Молодець ударив о найвразливішу струну душі єймості, її прив'язання до життя, а через те відразу став паном положення. У його очах блистіла дика рішучість.
Піднята рука пані Беати опала. Юрко вийняв з-поміж її пальців довбеньку і посадив пані на її давнє місце.
– Чого ж, отже, вашмость, від мене хочеш? – спитала голосом, з якого щезла м'якість та ніжність, а у якому зазвучала злість.
– Дрібниці, – відповів Юрко, – де є пан Бялоскурський під теперішню хвилину?
– Правдоподібно, у Брацлаві або в околиці.
– А опісля куди дінеться?
– Опісля поїде просто через Перекоп у Кафу.
– З Івашком чи без?
– Івашко поїхав передом.
Пані Беата відповідала швидко, без надуми. У її голосі звучала правда. Відповівши уостаннє, нагло зірвалася зі свойого місця і живо приступила до молодця.
– Вашмость, не дивуйтеся, що так одверто зраджую аркана мойого чоловіка. Бачите, я вирішила не їхати за ним у Крим, а остати на Україні, в якій-то справі очікую від вацьпана сукурсу.
– А до чого ж єймость пані вернуть, коли вся субстанція в калиті пана Яна?
– Ах, то вашмость не знаєш, що він давніше… то єсть у Смілянщині набув хутір… Маю і я суми гідно та безпечно депоновані, а єгомості пана Яна фортуна не втіче від мене, якщо йому якийсь казус лучиться, о що в Турцех, як у поганському краю, вельми легко. А його особа, як знаєте, в певних руках.
Юркові стало все ясно! Уже двічі згадувала пані Беата Смілянщину. Видко, справді гадала туди поїхати, а чому, здогадався Юрко з того, що вже двічі мало що не вибалакала якоїсь тайни. Ся тайна мусіла відноситися до казочних московських скарбів пана Яна, які щезли безслідно після останньої війни. Навгад рішився дослідити справу основніше.
– А що буде, як Івашко дізнається, що єймость пані у Смілянщині? – спитав.
– Як-то? – кинулася Беата, наче вжалила її гадюка. – Ви знаєте?
– Тсс! Тихше, єймость, бо збудите варту. Авжеж, що знаю багато дечого, хотяй мене се мало обходить.
– Ох, я його упереджу! – успокоїлася Беата. – І хіба сам чорт сховав ті скарби, коли їх не найду… Бялоскурський від мене їх не зажадає, а Івашкові зась!
Юркові аж страшно стало говорити з тою жінкою. Йому нагадалися різні подібні справи, про які говорила, ба, й кричала вся шляхта у Річі Посполитій. Велетенські суми та маєтки щезали безслідно з рук осіб, яким їх повірено, хотяй би то були руки перших осіб у повіті чи воєводстві. Князі, пани, сенатори – і ті не нюхали вкраденого добра, як колись кесар Веспасіан. Все-таки на тому скарбі Беати прикипіла кров многих людей, а свіжо мала його оросити кров пана Бялоскурського…
– Єймость пані, – сказав, – домагається від мене помочі у так поганому ділі, що я безумовно подати її вам не можу, і зі собою вас не візьму…
Ох, я не бажаю…
– Я знаю, що ви бажаєте тільки помочі, а не товариша-свідка. Знаю також і те, що ви можете у розпуці погубити себе і мене, а моє життя належить не до мене. Тому покажу вам тілько дорогу до рятунку і ручу, що втеча з табору буде залежати тілько від вашої волі й обережності. Але зроблю се аж тоді, коли буду мати певність, що єймость пані не кидаєш килимом.
Пані Беата спаленіла і зірвалася знову. Вона заговорила швидко, поривисто, а з усієї її появи так і била щира правда.
– Ні, пане Угерницький, признаю, що в мойому житті небагато мала я нагоди казати правду, а й сих нагод я рідко користала. В нашій вітчизні та у славному шляхетському стані здавна-давен прийнята засада, що ціль освячує дороги. Навіть наші святці, отці єзуїти, приучують своїх схолярів словами не так висказувати, як укривати гадки, щоби, хрань Боже, не сказати того, що чує серце. Чи я маю і можу бути іншою? Куди мені до того? Я бажаю осягнути свободу тіла і духа, а про проче мені байдуже! Дотепер брехнею було моє ціле поступування з Яном, Агнешкою, Івашком, з вами, але ось тепер признаюся до своїх намірів одверто. Так, я бажаю покинути Яна. Він і так по мені плакати не буде. За моє майно, яке він взяв зі собою, візьму його скарб, а там і він не вічний… Ви, вашмость пане Угерницький, виведіть мене відсіля. Я висповідалася перед вами з моїх намірів та бажань, а від вас прошу тілько лицарської прислуги. Не цікава я навіть знати, чого саме вам треба від пана Яна. З нинішньою дниною щезну з ваших очей раз навсігди, та ні словечка від мене, а, може бути, і про мене не почуєте.
Юрко зміркував, що продовжати розмову було лишнє гайнування часу, тому встав і собі та розхилив дещо порізаний войлок. Крізь отвір показав пані Беаті убитого вартівника.
– Що се? – спитала пані Беата, яка через плече Юрка гляділа у нічну пітьму. Тепло її тіла почув молодець на свойому плечі, та тепер вже не боявся, що вона зрадить його. Недосвідному, невченому удалося, бач, заглянути на само дно її душі.
– Се вбита варта! – прошепотів. – Туди просто дорога в ліс, лісом наліво дорога до Проскурова. Заждіть ще дещо тут. Я піду передом і підійму тривогу у таборі. Тоді тікайте в ліс. Якщо буде погоня, то не за вами. Бувайте здорові!
І заки Беата спромоглася на слово подяки й отямилася, висунувся зі шатра.
Швидко вийшли оба поза обсяг табору й опинилися під дубами. Кількома словами розказав усе Олексі.
– Катюзі по заслузі! – сказав сей. – А ти, козаче, не ув'ядай! Брацлав не Кафа, Кафа не Стамбул, а Кіркор не брехун.
Хильцем побігли оба з ліску вдолину, а коли були вже оддалік від табору, розійшлися. Олекса поліз на череві просто в сторону арб, за якими сиділи бранці, а Юрко стрінув вскорі Івана, який дожидав його нетерпеливо. Вислухавши оповідання товариша, Іван впав у злість.
– Нехай Олекса не гадає та не надіється, що я по вистрілі тікатиму. Годі! Ти знаєш, Юрку, що я вмію себе вдержати, коли треба, але тепер хіба кров розсадить мені мізок, якщо хоч одного з сих гололобих не кину в траву.
Юрко порушився на сідлі.
– Про мене! – заявив. – І я не від того, та, бачиш, Олекса розсердиться на нас.
– Коли все гаразд буде, то не розсердиться. Бо й чого?
– Тсс!
Огні татарської ночівлі заблимали ось-ось.
– Роз'їдьмося! – порадив Юркові Іван. – Ти ліворуч, а я вправо. Коли свисну, тоді стріляй!
Він щез у пітьмі. Юрко остав сам. Перед ним росли густі кущі ліщини і доходили мало не до самих огнів табору. Юрко овинув коневі ніздря шматою, щоб не іржав, і під'їхав нечутно по м'якім підложжі аж на відстань стрілу. Розвернув клоччя, яким забезпечив був замок від самопалу, ладився Що вистрілу.
Довкруги найближчої варти лежали, неначе жмутки баранячих кожухів, сплячі татари. Кількох вартових грало в кості баранячими скоковими кістками та сварилися між собою. Другі стояли поруч і сміялися або брали живу участь у суперечці. Юрко вимірив самопал у гурток при огні…
Нагло дійшов до його уха з другої сторони табору якийсь шум. Вартові замовкли та пильно наслухували, а відтак заговорили всі враз, показуючи рукою в той бік, де сиділи бранці. Коли гамір не втихав, татари позабирали батоги і відійшли усмирювати розрух побоями. Остав тільки один, який почав будити сплячих. Юркові дрожали руки від нетерплячки, а очі аж зайшли сльозами, так дуже вдивлявся в огні.
Тихий гамір між ясиром кріпшав звільна, почувалися проймаючі крики битих батогами людей, аж нагло нелюдський рев розбішеної товпи приглушив все проче. Наче у вертепі ляльочки, позривалися зі землі татари, а в сій хвилі грянув вистріл.
"Се Іван!" – подумав Юрко.
Татарин, який все ще держав у руці коробку з кістками, покотився в огонь, заметушилися побуджені татари. Одні побігли до зброї, другі звернулися в сторону ясиру, а тоді Юрко вистрілив з самопалу та раз по раз з обох пістолів. Один татарин упав, а чотирьох чи п'ятьох завили, наче вовки. Січене олово та ухналі, якими Юрко набив пістолі, покалічили їх вельми болючо. Усього того татари, очевидно, не надіялися, і воно їх незвичайно збентежило.
Але ось почулися слова приказу та свиставка начальника. Татари поділилися на дві громади. Кількох, які мали рушниці, вистрілили насліпо в сторону, відки впали несподівано вистріли. Прочі брали ножі в зуби, а шаблі та палки в руки. Робили те з великим гомоном та криком, але, видко, нерадо. Вони не любили пішої боротьби ніччю та ще й серед ліса. Тому, заки татари вспіли приготуватись до випаду, Юрко набив самопал і пістолі вдруге.
Шість вистрілів один за другим загуділо, і товпа татар при огні розскочилася. Ще дужче зверещали ранені й умираючі, але прочі устремилися безладною юрбою на невидимого ворога. Глухий поговір "Аллах! Аллах!" почувся замість крику, і крізь темряву та гущаву підходили татари до укритих в кущах молодців. Голоси їх звучали, наче гаркіт собак, які, давлячи в собі злість, збираються кусати.
Юрко ладився саме звертати коня до втечі, коли нагло з-поміж ясиру загудів зично поклик приказу чи команди, виданий молодим, звучним голосом. Вслід за сим протягнувся рев товпи, яка зривається до бою, потряс повітря, і з кута обозів вибігла юрба парубків з косами та дрючками в руках. За ними гурмою повалили останні бранці голіруч, але зі скаженим завзяттям у серцях.
Татарів, які з батогами вкорочували сваволю рабів, роздавлено, наче їдку гадюку, а опісля весь ясир, відібравши побитим зброю, грянув обвалом на оторопілу татарву.
Се Олекса вкрався й порозтинав ремені на руках деяких бранців, а сі, освободивши прочих, на приказ освободителя всі зразу ударили на вартових. При непевному світлі догасаючих огнів розігралася на очах молодців коротка та страшна дія.
Вся безодня тілесного та душевного болю, весь жаль за свободою, розпука по втраті найближчої рідні, словом, все божевілля, яке огортало сих навіки проклятих, у безпутну скотину повернених людей, вилилося нечуваним завзяттям у боротьбі. Одно слово подало напрям зусиллям всіх, тож ніхто ні хвилини не вагався хоч би і коштом життя стреміти до свободи. Вона могла їм ще вернути коли вже не щастя, то принайменше людську гідність, а чого ж стоїло бідолашне життя раба, яке могло бути ціною волі? Кого тільки допали бранці, з того тільки хіба ворон позбирав другої днини криваві шматки. Кігтями та зубами рвали бунтівники тіла вартових, а на вид падучих гнобителів вибухали викликами дикої радості.
Мало не всі татари лягли у нерівній боротьбі, і тільки деякі вспіли захопити коні й утікти.