А мужик на це не дуже зважає. Скільки їх, жінок, щоліта отак і родять в степу на стерні. Ще добре, як поблизу люди є — поможуть. А то сама й обродиться: серпом перетне пуповиння, сама пупа зав'яже, та й — будь здорова, дитино. Та й отак іще один зайвий рот у хаті.
Трудне життя, як не крутись... А ще й крутитись не завжди є на чім та біля чого: тугі заробітки. У багатирів із снопа не завжди захватиш, в економії машинами роблять — теж менше людей треба. Як не крутись, а таки треба йти десь шукати.
І скільки їх, невдах, щовесни та щоосені виряджається кудись у далекі краї на заробітки!
Завжди біля греблі, бувало, збираються — як журавлі на озері перед відльотом. З торбою кожен, як по весні — то з косою. Повиходять до греблі й рідні випроводжати. Заклопотані жінки з дітьми: як це самій літувати чи зимувати? Смутні матері, й зажурені дівчата: чи вернеться, чи, може, й ні. А надішле тільки листа згодом — "во первих строках поклони всім від білого лиця до сирої землі", а живе, працює отамо і щоб додому не виглядали. Хіба мало отак не вернулось! Через те тихі та смутні матері й дівчата зажурені. ' Та й чужі люди (найчастіш це буває в неділю) повиходять і собі до греблі, хоч свого й не виряджають зараз: хто вже раніш вирядив, а в кого ще тільки підростають.
Щоразу бувало й Катря отоді виходить виряджати. Стане на воротях у себе та й простоїть у задумі та в тихому смутку, доки й зберуться вже всі, доки й вирушать у дорогу. З горба на прощання ще оглянуться — крикне, мов курликне, котрийсь, та й пропадуть з очей за горбом. А ще іноді й тоді не зразу кинеться мати. Стоїть на воротях зажурена і думає, що отак — може, ще рік, другий, та вже і її сини полетять з людськими, як журавлі сірі, в далекий світ.
XXXIII
На сімнадцятому році Остап уперше вирядився з людьми на заробітки.' Восени пішов, пробув зиму, а навесні й додому вернувся. Розповідав дома про свої мандри — був на Донеччині з хлопцями, робив трохи в шахті. "Цур їй, хіба то робота?'— каторга!" Хто зоставсь, а їх кілька душ за тиждень і покинули — далі пішли. Та вже на Херсонщині в німця в економію найнявся строковим, вибув оце до великодня. Приніс і грошей дванадцять карбованців.
Цього року з грішми і сівба пройшла легше. Ще й зосталося карбованців кілька,— доклали до них Артемову получку та й купили телкцю. Остап планував: сяк-так випасти можна буде і без толоки — по шляху та по межах. А восени продати можна з прибутком, а чи й на зиму лишать — там видко буде, йк воно з пашею. Еге ж, добра-таки штука — гроші.
Відтепер щороку вже ходив Остап на заробітки. Літує вдома — на своїй ниві робить, а тільки обмолотяться — ідуть люди, то й він з ними. А на весну знов додому.
Дехто з вітробалчан, з товаришів Остапових, буває, й залишаються там — перекаже додому чи листа потім напише, що на отакій шахті чи на отакім заводі. Але Остапові це ніколи й на думку не спадало. Надивився він і на заводи та на шахти, й на життя робітниче. Не вподобалось: "Не робота, а каторга!" Воно, сказати, й хліборобство, як немає на чому, каторга не менша, ну та так уже з діда-прадіда хлібороби — сама вже душа така до землі жаденна. І далебі (з себе парубок брав), іще взимку й нічого Остапові, скучає за домом, та в міру. А тільки повесніє, зійде сніг і запарує земля, як найде на нього: і спить і в сні бачить Вітрову Балку, поле своє необроблене. А до всього ще й дівчина. Отак і її, як ниву свою, і спить — у сні бачить. Отак обидві й злилися в серці докупи. Буває, хоч Христю згадає,— то ніяк інакше, як у степу біля свого жита в жнива, чи про поле думати стане — а Христя вже тут неодмінно: в'яже снопи з покосу за ним.
Утретє повернувшись із заробітків (саме це було на двадцятому році) — тільки обсіявся Остап та й надумав таке:
— Хочу, мамо, женитись.
— Про мене, сину,— навіть зраділа мати і, зразу ж догадалась, кого він на думці має.— Христя дівчина славна. Аби тільки віддав батько.
— Віддасть,— значущо всміхнувся Остап.
Але Євмен Скоряк дочки не віддав. Хвалились старости, що навіть був і похвалив молодого Остапа: що й розумний, і працьовитий, а хліба таки й не обмінив34. Не хочу, мовляв, щоб і дочка старців плодила. Хватить того, що ми їх наплодили досить. Та й до того, вже ніби як і просватана Христя, старостів, мовляв, іще не було, а перепитував. Остап догадався, про кого це мова. Сама Христя хвалилась учора, що Легейдин Карпо чіпляється. Нібито і сто карбованців Легейда старий позичив батькові на землю — сватаються. Та ото й сама Остапа квапила старостів швидше слати, щоб уже й не чіплявся ніхто. Та й тягти далі вже ніяк: баби, звісно які,— долічаться — і так уже сорому не минути. І, отже, не вийшло нічого із сватанням. Проте Остап не дуже занепав духом з оцієї невдачі: згадав щось та й заспокоївся трохи. Нехай, покомизиться трохи старий, а як похвалиться Христя, то, бреше,— віддасть.
Але й цього разу помилився Остап. Не знати, чи похвалилася Христя батькам, та певно ж — почув Остап, що бив дуже Євмен дочку, нікуди не став пускати. Щоночі, як уже не ворожить парубок навколо двору, викликає-гукає, Христя не виходила. Потім невдовзі прочув, що старости були од Легейди, що й рушники подавали. А за тижнів два, саме зелених свят, і весілля нібито гратимуть.
Зажурився Остап. Що таке сталось — не втямить, а Хрис-ті ніде не спіймає. І врешті якось-таки випало — побачив Христю з городу: видко, білила полотно в березі — ішла левадою з шматтям на коромислі, стежкою повз їхній тин. Остап і перестрів її. "Здрастуй, Христе".— "Здрастуй, Остапе". Ішли поряд — вона стежкою за тином, а Остап по цей бік тину своїм городом. Довго не знали, що заговорити, тільки дихали обоє важко. Перший Остап: "Так, значить, Христе, заміж ідеш. Що ж, чи й'мені калача ждати, чи так прийти — некликаному?" Дівчина нічого на це, тільки ще нижче схилила голову. Остап лютів: "Ёге ж, хоч молода, та розсудлива: чим за старця іти, краще за прасола — грошовитий!" Христя підвела голову, і подивилася на Остапа сумно-сумно, й зітхнула. "І ти, Остапе, на мене!"— й заплакала. Говорила крізь плач: "Та на мені, любий, живого тіла немає — один суцільний синець. А що од Карпа ще буде, як візьме та дізнається. А потім як іще й дитину приведу після весілля на восьмому місяці".
Думала викрастись. Але хіба ж проти волі батькової можна йти. "Прокляну",— кажуть. Саме на цьому Остап город свій перейшов і вперся в тин — хотів переплигнути, але Христя помітила це і заперечливо хитнула головою "Не треба, Остапе. Не буде вже так, як не судилося. І вночі не викликай. Не муч ні себе, ні мене дарма". А затим уклонилася — "прощай" — і пішла стежкою, не оглядаючись навіть. Ні, огляну-лась-таки. Біля верби стала й прихилилась до неї. Остап — через тин. Але тої ж хвилини Христя зірвалася з місця і швидко подалась левадою додому.
Зажурився ще тяжче Остап після цього. Може б, у роботі забувся, а воно час такий — роботи ніякої гарячої: обсіялись, а косовиця ще не підійшла. Нудився, сердешний, та й що не день ближче до зелених свят, то тяжче. А врешті й не зміг далі: саме напередодні свят налагодив косу, харчів торбу та й подався з дому.
Повернувся аж восени. Чорний од смаги й худий. Грошей приніс тридцять карбованців. І спокійніший уже,— видко, уляглось трохи. А проте чи не за першим словом і спитався за Христю — як живе. Мати сказала, що знала: вийшла ж отоді-таки заміж. Живуть погано — з першого ж дня, либонь, бити чоловік став. Не знати, за що — хто зна, чужа хата покришка. Остап довго мовчав, а врешті махнув рукою.
— Ех, каже приказка: кожен чоловік кує своє щастя. Чорти його кують, а чоловік тільки у міх дме.
Тієї ж осені Остап і собі засватався: Мотрю Прядчину. Гщо йому сталося! Навіть і мати відговоряла була: чи ж нема йому інших дівчат — і старувата вже Мотря та й з дитиною. Але Остап на це не зважав.
— Для мене, мамо, як не Христя, то вже однаково хто. А що дитина в Мотрі — дарма, рік-другий, та й пастух уже свій. А десятина приданого з конячиною — і зовсім річ непогана. Атож. На трьох десятинах із своїм тяглом тепер уже можна буде і плани планувати.
Та й оженився-таки. А оженившись, мерщій узявся за свої плани злидарські. І що вже було од них усім. Сам робив, як віл чорний, і Мотрю "запріг"— аби здужала, без випрягу. (Першу дитину отак на степу під полукіпком і народила.) Та було й матері старій, і Орисі малій. Та не було їм ні радості ніякої в житті, ні втіхи. Хіба що Остап потішить коли:
— Нічого, виб'ємось у люди — легше стане. А поки зі злиднів виліземо — роби, хоч перервись. Та й, коли вже перервався,— ізв'яжись мерщій та й знов роби.
І сам був справді якийсь вузлуватий. Неначе справді не раз переривався та зв'язував себе.
А Артем тим часом робив у кузні. Виріс за оці роки — хоч і молодий був на літа, а на зріст уже цілий парубок: у батька вдався — рослявий і на лиці змужнів. Од постійної важкої роботи, від натуги м'язи на лиці виступали тепер іще виразніш, а брови завжди тісно докупи зведені. І це робило лице його не по літах мужнім і суворим.
Але хоч яким стомленим вертався Артем із кузні, після вечері — всі вже й спати повкладаються,— а він хоч годину посидить-таки з книжкою. Не забував батьківську науку: "Учись, синку, то буде світ перед тобою ясний та широкий!"
Трудно було йому. Славині книжки, що передала їх дівчина отоді через матір, ще подолав. Гришко Саранчук допомагав. Потім став брати у Макара Івановича підручники Павлові. Тепер уже доводилось добре натужитись. А головне (хоч теж були деякі цікаві: "Географія"— ширша, аніж у сільській школі, або "Фізика"), не було тієї, котру шукав і яка, знав це,— повинна десь бути. Про революцію, про робітників — як вони борються, як живуть. "Не може бути такого,— думав собі,— щоб і дядько Федір, і отой; що приїздив тоді, Славин брат, Григор Супрун, без отаких книжок навчилися. Та бач, і привозили дещо, значить, є!" Останню листівку з отих, що мати тоді привезла з міста, зберігав хтозна й доки, напам'ять вивчив. Але що ж та одна сторінка, якби цілу книжку!
Аж горів хлопець до міста як-небудь добратись, до Морозів. Славу б розшукав. А воно все не випадало.
Цієї весни вперше привелось. За залізом для кузні їхали кіньми з економії.