Жаїра. Том 2. На волі

Вони були червоні, зовсім червоні, як та скеля, на якій сидів Блакитний Лицар, а грубий шар чорно-зеленої плісні роз­мальовував їх у якісь предивні взори. Розмір печери, а особ­ливо її гримуче піднебіння, через яке стугоніла ріка, вдав­лював людину в землю, робив її маленькою, жалюгідною і тендітною комахою.

— Уважай! — почула над вухом Жаїра голос Сторожи­хи й здригнулася: вона стояла над якоюсь дірою в кам'яній долівці і, коли б не осторога, провалилася б у неї.

Сторожиха обійшла діру з другого боку, ступила в неї і махнула смолоскипом, кличучи Жаїру за собою.

Спустилися ще раз камінними сходами, і приголомшена дівчина остовпіла з дива, була приготована на все, але те, що побачила, переходило всяку уяву. Нова печера, в яку зійшли, була менша від попередньої, але її краса забивала віддих, і Жаїра тепер зрозуміла, що в оповіданнях Васка не було багато видумки.

Печера була утворена в грубому пласті чистої білої глини, що своїм кольором могла конкурувати з молоком, — з тієї глини витикалися прозорі брили блакитного каменя. Поміж тими брилами виблискували зелені, криваво-червоні й біло-райдужні зорі, навзаводи переморгувалися із світлом смолоскипу й притемнювали собою його каламутний, прос­тацький вогонь.

Забувши про все на світі, дівчина прискочила ближче до стіни і вп'ялилася в неї очима. Потім, ще не вірячи собі, торкнулася її тут і там пальцем, врешті переконавшись, що блакитні брили — це величезні аквамарини, червоні й рай­дужні зорі — рубіни та діаманти, а поміж усім тим багат­ством щедро розбігаються шнури золотих злож, вритих у білу глину. Очі Жаїри прикипіли до стіни, в горлі стало су­хо, ноги тремтіли, і вона напевне стояла б отак у безконечність, коли б її плеча не торкнулася рука Сторожихи.

— Це — Печера Камінного Духа! — крикнула баба, притулившись своєю розпатланою головою до Жаїриної скроні, від чого дівчина стряслася цілим тілом. — Іди покло­нитися йому й присягнути, що ніколи не зрадиш його. Коли зрадиш — він тебе вб'є. Запам'ятай: уб'є!

І, вхопивши Жаїру за руку, потягла за собою.

— Ось він! Поклонися!

Перед півіпрозорою стіною, що її творив водоспад, по­серед невеличкого озерця стояв правильної стіжкуватої фор­ми камінь, у яких два чоловічих рости заввишки, із зрі­заним верхом. Знову ж аквамарин! Чудовий, блакитний ак­вамарин, вижолоблений по боках рівними рівчачками, по яких стікала буйними струмками вода. Вона була частиною водоспаду й била так сильно, що, розприскуючись на Ка­мінному Духові, творила довкола його вершка райдужну парасолю. На беріжку озерця стояли три великі чаші: в од­ній було згашене бризками чорне вугілля, в другій — квіти, в третій — вода.

Уже не чекаючи наказу, Жаїра сама повалилася ниць, здолана таємничою силою Камінного Духа, і лежала без­тямна, розбита, неспроможна поворухнутися. Але Сторо­жиха підвела її майже силоміць і потягла далі.

Пройшли якимсь отвором у стіні й опинилися в темному підземному ході.

— Сядь! — наказала Сторожиха. — Зберися з думками і заспокійся. Мусиш мати ясність думки, бо ти зараз поведеш. Коли змилиш бодай раз — вернемося назад і будемо знову вчитися. Клунок покинемо тут. Він нам лише заважа­тиме в дорозі...

Нескоро-нескоро Жаїра прийшла до рівноваги, але, коли вже отямилася, зібрала всі свої сили й скупчила пам'ять, відновлюючи в ній все те, чого навчилася: ось: — короткий хід, що веде до червоної скелі, а ось — той дов­ший, що має виходити далеко аж під коріння імбуя; три ходи наліво, п'ять направо, камінь, джерело, печера...

Сторожиха йшла позаду, присвічуючи смолоскипом і приговорювала:

— Добре, дівчино, добре!

А все ж час-від-часу вони зупинялися й баба давала детальніші пояснення:

— Отут не помилися. Постав собі для певности знак крейдою. А ось тут стоять запасні смолоскипи. Не забудь... Сюди не смій ні заглядати, ні входити, бо звідси не вий­деш. Тут — смерть! — і йшли далі.

Однак, хоч як добре всього навчилася Жаїра, але була певна, що сама б тут розгубилася. Тепер же, коли й не по­милялася, то виключно тому, що їй додавала певности при­сутність Сторожихи. Але не казала нічого й не признава­лася. Бо й навіщо? Однаково ж у це підземелля більше її нога не ступить ніколи!

Вони йшли довго, безконечно довго! Та й не йшли нор­мально, але часто згиналися, часто лізли на черевах, або сповзали в ями, чи дряпалися вгору.

Врешті побачили над собою просвіт, і Жаїра мало не закричала з радости. Та тут Сторожиха відсунула її назад і надставила над собою смолоскипа. Зробила це недаром, бо з-під коріння, яке прикривало вихід, сипнуло в усі сто­рони сполохане вогнем павуччя, жуки, а на кінець шурнула сіра гадина. Баба довго водила вогнем поміж коріннями, і лише коли переконалася, що небезпеки нема, покликала Жаїру.

Вистромивши голови понад землю, обидві жадібно втя­гали в себе свіже повітря й мружили очі від світла. Коли б так хтось глянув на них ззовні, то напевне злякався б, пе­реконаний, що під корінням дерева-велетня причаїлося дві потвори, виблискуючи чорними очима. Велетень-імбуй мав, може, з тисячу літ, і його стовбур уже віддалився від землі, вимитої з-під коріння дощовими водами. Імбуй стояв на коріннях, як на спині гігантської потвори-павука, вритої глибоко ногами в ґрунт. Довкола нього валялися уламки скель, наполовину вгрузлі в землю. Поміж ними відкривався широкий вид на долину, рясно всіяну шатрами, вогнищами й купками людей, що вигрівалися проти сонця. Стриножені коні й мули мирно ходили поміж камінням, вискубуючи скупі залишки трави, спасеної ґрунтовно по трьохтижневому постої.

Жаїра, ледве відводячи віддих, дивилася на цю долину, намагаючись угадати, де саме тепер перебуває той, до кого вона йшла.

До імбуя йшов помалу якийсь чоловік. Вдавав, що плентається навмання, але сторожкі очі відразу пізнали б, що цей чоловік дуже не бажає бути поміченим. Підійшов близько до імбуя і, розглянувшись довкола, ліг на землі. Рижуватий, червоний на виду, каправоокий*, обличчям нага­дував жабу, вмочену в кармін*, і з першого погляду викликав обридження. Засмальцьована сорочка невідомого кольору й шкіряні штани, облипали його м'яке тіло і, здавалося, про­пускали крізь себе товщ*, який з того тіла виходив.

Полежавши добру хвилину, незнайомий видобув з-за пазухи гаманець і висипав з нього на землю купку червін­ців. Щось бурмотів собі під ніс і рахував. Ледве скінчив, як звідкись упав оклик:

— Естасіо!

— Оце ще тебе дідько несе! — вицідив злобно крізь зуби чоловік, але відгукнувся на повний голос: — Я!

Спішно згорнув розсипані червінці й почав їх запихати під камінь. Видно, був тут не вперше, і мав під каменем криївку.

Наблизився інший тип, вбраний приблизно так само, як Естасіо, чорнявий, з хижим обличчям сипа*, і собі роз­лігся побіч першого.

— А-а-ах! — позіхнув на цілу пащеку. — Сон мене морить...

— То чому не лягаєш? — невдоволено буркнув Естасіо.

— Та от уже лягаю... А-а-ах! Але тобі в кості щастить! Як похід і не вдасться, то вернешся з повною торбою зо­лота, ге?

— Не говори дурниць. Андре! Що один день виграю, то другий програю вдвоє більше. Вже програвся до нитки.

— Е-е, не бреши! І вчора програвся?

— Присягаю тобі, чим хочеш, що не маю при собі дуката!

— А-а-ах! — позіхнув Андре. — Це мене не цікавить... Ти ліпше скажи, чи ми ще маємо довго тут киснути? Чув? Наш капітан каже, що треба до землі братися. Це означає, що півроку не рушимося звідси...

— Чув. Я все слухаю і мовчу...

— До пори?

— Цього я не сказав.

— Але подумав?

— Слухай, Андре, я не питаю тебе, що ти думаєш, не питай мене про те, що я думаю! — розсердився рижуватий.

— Гаразд... — позіхнув Андре. — Скажи мені, чого то Карлос від'їхав?

— Дідько його знає! Посварилися між собою, чи що...

— Куди ж він поїхав?

— Додому напевне.

— А-а-ах! Розумніше зробив, ніж оце ми. За два місяці, при добрій погоді, буде в Сантосі, а ми сидітимемо тут і че­катимемо, поки фасоля вродить...

— А що ж — жерти щось треба.

— Та треба... — апатично згодився Андре і знову по­зіхнув.

Запала мовчанка. Потім зовсім уже сонний Андре обіз­вався ліниво:

— Як на мене, то я волію Карлоса, як Антонія. Карлос шмаркач, але жвавий. А цей — слимак.

— А я волію сам!

— А-а-ах! Ну, ось, назбираєш на грі в кості червінців, купиш виряд і сам збереш бандейру. Тоді я пристану до тебе...

Сторожиха штовхнула Жаїру під бік, даючи знати, що треба вертатися. Обережно порачкували назад і незабаром знову опинилися в густій пітьмі, слабо освітленій тремтли­вим вогнем смолоскипу.

— Ну, дівчино, — сказала баба, — тепер з'їж оце і веди назад. Для тебе найголовніше вміти знайти дорогу назад, бо від того залежить твоє життя...

Жаїра дуже боялася, що на цей раз помилиться, але все йшло гаразд аж до того місця, де хід звужувався у вузь­ку щілину, відкриваючи натомість два інших широких ходи праворуч і ліворуч, куди Сторожиха не веліла заходити. Та на поворотній дорозі вона спинила дівчину саме тут.

— Щоб ти знала, чому тут мусиш сховатися, а ворога пхнути в сторони, ходи, я тобі покажу... — і завернула, при­свічуючи смолоскипом.

Опинилися у величезній печері, такій величезній, що вона скидалася на безконечну порожнечу, наповнену піть­мою. Але це тільки здавалося, бо печера мала стіни, а в тих стінах, що крок, то були бічні ходи.

Певною ходою людини, що почувається у себе вдома, Сторожиха перейшла печеру й стала біля одного з виходів. Пропустила Жаїру наперед і присвітила.

— Дивись, — промовила, усміхаючись відьомською усмішкою. — Добре дивись!

Сподіваючись побачити щось жахливе, Жаїра ледве перемогла себе, щоб глянути по той бік отвору, але, гля­нувши, вигукнула:

— Ах, яке ж то гарне!

Справді, ще одне просторе підземелля, яке виринуло при світлі смолоскипу, хапало за очі своєю красою. Воно було низьке — лише трохи вище людського росту — все від гори до низу, за виїмком самої долівки, вислане якимсь пухнатим яскраво помаранчевим килимом, поцяткованим чорними крапками.

— Гарне? — перепитала Сторожиха. — О, воно для мене справді гарне! Але ти дивися, дивися!

Килим то тут, то там почав злегка ворушитися, а в Жаїри заворушилося волосся і стало дротом: те, що вида­валося килимом, були павуки. Яскраві, червоно-помаран­чеві павуки з чорними цятками на спинах і волохатими лапами.

Дівчина заверещала диким голосом і кинулася тікати.