І це зрозуміло. Коли бідняк, значить — трудяга. А ніщо так не робить людину саме людиною, як праця. Коли б не це, то ми б і досі в шерсті ходили, жили б у печерах або, як ті орангутанги, по деревах лазили. А то, бач, люди!
— Люди то люди, а проте... і досі ще не навчились жити по-людському.
— Це правда,— погодився Артем.— Але здавна най-мудріші і найчесніші люди думали над цим. Дещо і придумували, навіть пробували в життя запроваджувати. Марна праця була. Бо не було на землі матеріальних умов для здійснення. А на злиднях щасливого для всіх життя не побудуєш. Хоч як мудруй, а п'ятьма хлібинами не те що п'ять тисяч народу, навіть п'яти десятків ротів не нагодуєш! І оце аж тільки тепер, за нашого віку, іменно при капіталізмі, з його високою технікою виробництва, нарешті є всі умови, щоб нагодувати голодних усіх і щоб одягнути всіх роздягнутих. Треба тільки новий, розумний лад запровадити. І ми це зробимо!
— Хто — ми?
— Ми. Робітничий клас, біднота сільська, всі трудящі під керівництвом більшовицької партії.— Останні слова, видно, здалися Артемові дуже газетними, тому закінчив крізь усмішку: — До якої має честь належати і ваш молодший син, мамо.
— Та в нашім роду не ти один такий,— з гордістю сказала мати.— А ще й дядько Федір.
— Ну, до дядька Федора мені не рівнятись. Дядько Федір п'ятнадцять років уже в партії, а я — ще й року нема, з березня місяця. Дядько Федір на заводі — оце влітку двадцятип'ятиріччя справляли, а я — скільки там... Ну, та нічого. В мене все життя ще попереду!
Знову проїхала валка саней, на цей раз — кінні. Поки стояли на обочині, мовчали обоє. Потім Артем знову озвався:
— І сам не знаю, чого це мені захотілося раптом розказати вам, мамо, як я вперше на завод попав. Я вже, правда, колись розказував вам.
— Я пам'ятаю.
— Ну, то були одні розкази, а тепер будуть інші.
— Виходить, дурив матір.
— Не те щоб дурив. Не все до кінця доказував. Та й правильно робив. Навіщо було горя вам завдавати. Чим ви могли допомогти мені? А тепер — діло минуле.
— А чого ти посміхаєшся? — мимоволі й сама посміхнувшись, спитала мати, ласкаво дивлячись на нього.
— Згадалося, як ви, бувало, в кузню до батька зайдете. Ну, діло там якесь. А батькові ніколи саме — "Зажди, зараз". Ось він вихопив із горна розжарений леміш. Лаврін молотом — гуп! Іскри в усі боки. То ви, пригадую, аж за поріг відступите, обома долонями лице закриєте.
— Ну а то ж як! Що ж, іскра ока не може випекти?
— Чому не може! Ще й як. Але для чого ж у нас повіки на очах?
— А хіба встигнеш мигнути!
— Е, треба встигнути, коли не хочеш калікою бути. Але що батькова кузня, як порівняти! А що б же ви сказали, мамо, коли б потрапили ну хоч би на той же Луганський завод паровозобудівний, у механічний цех або ковальський, де якраз я тоді й почав робити. Просто і слів нема таких, щоб описати картину. Мабуть, отак комашина дрібна почуває себе, потрапивши на молотьбі в соломотряс, як я тоді в перший день у цеху. Навіть не вірилось в перші хвилини, що звідси ще можна непокаліченому вийти. Чи хоч би дав бог живому! Ну, та швидко оговтавсь, за одну зміну. Видно-таки, і батькова кузня трохи допомогла. І вже після гудка, виходячи з заводу в людському потоці, аж ніяк не почував себе комахою. А — людиною! Як ніколи ще раніш. Аж груди гордість розпирає. І найперше, звичайно, за себе самого гордість, за те, що витерпів отаке пекло. Чим справді не герой! Навіть ні разу не крикнув "рятуйте" або "пустіть додому". Але не тільки за себе гордість, а й за весь оцей великий гурт людей, що, стискаючи тебе з усіх боків, як плав пливе через заводський двір до прохідної. Це ж ми гуртом з отих чавунних "чушок" зробили паровози, що он там стоять на рейках впритул один до одного. Але не тільки за оцей наш заводський колектив гордість, а й за тих не знаних мені товаришів, а можна і так сказати — братів по класу, що десь топлять чавун для нас і для отаких, як наш, заводів, що добувають по копальнях руду для того чавуну; за тих, хто в шахтах довбає вугілля... Яка величезна сім'я робітнича. І яка могутня!.. Ось чому, мамо, потім, навіть під час безробіття, я не почував себе ніколи ні перекотиполем, ні сиротою... Звичайно, безробіття — це така штука... одне слово — не мед! Бувало...
Ще ніколи раніше за всі роки, відколи з дому пішов, під час зустрічей (та й скільки там їх було!) Артем не був з матір'ю такий говіркий та одвертий. Розповідав про свої поневіряння. Але, мабуть, через те, що це вже відійшло в минуле, мова його була спокійна, про найбільшу скруту свою він говорив часом з усмішкою. Щоб і зараз не дуже вразити матір.
А вона ішла поруч, принишкла, навіть старалася ступати якомога легше, щоб не так рипів сніг під ногами, щоб жодного слова синового не пропустити. І не перепиняла. Нарешті не стерпіла-таки.
— Який же ти, сину, безсовісний!
— Чого?
— Та чи у тебе тоді домівки не було? Чи дорогу до неї забув?
— Ні, мамо, домівки я ніколи не забував. І дорогу до неї знав дуже добре. Але хіба я на те отоді, ще парубійком, з дому пішов, щоб назад отак ні з чим вернутись! Правда, не раз, бувало, до того вже доходило, що аж сниться домівка. Хоч би на тиждень який, щоб відлежатись, поки хоч ноги побиті, в шуканні роботи, підгояться трохи. Та подумаєш, глянеш на себе — босий, в кращому разі — в опорках, обшарпаний, а бувало і таке, що буквально пупом світиш! Босяк, та й годі. І думати облишиш. Ну як же можна в отакому вигляді в своє село заявлятись! Ворогам — на сміх, а рідним — на жалі! Зціпиш зуби та й перетерпиш. А там, дивись, знову пощастить, станеш десь на роботу! І духом воспрянеш, і приодягнешся. Можна б уже і в гості додому, та ніяк — робота. Жди вже тепер різдва чи великодня, коли в котельній на три дні котли погасять. Та й хіба завжди діждешся? Частіш бувало так, що і незчуєшся, як за ворітьми на вулиці опинишся... Ну, а все-таки хіба ж не приїздив?
— Та хто ж каже, що ні.— І додала з легеньким докором: — За сім років аж двічі. Якщо не рахувати ці рази, відколи в Славгороді.
І раптом їй так виразно згадалось — перший приїзд сина в гості. Ще з Луганська. Більше року не бачились. І от на різдвяні свята приїхав несподівано. Тільки-но з церкви прийшли, сіли обідати, аж це — рип двері. Відразу навіть очам не повірила. Але ж ні, таки він. Виріс трохи, маленькі чорні вусики над губою. Одягнутий гарно: в чорному міському пальті з плисовим коміром, у шапці смушевій (зняв, тримає в руці), на ногах чоботи, без калош, правда, не так, як дехто, що з міста приходять у гості,— прості, ялові, але об нозі, акуратненькі. Не ті, що з дому брав, мужичі, на рядняні онучі та солом'яні устілки. Ото були святки матері! Два дні гостював (на три дні котли погасили) — і два дні не могла ні надивитись, ні нарадуватись. Та й виряджала з дому потім, плакала, звісно, але вже не так, як першого разу виряджаючи. Та й потім, бувало, коли згадає, то без тієї вже тривоги, що раніш: живе непогано! А воно, бач... але звідки було знати їй, коли тільки тепер оце, через стільки років, признався нарешті. Признався, між іншим, що пальто оте не його було, товариш один дав поїхати в гості додому. Шапка та чоботи були власні, його, але не довелося зносити: шапку в нічліжці у Ростові босяки вкрали, а чоботи в Таганрозі зміняв на опорки за придачу. Бо треба щось їсти: якраз безробітними були з товаришем Петром в ту весну.
Артем мовби відчув невеселі думки матері.
— Тільки ви не думайте, мамо,— кинувся раптом,— що самі колючки були на шляху в мене. Немало було у мене в житті і хорошого. І найкраще з усього — люди хороші. Скільки друзів у мене було за цей час, щирих, безкорисливих: останній шматок хліба нарівно ділили. От для прикладу хоч би Славгород взяти. Півроку прожив, небагато, а скільки товаришів знайшов за ці півроку. І не тільки в саперному батальйоні, а й на обох заводах.
— А хіба ж ти робив там?
— Та як би ж я робив? Я ж солдат іще. Не робив, а стикатись доводилось: військової справи навчав хлопців-чер-воногвардійців. Отак і здружився з багатьма. Одним словом, скажу вам так, мамо: коли б якась нагода,— чи женитись, скажімо, надумав і покликав на весілля, а вони з'їхались,— не помістилися б у нашій хаті.
Мати при цих словах пильно скоса глянула на сина. Дуже хотілося їй запитати, і якраз до речі було б саме тепер. Але не наважилась. І відказала в тон йому, теж напівжартівливо:
— А ми весілля взимку не будемо справляти, а по теплу. Щоб не тільки в хаті, а й на дворі столи порозставляти.
— Хіба що так,— посміхнувся Артем.— Це справді вихід. Отак розмовляючи, а часом і мовчки йдучи, кожен про
своє думаючи, Артем і мати незчулися, як минула година і друга і настав день.
Ген-ген праворуч за Князівкою, що ледь бовваніла крізь мерехтливий серпанок ранку невиразними обрисами водокачки на станції та димаря на Куракінському цукровому заводі, сходило криваво-червоне сонце. Сніги ще голубіли і на землі, і на хатах по розкиданих у степу хуторах, але верховіття високих тополь та осокорів уже зайнялося згори. І чимдалі все нижче спускалось полум'я, перекидалося на стріхи, проривалося всередину хат, червоно вибиваючись із вікон.
— Ви тільки гляньте, мамо,— не втерпів Артем.— Яка краса!
— Ой, гарно. А тільки — аж моторошно якось.
— Чого?
— Наче пожежа.
— Ну, й нехай! Як на мене, я оці хутори одним махом із лиця землі стер би!
— Ой, який ти,— хитнула головою мати.— Усе б тобі — одним махом. Усе б стирав!
— Чого б усе? Не все. А тільки те, що нам стоїть на перечепі. Саме по таких хуторах оті вовкулаки розводяться, варакути! Ну та цур їм! Хоч ці хвилини, поки з вами, не думати про них. Буде мені ще з ними клопоту. Погомонімо про інше щось.
Але розмовляти чимдалі було все трудніш. Тепер частіш стали попадатися назустріч сани, і поодинці, і валками. Весь час доводилося виходити з колії і ждати, поки проїдуть. Притомилися. Ну, та вже недалеко.
— Ось і Чумаківка вже почалась,— по довгій паузі сказав Артем.
— Ні, Чумаківка онде, далі. А це Рокитне. Артемові, відколи з дому пішов сім років тому, якось ще
і не доводилося з цього боку підходити до Чумаківки. А тоді в урочищі Рокитному хат ще не було.
— Ага, одрубники. Столипінці! — Із цікавістю приглядався до осель, що з десяток їх розкинулось ліворуч понад шляхом.-— Нові варакути!
— Не всіх, сину, стрижи під одну гребінку,— сказала мати.