Розділ XXVI. БАТЬКИ Й ДІТИ
Відверто кажучи, Америка на мене в дечому погано вплинула. Я досі не можу збагнути, як можна кидати немовля у воду, коли в нього ще й пуп як слід не зав'язався.
– Людина повинна вийти сухою з будь-якої ситуації. Життя жорстоке. Дитя має знати це одразу, як тільки відчує під своїми ногами твердь земну й зрозуміє, що хоча земля ніби й надійна, та утриматися на ній важко.
– Але ж це немовля, містер Бішоп, – спробував заперечити я.
– А немовля, по-вашому, не людина? – перепитав мене містер Бішоп, і мені заціпило.
Так американці поводяться зі своїми крихітними спадкоємцями. Як тільки те немовля виростає у того, кого починають називати громадянином, батько йому показує на поріг і каже:
– Адью, Джеррі. Світ жорстокий. Хочеш у ньому вижити, спробуй робити це без моєї допомоги.
– Але, містер Челвіз, – схопив я його за руку. Це ж ваш син – Так, – відповів мені цього разу містер Челвіз. – І я йому хочу добра. Бай, бай, Джеррі! – помахав він синові рукою, коли той сідав у пошарпаний часом і зустрічними автомашинами старий б'юїк.
Я не знаю, де мій батько почув цю притчу, але й донині пам'ятаю, як він розповідав її у нашій білій хаті над Південним Бугом.
– Коли я стану старим, чи ти мені допомагатимеш? – запитав батько.
– Обов'язково, тату, – відповів я.
– А от послухай, синку, притчу. Старий орел переносив через море своїх орлят. Спочатку взяв одне і, коли долетів до середини моря, запитав його: "Чи будеш ти мені допомагати, коли стану старим і немічним?" – "Буду, батьку" – відповіло орля. Старий орел повернувся і кинув його у воду.
Потім так само вчинив і з другим. Тоді звернувся із тим же запитанням до третього.
Третій раптом відповів:
– Ні, не буду, батьку!
– А чому?
– Тому, що в мене, батьку, будуть свої діти.
І старий орел переніс його через море.
Не знаю, чи доречна тут батькова притча, але мені хотілося її переповісти, та не траплялося нагоди. І ось, здається, нарешті знайшов для неї місце. Я чомусь усе свідоме своє життя над цією притчею думав. Хай тепер і читач трохи подумає. Думати ж завжди корисно. Це мені також батько казав.
Згадався мені й ще один випадок. Уже зовсім сучасний.
Якось зайшов до мене в кімнату син і ні сіло ні впало оголосив:
– Батьку, я збираюся їхати в Крим!
– Конкретніше?
– В Ялту! Домовились із хлопцями.
– Ну, що ж, – мовив я.– Щасливої дороги. Тільки умова: не пити, не курити і в нейтральні води не запливати.
– Ти все жартуєш.
– Нітрохи.
– А як же це так можна казати?
– Ти про буйки чи про нейтральні води?
– Знаєш що? – раптом образився він.
– Не знаю.
– Не викручуйся. Мати сказала, візьми в батька...
Про що йдеться, я здогадався, як тільки він переступив поріг, але вдав, що нічого не розумію. Одначе син мене зрозумів.
– Робиш вигляд, що до тебе не доходить.
– Підбирай слова. І на яких, власне, підставах?
– На підставах твого сина. Інших слів для тебе в мене нема...
– А в мене для тебе й для твоїх дівчаток грошей нема.
– Ну, й гуд найт. Бай, бай, таточку! – Він у мене певний час вивчав англійську. Навіть ходив на курси, а потім, звичайно, кинув. На спогад тільки залишилась іронія. – Обійдусь без твоїх грошей. Я в хлопців позичу,
– Ачим ти їм повернеш?
– Баба з дідом скоро пенсію одержать. Шістнадцятого числа. Тоді й віддам. Ну, чия взяла? – переможно, з викликом закінчив він.
Ви здогадались, що цю родинно-побутову сценку я не із своєї власної сім'ї скопіював. Я ще не дійшов до того, щоб такі картинки виносити на люди. Проте погодьтесь, що подібна картинка для багатьох характерна. Я вже не пишу про скандал, що вибухає після того.
– Ти що, випустив його без копійки? Щоб він там жебрав, принижувався?
– Не дам ні цента.
– Кинь мені ці дурні капіталістичні замашки. Те, що проходить у них, у нас не пройде. Він у тебе один. Ти інженер, я – педагог, і ми не можемо прогодувати сина?!
– Можемо, – спокійно відповів я – Але я хотів, щоб син твій (мені здавалося, що він не в мене вдався, – я в його віці вже сам собі заробляв) у свої двадцять років хоча б приблизно знав, що таке робота, що таке шматок хліба, як його сіють і з чим його їдять. А ти йому досі кісточки з риби вибираєш, – і пішов у скверик.
Я присів на лавочці з твердим наміром стати довгожителем. Тут хотів зберегти нерви, подихати свіжим повітрям, коротше – продовжити своє життя, Недалеко від мене повітря освіжав фонтан, а два малюки, відкрутивши свої краники, поливали квіти на клумбі. Мами ними не могли намилуватися. Потім дітки почали поливати лавочку – мами так щиро сміялись, що я переживав за них – аби хоч щелепи не вивихнули, а коли малюки стали обливати один одного, вони отямились:
– Ти що робиш?! – зарепетували в один голос. Відтак зажадали, щоб діти негайно припинили. А даремно. Хай би поливали й далі. Це був би їм урок виховання. Не все ж покладатись на життя й вулицю.
У скверику мені пригадалося кілька картинок з американського життя. Ми того дня їхали до Вашінгтона. Дорога простелилась не довга, але й не близька. Десь приблизно п'ятсот миль. На півдорозі ми зупинились. Настав час обіду, й ми заїхали заправити автомобіль, а заодно й себе. Я не хотів вилазити з машини. Рано прокинувся, погано спав, і тепер мене тягло на сон.
Я відкинув голову на сидіння і хотів уже було задрі-
мати, як раптом почув:
– Гуд монінг, сер!
– Гуд монінг! – відповів я трохи незадоволено, але коли побачив перед собою миловидне дівоче личко з посмішкою і ямочками на щоках, сон як рукою зняло.– Гуд монінг, гуд монінгі – повторив я ще двічі, пам'ятаючи, що всі американці ввічливі й товариські.
Дівча принесло мені на таці сніданок. Прикріпило якимись прищепками піднос до дверцят кабіни, і я вже, як у літаку чи автобусі, сидів за обіднім дорожнім столиком.
– Сенк'ю, міс.
– Пліз[15], сер.
– Ай ем пліз ту міт юу[16], – сказав я.
– Сенк'ю, сер.
– Уот із йо нейм?[17] – запитав я.
– Шеллі Уїльямс.
– Спел йо нейм, пліз. Скажіть по літерах, будь ласка. Я б хотів його запам'ятати. – Вона мило посміхнулася і від-
повіла:
– Ш-е-л-л-і У-ї-л-ь-я-м-с.
Мені хотілося з нею поговорити. Вона й далі довірливо посміхалася, як це вміють тільки американці, але, очевидно, подумала, що я, певне, не доспав, а тому сьогодні не міг навіть рухатися. Через те й запитала:
– Вам чогось міцного, сер?
– Окрім міцних поцілунків, нічого зранку не вживаю, – пожартував я.
Їй сподобався мій жарт. Вона двічі підстрибнула на місці й ляснула в долоні. Ні, хай йому грець, ці американці як діти! Все їх захоплює, і все в них викликає усмішку, і вони не лише не втрачають почуття гумору, але й розуміють його. І це в світі, де стільки жорстокості! Чи не парадокс?
– Скільки тобі років, Шеллі? – Вона ще була в тому віці, коли питати не забороняється.
– Шістнадцять, сер.
– Ти донька бідних батьків, Шеллі?
– Ноу, сер! – заперечила вона й голівкою, яку вінчала досить-таки гарна золотиста зачіска.
– Мо', ти сирітка, люба моя? – догадався я.
– Ноу, сер, – засміялася вона й, очевидно, подумала, що я хочу її удочерити.
– Хто ж твої батьки?
– Батько банкір, сер! Мама актриса, сер!
– Вони безробітні?
– Ноу, сер.
– Зовсім спантеличився, – розгнівався на себе. – Зовсім нічого не розумію у цій Америці.
На щастя, й вона нічого не зрозуміла, окрім останнього слова, бо все те я сказав по-українськи.
– Вони в тебе скнари?
– Ноу, сер. – Тут вона, здається, навіть на мене образилась. – Я готуюсь стати студенткою університету. Для цього потрібні долари. Багато доларів.
– Невже їх тобі не може дати твій любий батечко?
– П'ятдесят процентів, сер. А п'ятдесят повинна заробити я сама. Тоді я зможу по-справжньому оцінити життя, сер. Се ля ві, сер. Ви француз?
– Ноу, – відповів я. – Я турок. Власне, в мене батько турок, а мати – німець, – я сказав "німець", бо як по-англійськи буде німкеня, не знав. – І, певне, тому, Шеллі, я не можу тебе зрозуміти ні по батьковій, ні по материній лінії.
– Це все так просто, сер.
– А бабуся у тебе є? – запитав я на прощання і поклав кілька доларів на піднос-столик.
– Дві, сер. І маю двох дідів, сер. Данке шон! – Вона справді мене мала за німця. На турка я не був схожий.
– І дід з бабою тобі не можуть допомогти? Як одна пара, так і друга?
– Ноу, сер. Вони тепер на тому світі.
– А-а! Померли?
– Ноу, ноу, сер. Там, у Старому світі. В Європі: Неаполь, Рим, Париж, Лондон, Амстердам. А ще – Альпи, Карпати! Подорожі вимагають багато доларів. Тим більше по Європі.
– Сенк'ю, Шеллі, – я подав їй піднос і додав: – Бай, бай!
– Бай, бай, сер! Щасливої дороги!
Ви були дуже милі зі мною. Мені приємно, сер.
– Мені теж, Шеллі, – перейшов на ліричний тон і ледь не заплакав. Жаль було цієї маленької міс. У мене серце – не камінь. "Працював би я в Америці, – думав я, – ховав би від дружини якийсь десяток доларів і висилав би цій бідній і нещасній Шеллі Уїльямс. Це ж треба – мати отаких батьків! А на що баба з дідом схожі? Як перша, так і друга пара. На пеньки від секвойї. Сидіти б їм на місці, вростати в землю чи в асфальт, де вони уже там живуть, коли ж ні – по Європах їх на старість носить". Мені хотілося вилити на них усі свої почуття обурення. Я уже було розтулив рота, щоб запустити на їхню адресу кілька оригінальних словосполучень... Жаль, що в цей час вони піднімалися на Говерлу і не могли мене почути.
Їхали ми у Вашінгтон вдруге. Мене товариші взяли тільки для того, щоб я їх розважав по дорозі і не давав на такій прекрасній автостраді заснути. До цієї бензоколонки я чесно виконував свої функції, але після зустрічі з Шеллі Уїльямс ми помінялися ролями. Я настільки пройнявся співчуттям до цієї бідної дівчинки, що хотів попросити нашого постійного представника при ООН час від часу провідувати її. Я знав, що вона потрапила б під надійну опіку. Але й словечка не вимовив – не хотів, щоб це відбилося на кар'єрі опікуна. Він був чоловіком розумним і заслуговував на найвищі ієрархічні щаблі, які тільки є в нашому суспільстві.
– Батько в неї банкір, – став розповідати своїм супутникам, котрі розважали себе анекдотами, перебуваючи, таким чином, тимчасово на самообслуговуванні.