Ульв спокійно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував князя, надаючи списові перевагу перед будь-якою іншою зброєю; що ж до Торда, то в того, окрім неодмінного двосічного меча, завжди за спиною висів лук, бо в глибині своєї досить-таки розвихреної душі той якимсь чином зумів утримати переконання, що треба бути постійним хоча б у виборі зброї і що набагато лідше перестріти нападника стрілою здаля, аніж допускати його до себе на довжину меча, де вже важко виявити, в кого твердішою буде рука і гострішою зброя.
Отак вони й трюхикали собі яо Звіринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких чагарів, пропливли перед ними горді оленячі роги, пишні, розгалужені багатьма відростками роги, що майже зливалися з гіллям, недосвідчене око їх би й не зауважило, олень біг, не схнтуючн головою, він весь був невидимий, тільки пливли понад оголеністю галуззя його величні роги, і цього сталося задосить, щоб зіркі очі варягів умить запримітили здобич, обидва верхівці, ще й не додумавши гаразд, смикнули за повіддя, мовчки понукаючи коней, з обох відразу злетіла байдужість і сонливість, постаті в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли обидва раптом помітили, що й олень наддав ходу і намагається сховатися від них ще в густіших і вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєві, здавлено вигукнув:
— Стріляй!
Торд зірвав лука, наклав стрілу, натяг тетиву, так що вона з'єднала йому ніс і підборіддя, швидко прицілився і, ледь відвівши руку вліво, пустив коротку міцну стрілу туди, де ще ви-красовувалися між віттями дерев високі оленячі роги.
Було видно, як хижо летить туди стріла, як шугає вона вниз, у гущавину, було видно, як олень, мабуть поцілений стрілою, підскочив, від чого сколихнулися болісно над заростями його величні роги, але рана, завдана Гордом, ые була, певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да свое місце й полетіли поміж віттям швидше и швидше, мов на полозках.
— Бий! — відчаєно гукнув Ульв, мабуть остаточно вирішивши порушити свою вічну мовчазність, Торд пустив навздогін оленеві ще одну стрілу, але тон і далі летів, неторканий і нестримний, гордо й зневажливо.
Тоді варяги вдарили коней у боки й помчали слідом, хоч і розуміли всю безглуздість такої погоні, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була ніяка. Вони гналися за оленем в безнадії, просто за звичкою доводити до кінця справу, навіть приречену на неуспіх, однак цього разу небо послало їм винагороду за їхню віру й терплячість, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому бігу впав, так ніби провалився крізь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи упольованого звіра своєю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кілька вершників вирвалися з вільшаника напереріз варягам, і ті несамохіть притримали коней, бо серед верхівців упізнали посадника Коснятина.
Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустріч Ульву і Торду. Впоперек сідла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у крові, шапка йому збилася набік, в русявій бороді заплутався жовтий листок з берези, де й поділася чепурність і прибраність посадника. Зате був радий Коснятин і торжествуючий, вивозячи назустріч княжим охоронцям свою здобич, хотів похвалитися перед князем своєю вмілістю й здобичливістю, але враз смикнув за повіддя, не запримітивши посеред варягів Ярослава, здивовано поспитав:
— Де князь?
Варяги схитнули плечима: хто ж йаго відає?
— Ви ж з ним їхали!
Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужістю, мовби ні сном ні духом не відав про існування якогось там князя.
— Де він? — не відставав Коснятин.
— Звелів нам їхати, — врешті спромігся на слово Торд.
— Куди?
— Я забув, — щиро мовив варяг. — Сказав нам: під... кудись під... а куди?
— Може, під три чорти? — засміявся врешті й посадник.
— А таки, мабуть.
— То де ж його шукати?
Варяги визнали за ліпше знову змовчати.
А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись і втративши будь-яку надію вибратися з осточортілого Звіринця, забачив попереду за обрідними деревами на невисокому піщаному бугрі стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонів, а тепер розлився каламутними водами, мовби й справді щось путяще. Кінь обережно переступав ногами, вибираючи, куди стати, він був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхівця, на якого знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й багнюки, знову жив він пронизливими пахощами того ясного осіннього лісу, де вперше спіткав дивовижну дівчину, що вирвала його з багатолітньої сплячки, пожбурила в світ гріховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.
Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим конячим покликом, з хижі виповзла на світ божий чудернацька постать. То був невисокий, обідраний дощенту чоловічок. Замість корзна мав на собі якусь луб'яну покривку, що мала захищати його, видно, від дощу, а може, слугувала й за одіж на зиму. Ярослав під'їхав ближче. Не хотів бачити тут жодної живої істоти, окрім тої, заради кого подався до лісу, отож не мав у душі бодай крихти милості чи жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий заріст, у якому ховалося, певно, ніколи ге вмиване лице, ні подобизна зброї, триманої чоловічком у брудній правиці, — обпалений з одного боку гострий дрючок, що мав слугувати за списа.
— Хто такий? — грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.
— Ловища... доглядаю... — несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.
— А чому такий... розтерзаний?
— Бо ж тільки у вовка золота головка, — сміливо глянув той на князя своїми нестерпно ясними очима.
— Холопе! — гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником. — Та чи відаєш?
Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі стало біле видиво.
Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край світу.
Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.
— Ще приїхав, — без подиву відзначила дівчина.
— Здрастуй, — сказав князь.
— Чого забився в таку непогодь? — Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, змішаний, мовчав.
— То що повідаєш? — вже суворіше поспитала дівчина.
— Може... — князь не знав, що й казати, — може, хоч води напитися даси...
— Он її скільки, води, — повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.
— Намокнеш, — нагадав їй Ярослав.
— Не глиняна.
— Застуда візьме...
— Хай вона моїх ворогів візьме.
— А хіба в тебе є вороги?
— Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.
Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.
— Не стій на дощі, — сказав майже благальне.
— А коли хочу стояти!
— Холодно ж.
— А холодно — то зроби мені тепло, якщо ти такий!
Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, поцяцькованому важкими срібними украсами.
Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий набридло знайомий голос Коснятинів:
— Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!
Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.
Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг випручатися з-під оленячої туші.
— То ти князь? — спитав чоловічок Ярослава. — Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.
— Іди з-перед очей, Пеньок, — порадив йому Коснятин.
— А чому б мав іти, коли то моя хижа.
— Може, й дівка твоя? — Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.
— Таки ж моя. А тільки тобі — дзуськи! — Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.
— Не вештайся під ногами: потопчу! — гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. — Кланяюся тобі, князю, цим оленем...
Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.
— Подаруй свого оленя дівчині.
Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.
— За княжим велінням. Даруємо тобі.
— А нащо він мені?
— Княжий дарунок, — поважно нагадав Коснятин.
— Берн, дурна дівко! — гукнув Пеньок.
— Князь наш щедрий, — сказав посадник.
— А хай би князь і оббілував, — засміялася Забава.
— Зроблять те за нас, — сказав поважно Коснятин.
— А я хочу, щоб князь, — вперто повторила дівчина.
— Коли так, то й я сам можу.