Очі його були холодні, якісь медузячі, мовби у великої ляльки, що може закривати чи розплющувати їх залежно від перекидання її в різні пози. Крок його гарно начищеного чобота був владний і чіткий.
Він, мабуть, вгадав, що Крутояр тут за старшого, чи вирішив звернутися до старшого віком. Зупинився перед ним, широко розставив ноги і знову ж добірною німецькою мовою наказав слідувати за ним. Всі заарештовані!..
— Даруйте, сеньоре, ми радянська наукова делегація, — спробував втокмачити йому просту істину Крутояр.
— Не змушуйте вдаватися до примусу і зброї, — промовив гарною говіркою інтелігентного офіцера німець. Був, видно-таки, німцем і не приховував цього.
Індіанці попадали на землю, стали бурмотіти щось белькотливе, щось панічне. Німець на них не зважив, кивнув головою і повів радянських мандрівників за собою. Солдати, порушивши стрій, посунули за ним. Ішли тією ж гарною вулицею, але недовго. Ось широка брама, яка мовби за командою відкривається, і видно біля брами знову ж таки німецьких солдатів зі зброєю. І далі видно у дворі сині постаті, каски, пілотки, і чути німецьку говірку.
Всіх було заведено до напівпідвального приміщення: голо, пусто, холодно, тільки стільці під стіною і маленький стіл з чорнильницею. За столом сидів старий німець в цивільному костюмі при чорній краватці, на якій виразно було знати (Крутояр одразу це завважив) маленький значок нацистської партії. Он воно що! І враз Крутоярові стало все ясно: вони потрапили в селище колишніх нацистів, втікачів з гітлерівського рейху. Таких поселень в Латинській Америці було чимало, найбільше — в Аргентині, частково в Бразілії біля гирла Амазонки. Після розгрому фашизму сюди повтікали тисячі, сотні тисяч військових злочинців, вивезли з собою зброю, одежу, гроші, коштовні речі — хіба мало було награбовано за роки війниі — понабудовували собі бункерів, потаємних сховиськ, влаштували свої таємні рицарські ордени, свої тевтонські спілки, ростили в них новітніх нацистів, готувалися до нової війни. І ось, виходить, метастази такого недугу, страшної фашистської болячки пустили своє коріння аж сюди, до глухих нетрів тропічної республіки.
— Я заявляю рішучий протест, — сказав якомога спокійніше Крутояр. — Ми наукова експедиція... Ми...
— Мені це все відомо, — відповів тоном механічної ляльки німець за столом. — На жаль, ви порушили нашу недоторканість, ви зайшли на територію, яка закрита для сторонніх. На вашому шляху був напис: "Вхід заборонений!" Ви не зважили на нього. Тепер будете за це... покарані.
— Як — покарані? — не міг второпати Крутояр.
— Про міру вашого покарання скаже своє слово професор Ортель.
— Ведіть мене до професора Ортеля.
Німець за столом злегка усміхнувся, його усмішка нагадувала посмішку людини, яка обома руками намагається розтягнути свій задерев'янілий рот. Губи у нього були сухі, як два сірі шкуратка.
— Це не так просто — потрапити до професора Ортеля, — мовив німець із значком нацистської партії на краватці.
— Тоді, може, простіше відпустити нас? Нас чекають наукові справи, за нами стежить Рада Безпеки, ми повинні негайно...
— Рада Безпеки нас не стосується. Ми не визнаємо її.
— Чому?
— Бо Організація Об'єднаних Націй була проголошена незаконно, ще в той час, коли ішли бойові дії між вашою коаліцією і нашим рейхом. Наскільки мені пам'ятається, десь влітку 1944 року.
— Так, — кивнув головою Крутояр, — в серпні 1944 року.
— Як бачите, справа утворення ООН була незаконною. Вона не врахувала волі великої держави, "тисячолітнього рейху" Адольфа Гітлера.
Крутоярові хотілося сказати: "злочинця Адольфа Гітлера", проте він стримався, збагнув, що такими словами може зашкодити їхньому визволенню. І, взагалі, ще хтозна, чого зажадають ці темні типи з нацистськими значками.
Він змусив себе до ввічливого тону:
— То коли ми зможемо зустрітися з високошановним професором Ортелем? До речі, я теж професор. Ось моя візитка. — Крутояр поліз до нагрудної кишені і дістав звідти візитку. — Прошу передати панові Ортелю.
Суха, пергаментно жовта рука німця взяла дуже обережно білий папірець, піднесла до очей. Все правильно. Німцю така форма спілкування, видно, сподобалася. Він ще раз глянув на візитку і промовив уже з більшою приязню:
— Я доповім професорові про ваше бажання прискорити вашу зустріч, але все залежить від того, на якій стадії експерименту він зараз перебуває. Ви самі розумієте, людство не може через вашу зустріч втратити шанс порятунку.
— Від чого? Якого порятунку?
— Це вам пояснить професор Ортель.
Чекання було вельми зручним. Всіх членів експедиції, навіть юного Олеся, поселили в окремих кімнатах — суцільний мармур, шовк, старовинні картини, статуетки, срібний посуд у шафах минуловічного фасону. Килими в коридорах, килими на сходах, тиша в холі, швейцар в золоченій лівреї, усе точнісінько, як бачив Олесь в кінофільмах про аристократів давніх часів.
Звісно, всі зібралися в кімнаті професора. У нього тут суцільне золото і кришталь, йому надано справжній апартамент, в якому, мабуть, колись зупинялися короновані особи. Настрій у професора трохи збуджений, з краплинками знервованості. Ось-ось щось має статися.
Він ходить широким кроком по пухнастому килиму і веде притишено мову. Чому така обережність? Знову на мигах він дає зрозуміти, що, як він гадає, цілком імовірно, тут скрізь підслуховують, усе на пїдслуху, в усіх стінах, в усіх речах, в меблях вмонтовані апарати підслуховування. Він знає про це точно. Беззаперечно. І ситуація не вельми проста, як могло б здатися.
Знову зігнувся і вже прямо написав на клаптику паперу: "Серед німців є чудова людина, наш вірний друг, він глибоко замаскований і веде свою роботу вкрай обережно. Встиг щойно просунути крізь двері записку і попередив про підслух. Хоче зі мною побачитися. Сьогодні увечері під час прогулянки. Парк. Озеро. Восьма година. Я піду сам".
Ось яка історія. Тепер можна не дивуватися, що вони опинилися в такій ошалілій розкоші. Ця німецька колонія — незвичайна. Тут щось готується, щось має здійснитися не на добро людству, як натякнув у своїй записці невідомий німецький друг. Отже, ще і ще раз — пильність і дисципліна. Це стосується в першу чергу нашого юного Олеся. Щоб не дай бог не повторилася історія з "Віргінією"!
На вечерю мандрівників запросили в їдальню, теж дуже гарно обставлену, але з меншою розкішшю. Білі скатертини, білий фарфор чашок, богемські візерунки на тарілках. Мовчазний офіціант в лівреї опікувався ними з вправністю автомата. Входив, заходив, зникав, руки до стегон, очі мов локатори, в нахилі голови цілковита поштивість і увага.
А яка ж їжа! Олесь не куштував нічого подібного: лангусти, банани, омари... Професор їв мовчки, всі теж були нахмурені, кожен відчував скутість, слова не мовиш, та й що тут слова? Більше руками, прижмуром очей, таємними сигналами, щоб жодна муха не підгледіла і не почула.
О шостій професор пішов на прогулянку. Дозволено. Усім дозволено. Але за спільною домовою вирішили лишитися кожен у своїй кімнаті. Хай не думають, що радянські люди дуже вражені оцією розкішшю. І тікати вони не збираються. Завтра зустрінуться з професором Ортелем, то все й вирішиться.
Професор довго блукав над озером в парку, косував очима в різні боки. Ніби нікого не було, жодного охоронця, жодного наглядача, шпигуна, підслуховувала. А втім... якось недобре почувалося, і в голові засіла думка, що він тут не сам.
Врешті побачив в кінці алеї високого пана з гарною чорною зачіскою, з тоненькими вусиками, чимось схожими на вусики біснуватого фюрера. Був елегантно вбраний, черевики сяяли, як перед банкетом. Оце, виходить, такий наш "друг". Подав суху, пещену руку, назвався професором (тут, виходить, самі професори!), професором Бартелем, який має честь представляти справжню німецьку науку.
В руці Крутояра була записочка, маленький клаптик, який йому при потиску всунув у долоню новий його знайомий. Як би прочитати? І чи треба зараз?.. Бартель обережно кивнув на його руку, мовляв, щоб прочитав негайно. Він дуже обережно і дуже начебто по-простому, почухавши собі шию, підніс записку до очей і прочитав лише кілька слів: "Говоритиму не те, що хочу, але ви слухайте і підтримуйте зі мною розмову в належному тонї. Мусите потрапити до Ортеля обов'язково!"
Що ж це значило? Знаючи, що з ним будуть говорити нещиро, вести все-таки розмову в належному тонї. Тобто, підтримувати вигадку і самому вправно вигадувати. Так треба. Бартель знає, що говорить. Ось він сів на елегантну гнутого фасону лавицю, ось відкинувся спроквола назад і заговорив з усією показною прямолінійністю:
— Мені доручено з'ясувати ваш психічний тонус. Що ви за людина? Яким імпульсам піддаєтесь? Це потрібно для того, щоб вирішити питання: зустрічатися з професором Ортелем чи ні?
— Я хочу зустрітися з ним, — сказав швидко Крутояр.
— Професор Ортель дуже благородна людина і воліє мати справу лише з особами такого ж благородного характеру. — Німець пильно і ніби застережливо глянув на Крутояра. — Ви можете поручитися за своє благородство?
— Якщо ідеться про благородство вчинків, то я можу бути лише благородним. Безчестя не визнаю.
— Прекрасно, — схвалив його відповідь німець. — Тоді я мушу вам сказати, що професор Ортель у війну втратив усіх своїх рідних, він щиро відданий ідеям націонал-соціалізму і дуже цінує таку відданість в інших.
— Я поважаю погляди кожної людини, якими б вони не були.
— І це мене цілком задовольняє, — зітхнув багатозначно і водночас з неприхованою іронічністю в погляді німець. — Давайте трохи пройдемося по алейці.
Вони рушили вузенькою алейкою, що вела на пагорб, а звідти повертала до примхливого, візерунчастого місточка через озерце. Німець шукав слів, вони давалися йому важко, і він щоразу аж зупинявся, аж ніби вгризався очима в землю. Врешті повів мову далі. Став оповідати історію життя професора Ортеля, який це був завжди чесний, порядний вчений, скількох учених він виховав у себе на батьківщині, як він поступово перед самою війною наближався до відкриття секрету атомної бомби. Лишалося ще кілька місяців, і все було б обгрунтоване. Але англо-сакси розбомбили німецький завод важкої води і всі лабораторні пристрої на острові Пюнемюнде й на цьому поставили крапку.