, а голову прикрашав великий, схожий на десантний, тільки кольору хакі, берет.
— Дякую, що навідалися вчора на засідання нашого клубу. Побачивши вас, я подумав, що вам захочеться поглянути на наші "освоєні" плавні власними очима. Якщо маєте таке бажання — прошу в човен.
"Джентльменське примирення!" — всміхнувся про себе Радомир. Та оскільки Маркіян Маркіянович вітав його, стоячи в моторному човні, зрозумів, що пропозиція серйозна. І відмовлятися не варто.
— Нічого, зараз у плавнях тепло, — заспокоїв його Вандевура, помітивши, що Радомир вагається. — Не втрачайте нагоди. Хочу, щоб ви зрозуміли, чому всі ми з таким болем говорили вчора про долю цього озера.
Щойно Радомир сів у човен, парубійко, що був за стернового, негайно спрямував його у вузьку протоку між очеретами. Вони пройшли повз село, пробилися через два масиви очеретів, в яких Радо— мирові ще не доводилося бувати, і незабаром опинилися у великій заплаві, береги якої густо поросли верболозом.
Звивиста затока, в яку хлопчина спрямував свого човна, здалася Осначеві райським куточком. Густа трава, ледь уторовані стежини, що збігали до води з навколишніх пагорбів, старезні верби, що тягайся віттям до води, утворюючи зеленаві намети, які видзвонювали пташиним різноголоссям... Напевне, Радомир не був би вражений, побачивши таку затоку десь на Дніпрі, Десні, або в одному з куточків Поділля. Одначе він добре знав, що з-за будь-якого з цих пагорбів, йому відкриється спраглий буджацький степ.
— Гляньте на це диво, — схвильовано проказував Вандевура, обережно переходячи по стовбурові давно поваленої верби через невеличку протоку. — Справжня степова Швейцарія. Не знаю, якою ця місцина постає перед вами, але мені вона дорога, бо все дитинство моє... Е, та що казати?!..
— Так, місцина дивовижна.
— А тепер гляньте он туди, — Радомирові не треба було пояснювати, що саме Вандевура має на увазі. Зорові його відкрилася похмура попеляста рівнина, пагорочки якої вкрилися бруднуватим, схожим на весняні снігові прожилки, нальотом. Де-не-де посеред цієї пустелі ще купчилася ріденька зелень, але вона тільки відтіняла її мертвизну.
Залишивши хлопця біля човна, Оснач і Вандевура мовчки пройшли набряклим після дощу піскуватим полем до першого узвишшя, і побачили, що низина, яка відкривалася з нього, була затоплена водою, а схили її ще густіше, ніж інде, взялися солончаками.
— Ні, цього року тутуже нічого не сіяли, — відповів Маркіян Маркіянович на німе запитання журналіста. — Три роки справді дещо родило, одначе болото є болото. Воно таки взяло верх. Тепер ні плавнів, ні поля. Тільки солончаки. І що ви думаєте, господарників це зупинило? Вони схаменулися? Дідька лисого! В сусідньому колгоспі вже зібралися осушувати нову ділянку, ще більшу. Те ж саме коїться і по той бік озера. А всі навколо вдають, що нічого не відбувається. А скільки гнізд тут могло бути! Скільки дичини. Та й плавні — це ж природний фільтр, завдяки якому озеро очищується і відроджується. Хтось із господарників подумав про це?
Оснач пройшов ще трішечки і, зупинившись на пагорку, оглянув плавні. Зараз вони справді здавалися останнім живим острівцем, що протистоїть наступу байдужої, бездушної пустелі — незвичної, попелясто-сірої, солончакової...
— Он там вони мудрують, — показав учитель, на велику заплаву, що відкривалася праворуч них, врізаючись далеко в степ.