А той ніби прочитав мої думки:
— Твій процес мислення до кінця робочого дня явно загальмував, але ми зараз виправимо ситуацію, аби ти першим второпав сутність мого геніального відкриття.
Ми вже були в магазині, але Антонюкові явно не заважали люди, які були навколо нас. Він ніби не помічав їх, а звертався лише до мене, свого найгеніальнішого учня, який мав би оцінити всю геніальність свого вчителя – від п'ят до кінчиків волосся на голові. Мабуть, це в мене виходило слабо, бо я лише дурнувато всміхався, всім своїм видом показуючи навколишнім, що, мовляв, я тут ні при чім, це все він, отой дурнуватий, хоча насправді він не дурнуватий, бо є філософом, але хто їх тепер знає, хто з них дурнуватий, а хто філософ, бо бувають дурнуваті філософи, а дурні є такими філософами, що й годі сказати.
Ця екзекуція закінчилася, коли ми, накупивши горілки й закуски, вийшли із магазину, причому Антонюк, попри мій спротив, засунув мені до кишені свою злощасну десятку, демонструючи, що він незалежний філософ і вносить хоч незначну, але свою лепту.
— Я навіть не впевнений, — казав Антонюк, — чи маю тобі викладати свої геніальні думки, коли ти не те що не дослухаєшся до них, а навіть вдаєш, що не знаєш мене. Але я це роблю, бо роблю за інерцією, як за інерцією живе людина, яка вже геть усе чисто поробила на цьому світі, але ще ходить у магазин за хлібом, хлепче своє молоко чи горілку, хто на що вчився, і думає обдурити Бога, хоча насправді смішить Його, розповідаючи про свої плани на завтра.
Я, мабуть, якось дивно глянув на нього, але вийшло це мимохіть, без особливих зусиль з мого боку, і Антонюк відчув цей мій дивний погляд, хоча й розтлумачив його по-своєму:
— А що ти так дивишся на мене? Я можу вірити в Бога по парних і не вірити – по непарних числах, а в неділю взагалі залишатись атеїстом, адже є велика різниця між тим, щоб не вірити в Бога і бути атеїстом. Коли Бог стає для мене філософською категорією, то питання віри в Нього автоматично знімається, бо я мушу підходити до всього з наукової точки зору. Наукова ж точка зору вимагає відсторонення від усього реального, життєвого, бо чиста наука – це ніби заперечення того, що ми бачимо навколо себе. Парадокс же полягає в тому, що ми займаємося чистою наукою, аби вдосконалити те, що ми бачимо навколо себе. Другий парадокс полягає в тому, що визначальну роль у цьому процесі відіграє саме філософія. Немає більш чистої науки, відстороненої від життя, ніж філософія. Але це розуміють у вселенському просторі й часі лише одиниці.
Антонюк безнадійно глянув на мене, даючи зрозуміти, що, на жаль, до цих одиниць я не належу.
Ми вже сиділи в моєму гаражі, і поки я нарізав хліб і ковбасу, Антонюк філософствував:
— Так ось, квінтесенцією мого геніального відкриття, яке мені наснилося вночі, є наступне. Людині здається, що вона народжена для того, аби робити великі справи. Насправді ж упродовж життя ми здійснюємо один непомітний для себе акт, без якого неможливий світовий поступ. Наприклад, ми подивилися в очі незнайомій жінці, яка йшла нам назустріч, чи в маршрутці передали гроші водієві, чи просто згадали, як у дитинстві бабуся напувала нас смачним коров'ячим молоком, чи… І таких "чи" може бути мільйони або мільярди. Саме вони визначають поступ у просторі й часі. Після таких мільйонів і мільярдів, на перший погляд, дріб'язкових подій, хоча насправді вони не є дріб'язковими, а просто необхідними для поступу, бо без них і не було би поступу як такого, — так ось, після цього і може відбутися щось геніальне і значиме з людської точки зору. А може й не відбутися відразу, бо треба ще декілька десятків, чи сотень, чи сотень тисяч подібних дріб'язковостей, аби кількість переросла в якість і сотворила щось значиме з людської точки зору, хоча насправді з точки зору космічного воно знову-таки може виглядати дріб'язковим. Ти уявляєш, скільки на шляху до цього треба використати людського матеріалу, життів людей, аби досягти кінцевого результату?
Ми випили по першій чарці, вірніше, влили в себе вміст того, що було в пластиковому стаканчику, Антонюк смачно закусував ковбасою без хліба, бо самі розумієте, що той, хто знає біду, — і далі за текстом оцієї народної філософської мудрості. Я вже думав, що прорахувався щодо кількості купленої ковбаси, бо якщо Антонюк закушуватиме нею такими темпами, то горілку доведеться запивати лише мінеральною водою, — але мій колега, здається, відчув мої матеріалізовані думки й жирно намастив скибку хліба кількою в томатному соусі із консерви.
— Ось ця жінка, якій ми глянули в очі, — продовжував розвивати свою теорію Антонюк, не забуваючи закусувати, — може загорітися жагою кохання й того ж дня, чи вечора, чи вночі втілити задумане в життя, давши поштовх зародженню нового в своєму лоні. Оцей наш погляд може бути єдиним, найважливішим у нашому бутті, заради чого, власне, ми й були призначені в цьому житті. А може й не бути, бо наш погляд нічого не значив для жінки, яка йшла навпроти, а, навпаки, збудив підозрілі думки в її мозку на кшталт брудних черевиків у мене, і треба ще десятки й десятки подібних дій, аби збудити в неї потяг до кохання з великої літери, про що я тобі торочу вже цілу годину.
І справді, десь після третього чи четвертого заходу моя думка розгальмувалась і я став висловлювати крамольні речі:
— Те все, що ти кажеш, суперечить Божій природі.
Антонюк уважно глянув на мене й іронічно похвалив:
— Молодець! Значить, я недаремно розтікався мислію по дрєву. Я теж думав про цей контраргумент, але він виявився нікчемним з точки зору чистої науки. Розумієш, друже, з філософської точки зору ми не заперечуємо існування Бога, а лише доводимо Його існування на прикладі тих або інших фактів, тих або інших подій, хоча насправді це може не мати прямого стосунку до того, що ми доводимо. І коли ти говориш, що моя теорія суперечить Божій природі, то з точки зору чистої науки це є нікчемним твердженням, адже воно нічого не доводить і нічого не заперечує. Твоє твердження може бути вірним, а може бути абсурдним, у залежності від того, з якого боку пізнання істини ми знаходимося. Так що з точки зору чистої науки твоє твердження треба залишити за дужками і просто не реагувати на нього.
Я цілком і повністю погодився з Антонюком, бо не мав більше аргументів, якби він не захотів зі мною погодитись, а тому розлив залишки горілки.
— Взагалі-то кожне геніальне відкриття є нікчемним, — зауважив Антонюк, з сумом спостерігаючи за тим, що горілка у пляшці закінчилася. – Воно є нікчемним, бо, за великим рахунком, нікому не потрібне. Можна довго й нудно доводити його геніальність і науковість, але розумієш, що в практичному плані воно нікому нічого не дає. Ось, наприклад, теорія відносності Ейнштейна. Айнштайна, як кажуть зараз. Всі кажуть яка вона геніальна, яка вона наукова, хоча насправді мало хто второпав, а що ж насправді вчений хотів сказати цією теорією. І лише одиниці розуміють, що старий Альберт посміявся над людством. Це був лише жарт, але геніальний.
Антонюк довго чекав, поки із пластикового стакану витече йому до рота остання крапля горілки, а потім несподівано завершив нашу розмову:
— Я так ніколи й не знатиму, для чого прожив своє життя. Можливо, десь у Книзі Буття є один рядочок про мене, а, може, це й не рядочок, а лише одна літера чи тире. І, можливо, я жив не для цього, і Творець зробив свою чергову помилку, сподіваючись на мене, а я проскочив мимо, розчарувавши Його. А Він теж не зрозумів мене, бо те, що для мене було важливим, видалося Йому дріб'язковим і не вартим уваги. Мабуть, так і мало статися, бо спочатку я, дрібний і дріб'язковий, мав осилити Його велич, а потім Він з висоти пташиного – та ні, космічного лету! – мав опуститися до розуміння мене, нікчемного. Не сталось – і взаємний процес розуміння перервався назавжди…
Антонюк замовк. Жодними обценьками з нього годі було видушити хоч одне слово. Та я й не намагався цього зробити, бо якщо для Антонюка його філософія є звичною справою, то для мене нуднішого предмету в університеті не було. Я погоджувався з Антонюком, що його відкриття є справді геніальним, але воно нікому нічого не дає, — і цього для мене було досить…
2013
ЖОВТОГАРЯЧЕ СОНЦЕ В ЧОРНОМУ КВАДРАТІ
Наталії ГУРНИЦЬКІЙ
Упродовж життя йому декілька разів снився один і той самий сон. Ніби сходить жовтогаряче сонце, але його відразу застилає чорний квадрат. Спочатку він маленький і видається цяточкою на тлі сонця, але щораз більше розростається. Сонце ж залишається таким, яким воно було, й безпечно мандрує небом. А чорний квадрат усе більшає й більшає. Ось він уже застилає добру половину сонця, а те, здається, ще не усвідомило всієї небезпеки, що нависла. А потім чорний квадрат захоплює уже гору й низ сонця, лише видніються жовтогарячі боки. Сонце залишається поки що живим, бо воно кругле, а темінь квадратна, і форма рятує сутність. Проте це триває недовго і чорний квадрат немилосердно росте й запросто поглинає жовтогарячі боки сонця, аж поки не настає суцільна темінь…
Далі він чує голос дідуся, якого ніколи не бачив, бо той загинув на війні, але знає, що це, власне, його голос:
— Ну, ось і все…
Він декілька разів запитував спочатку в бабусі, потім у дружини, потім у доньки, яка захоплювалася сонниками, що міг означати цей сон, але ніхто йому достеменно нічого не відповідав. Оце сновидіння тяжіло над ним усе життя. Він знав, що воно віщує щось лихе, незворотне, чого не можна подолати й навіки забути.
Але тепер це був не сон. Немилосердно боліла голова. Мабуть, людство ще не вигадало того слова, яке би характеризувало явище, коли немилосердно болить голова. Це слово було би жахливим і нелюдським, а тому не вписувалося в земні поняття.
Чоловік ніби наяву бачив цей сон, коли чорний квадрат безжально пожирає жовтогаряче сонце. Він розумів, що нічого цьому не може протиставити. Десь на кінчику свідомості виринало відчуття, що й лікарі, які метушилися біля нього, теж не можуть завадити чорному квадрату зжерти жовтогаряче сонце.
Коли все закінчилось і він відійшов у кращі світи, змучений сивий лікар сказав:
— Ну, ось і все…
За якусь мить до палати увірвався молодий майор з двома юнаками в спортивних штанях.