— Ти мені сказав.
— Дійсно, — погодився він спокійно, — це я сказав, що на всій нашій території планується спорудження боро-кремнієвих виробництв і що це — велика загроза для людей. Але ж я тільки відповідав на твоє запитання про таємничі об’єкти, проти яких я виступаю. Отже, в принципі, ти вже був поінформований. До речі, про ті об’єкти знало не більше десятка високих посадових осіб... Так звідки ти довідався?
Він очікував на відповідь, а я в думках уже простежив ланцюжок, по якому побіжить інформація, якщо я його втаємничу. Однією з ланок того ланцюжка має бути якась із "високих посадових осіб", що їй довіряє екс-міністр і в оточенні якої обов’язково гніздиться хтось із комахолюдей.
— А чого ти не запитав про це тоді, на стадіоні? — зробив я ще одну спробу відволікти час.
— А що б це змінило?
— Нічого...
І тут я сказав:
— Моя відповідь залежатиме від того, що ти про це думаєш. Вірю, що тобі невідомі автори акції. Але ж міркування, припущення мусиш якісь мати.
— Мої міркування? Навряд чи вони відрізняються від твоїх. Скажімо так: є сила, котра поставила собі за мету вирішити економічні проблеми держави за допомогою отих виробництв, не переймаючись побічними наслідками свого заходу. І оскільки авторів не видно, то з цього витікає, що вона — та сила свідома того, до якої екологічної катастрофи це може призвести. Логічно?
— Цілком, друже. А тільки не завжди логіка веде до істини. Я готовий припустити, що люди такі, справді, є. І що їм начхати на цілий народ. Але ж у них мусять буди бодай шкурні інтереси. Наслідки тієї технології відіб’ються й на їхніх дітях і онуках. Щось тут не в’яжеться.
— Мені й самому приходило таке в голову, — сказав екс-міністр. — Але ж тоді доведеться визнати, що це не просто безвідповідальний захід, а справді злонамірена акція проти цілого народу.
— І що ж тобі заважає так думати?
— Ну, тоді маємо визнати, що в органи влади всіх рівнів проник ворог. І не один, не два, а багато. Одиницям-бо зав’язати все в такий тугий вузол було б не під силу.
— Напрямок твоїх міркувань мені до вподоби, — посміхнувся я. — Мотивуй далі.
— А от вмотивувати таку думку якраз і важко. Керівники всіх рівнів — люди на виду. Весь час перебувають під перехресними поглядами як підлеглих, так і зверхників. Ну, там одному-другому, може, ще й пощастить замаскуватись під патріота, але ж не такій кількості. Тут щось не те.
Екс-міністр замислився. Відчувалося, що напрямок думки, на який я непомітно вивів, дуже його бентежив. Він, здавалося, забув про своє запитання.
Озвався знову, коли попереду вже виднілася алея з рідкувато посаджених дерев, повз які кулями проносились авто; то була траса.
— Справді, дивне коїться. Знімають з посади за одне, а гріхи приписують зовсім інші. Тоді, на колегії, в мене склалося враження, що все те спрямовує чиясь невидима рука. Але ж не може сила, котра так розумно, я б сказав тонко, керує акцією, не може не знати про наслідки тієї акції. А вони ж спрямовані проти людини як такої. Будь я марновірним, подумав би, що сила та нечиста.
— Все, старичок, стане на місце, якщо слово "нечиста" замінити на слово "нелюдська", — сказав я, пригальмовуючи машину перед в’їздом на шосе.
Він повів іронічним оком у мій бік — чи, бува, не кепкую. Дивився, аж доки я, пропустивши потік транспорту, нарешті вивів машину на трасу.
— Щось ти загадками говориш, Антоне, — озвався мій товариш.
Я відчував, що ось-ось він згадає про своє запитання і поспішив випередити його:
— Бувають такі неймовірні речі, що коли з ними зіткнеться непідготовлена людина, вона просто не повірить. Ти цікавився, звідки мені стало відомо про виробництво... Скажу, але наступного разу. А ти тим часом придивися до свого оточення. Не шукай ні авторів злочинної акції, ані тих, хто їх підтримує. Просто приглянься до людей, надто до тих, на кого ти досі не звертав уваги. Бувають особи... Вони мов би випадають з поля зору. Гадаю, на новій посаді завідуючого відділом міністерства це буде зробити простіше.
Друг юності досить добре мене знав, щоб не марнувати час на допитування. Я колись у нього вчився твердості слова.
7
Посудієвський був якийсь врочистий. На сизому від гоління обличчі проступало просвітління і водночас суворість. Його немов би переповнювали таємниці, ділитися якими він не квапився. Та ось усі повсідалися, і завідуючий, випроставшись у своєму кріслі-"троні" й, поклавши на стіл руки, сказав:
— Отже, починаємо нове життя. — При цьому іронічно посміхнувся. Спостерігши у підлеглих такі ж самі усмішки, поспішив додати: — Ні, я серйозно. Тепер усе буде поставлене з голови на ноги... Я нічого не хочу сказати поганого про колишнього міністра. Він був компетентним чоловіком, але, на жаль, не спроможним е-е... Час висуває нові вимоги...
З десяти членів ученої ради відділу ми з Михайлюком були чи не найуважнішими його слухачами. До того ж я не лише слухав, а й спостерігав за кожним рухом, виразом очей, мімікою... За столом у м’якому кріслі сидів такий собі вельможа від науки — і тільки. Єдиною особливістю були очі, які, здавалося, бачили й за спиною. "Чи не це у нього спільне з "міражем"? — майнула думка. Тим часом Посудієвський провадив:
— ...Міністерство припиняє асигнування фундаментальних наукових тем. Це компетенція Академії Наук. Гроші і творчий потенціал перепрофілюються на розвідку покладів бору. З цією сировиною пов’язане все наше майбутнє. Найбільше не повезло Тхолику. Його тема закривається. Та якщо він погодиться очолити тему по бору, то йому й грошей добавлять і виконавцями допоможуть.
Тільки зусиллям волі я стримався, щоб при цьому не глянути в бік Михайлюка. На мить здалося, що слова його — то не звуки, а слина павука, котра враз гусне в повітрі, обплутуючи всякого, хто тут сидів. Завідуючий відділом між тим казав:
— ...На жаль, припиняється також асигнування усіх тем, пов’язаних з акустикою. Втім, чому "на жаль"? Антін Кузьмович, у принципі, тему завершив. Отже, йому, можна сказати, повезло.
— Потрібен ще якийсь місяць, — озвався Михайлюк буденним голосом.
— Гадаю, місяць вам дадуть... Але вже тепер починайте вивчати літературу з родовищ бору.
Погляд мій упав на штори. З часу останнього мого тут перебування вони значно покоротшали і вже торкалися підвіконня. Отже, в кімнаті повно молі. А тільки де вона кублиться — в книжковій шафі, шухлядах столу, чи десь у складках полотнищ під стелею?
— А нам щось перепаде від того борного пирога? — запитав Пожидай. — У нас он Слимчук давно цікавиться сполуками бору.
Завідуючий лабораторією, як завжди, брехав. Посудієвський знав про це, але заспокоїв:
— Усім перепаде. Напрямок багатоплановий — від розвідки до переробки сировини.
За хвилину по закінченні зібрання я ще раз зайшов до Посудієвського, щоб віддати пакунок від родичів. Він подякував і, не розгортаючи, сховав у портфель. Тоді, відкинувшись на м’яку спинку, подивився, ні — охопив мене всього поглядом. Здалося, що очі в нього не чорні, а вишневі, як два очищені гранатові плоди, і що в них стільки ж зіниць, скільки зерняток у граната.
— То як вони там? — запитав.
— Як і раніше. Старий щось постійно пише... — По цих словах я іронічно посміхнувся.
Раптом на обличчі у зава з’явився делікатний вираз. Він сказав:
— Ви з Михайлюком товаришуєте... Як він сприйняв те, що зняли з посади його друга?
— Та який там друг... Той був міністром, а цей рядовий... — відказав я. — Коли б вони були друзями, то Михайлюк давно б уже очолював відділ у міністерстві.
— Можливо, що й так, — згодився Посудієвський.
Я саме сидів у Михайлюка, коли йому хтось зателефонував і сповістив, що міністр — в реанімації. Інфаркт. Переказавши мені цю звістку, колега розгублено опустився на стілець. Обличчя його стало землистим, здавалося, хтось враз виточив з нього всю кров.
— Це мій гріх, — сказав він тихо. — Володя, здається, докумекав, у чім річ. Не дарма ж він учора дзвонив і пропонував зустрітись.
— Або докумекали ті, кого він розпізнав, — зауважив я.
Михайлюк потягнувся до сумочки з ключами, що лежала на краю столу, подивився розгублено:
— Я — в лікарню. А ви зайдіть сюди в кінці дня та вимкніть апаратуру... Ага — ключа в дверях не залишайте.
Товариша свого Антон Кузьмович уже не застав живим. Той помер, так і не опритомнівши.
А наступного дня наскочила комісія з міністерства. Зажадала від Михайлюка не лише технічну документацію на прозвучувач, а й сам прилад. Це була група з трьох молодих чоловіків, які більше нагадували слідчих, аніж технічних експертів. Пропозицію Михайлюка передати розробку законним шляхом, на вченій раді, вони відхилили одразу. Мовляв, нічого марнувати час. Але випроводити з акустичної Білоконя й Ткача, яких Михайлюк запросив бути при тій процедурі, вони не наважились. Як розповідав Ткач, це був дивний напівобшук-напівдопит у присутності двох свідків (його й Білоконя). "Експерти" забрали не тільки прилад і технічну документацію, а й усі чернетки. І Білокінь, і Ткач, яким не раз доводилося мати справу з міністерськими працівниками різних рівнів, тих трьох бачили вперше.
— Це не комісія, а якась опергрупа, — криво посміхався Білокінь.
Слухаючи Ткача й Білоконя, я подумав, що Михайлюк навмисне не запросив мене бути свідком вилучення апаратури. Він мене оберігав.
Ми з Михайлюком зустрілися в бібліотеці. Алла назбирала з півдесятка помічників, щоб повантажити на машину списані книжки, їх носили в лантухах, бо з них сипалася порохнява. Це були зіпсовані міллю тлумачні словники, енциклопедії, книги з мистецтва, історії, палеонтології. Щораз, як хтось їх висипав, здіймалась курява і над кузовом зависала хмарка метеликів молі.
Михайлюк озвався, коли ми одні спускалися сходами.
— Я говорив з його лікарем. До інфаркту призвело сильне психічне потрясіння. А перед тим Володя дзвонив мені, пропонував зустрітись. Отже, він таки щось побачив.
— Чи не назвав десь вашого імені? — спитав я. — Тоді історія з вилученням апаратури...
— Не думаю. Подія з апаратом — звичайний превентивний захід. Ви ж чули, що сказав Посудієвський: акустична тематика віднині не фінансується. Хоча не виключено, що саме моя розробка спричинила до такого заходу. До речі, всі троє експертів — типові інзекта-гомо.