Хоча б один!.. Який писав би не про корми-тонни-центнери і перехідні червоні прапори, а про людей. Десятиліттями нас, район— щиків, приучували писати про все на світі, тільки не про людей.
— А може ви самі себе приучували? Так простіше було.
— І самі винні. Твоя правда, — погодився редактор, здивовано глянувши на Радомира. — Може, тому, що нічого серйозного від нас і не вимагалося. Гортаєш підшивки, і страшно стає: як же це ми існували стільки років, забиваючи полоси зведеннями про надої, заготівлю кормів, про посіяне і скошене, та всесоюзно-місцевим офіціозом?! Як нас люди читали, чому передплачували, чому терпіли, не розігнали? Розумієш, настає такий момент у журналістському житті, коли починаєш ставити пиатння саме так: чому передплачували, що читали, чому терпіли все це?
— Добре вам живеться, якщо ти вже говориш про це в минулому часі. Прохання до тебе: обов'язково надішли героєві цього нарису пару примірників газети. Адресу я залишу.
— Свою — теж. І про тебе не забудемо.
19
Вандевура стояв перед залом з капелюхом у руці і схвильовано говорив про те, що в посушливому, безводному, вічно випаленому Буджацькому степу, де кожна краплина води має оцінюватися не за мірами рідини, а за мірками діаманту, на карати, їхнє величезне прісне озеро — то справжнє диво. Плавні, з їх очеретами, островами, гніздів'ями кількох видів птахів, багатющою рослинністю, яка одвіку облагороджує береги, та й саме озеро... — утворюють степовий оазис, зі своєрідним ландшафтом, флорою, фауною та мікрокліматом. І тільки дуже недбайливий, бездумний господар може дозволити собі осушувати десятки гектарів плавнів, аби потім орати їх. Адже досвід підказує, що спроможності плавневої ниви, яку колгоспи вже "відвоювали" в озера, не відшкодовують і не можуть відшкодувати реальної екологічної шкоди, якої господарники вже завдали цій місцині. Йдеться до того, що врешті-решт вони не матимуть на "відвойованих" територіях ні плавнів — цього природного фільтру, завдяки якому озеро очищується та відроджується, ні орної землі. А нащадкам господарники залишать сотні гектарів солончаків.
У залі було щось із п'ятдесят осіб. Але по реакції їх відчувалося, що в поглядах на проблеми екології свого краю всі вони однодумці. І гомін, що час від часу вривався в монолог Вандевури, був лише виявом цілковитого схвалення.
— Що тут відбувається? — пошепки поцікавився Радомир Оснач, присівши в першому вільному ряду за спинами двох чоловіків.
Один із них, сивоголовий, здивовано озирнувся і, впізнавши журналіста, стиха проказав:
— О, знову до нас! Це засідання клубу інтелігенції.
— Ну?! У вас навіть існує клуб інтелігенції?
— А чому ви думаєте, що в нас його не може бути? Он і журналіст з районки приїхав. Та шестеро вчителів з сусіднього села. І два біологи з наукової станції, що біля Буджака. Плавні тут вивчають.
— Ні, я просто так... Запитав. Несподівано якось. Я забрів сюди випадково.
— До речі, за вами посилали, — втрутився в розмову другий чоловік. Радомир пригадав, що бачився з ним у сільраді. Це був місцевий агроном. — Але господиня сказала, що ви, тільки-но приїхали, одразу подалися в плавні.
— Було таке, мандрував. Ащо, очолює цей клуб зновужтаки Маркіян Маркіянович? І ви часто збираєтеся?
— Він очолює, він, свята душа. Збираємося щомісяця, — відповів агроном. І, випереджаючи його подальші запитання, додав: — А клуб наш, такий ось, — єдиний в районі, та, мабуть, і в області.
— Шкода: вперше чую про нього. Вандевура що, давно займається проблемами екології?
Агроном відкрив шкіряну папку і видобув звідти складену вчетверо газету.
— Районка наша. На третій сторінці.
Стаття займала всю нижню частину сторінки. "Зберегти степове диво". Рубрика: "Проблеми екології". Підпис — "Маркіян Вандевура, вчитель".
Газета була двотижневої давності і Радомира здивувало, що досі ніхто й не натякнув про неї. Навіть сам Вандевура. Ні про статтю, ні про екологічну ситуацію на озері.
Один за одним виступило ще кілька членів клубу. Попросив слова й агроном, який дав Осначеві газету. Полемізувати їм не було з чим. Навпаки, підтримуючи Вандевуру, говорили, що товариство охорони природи існує формально. Що господарники більше дбають про те, як би гучно відрапортувати про освоєння нових площ, ніж про майбутнє свого краю. Агроном ще й досить різко висловився на адресу вчених, які досі не розробили грунтовних роз'яснень та рекомендацій щодо ролі плавнів і їх використання в народному господарстві.
Уважно прислухаючись до виступів, Оснач водночас пробіг очима статтю. З усього відчувалося, що автор її проконсультувався з фахівцями, до того ж, посилався на реальні факти, оперував цифрами. Та й написана вона була гостро, принципово, як і слід писати статті, в яких порушуються проблеми державної ваги.
— До речі, — долинув до нього майже врочистий голос Вандеву— ри, — хочу відрекомендувати вам... На засіданні нашого клубу присутній кореспондент обласної молодіжної газети Радомир Оснач. Можливо, ви, товаришу кореспондент, теж маєте щось сказати з цього приводу?
— Дякую, — підвівся Оснач. — Я не фахівець з проблем екології. Як журналіст, теж не спеціалізуюся з цих проблем, хоча уважно стежу за виступами в пресі і письменників, і вчених. На засіданні клубу інтелігенції мені доводиться бути вперше. Враження досить приємне. Зізнаюся, дуже здивований, що такий клуб взагалі існує. Тим паче, в далекому селі.
— А ви взяли б та написали про нього, — озвалася якась жінка з першого ряду. — Нехай у місті знають, що й ми теж намагаємося жити бодай якимось-там культурним життям. Хоча умов для цього в Рибані значно менше, ніж навіть у наскромнішому районному містечку.
— Треба подумати. Якщо не заперечуєте, я з задоволенням залишуся до кінця засідання, — дипломатично відповів Радомир, не беручи на себе жодних зобов'язань щодо реклами клубу.
"Яке щастя, що ніхто з них не знає про нашу сутичку з Вандевурою біля автобусної зупинки! — подумав він, повертаючи газету агрономові. — А коли, закриваючи засідання, Вандевура почав розводитися про роль інтелігента (справжнього інтелігента!) на селі, про заснування культурних традицій сільської інтелігенції, подумаки зауважив: — Але ж про листи Вандевури і про те, як він цькує Марію Святешну, та як зацьковував свого попередника, завуча школи Полянського, вони не можуть не знати! Як же все це пов'язується в їх свідомості із інтелігентністю керівника клубу? З інтелігентністю взагалі? І чому нікому не спаде надумку сказати про це зараз?"
Була мить, коли він сам хотів затримати членів клубу ще на кілька хвилин, щоб повернутися до розмови про покликання інтелігента і інтелігентність. Але в останню мить стримався. Не тому, що страшнувато було торкатися цього питання, а тому, що відчув: не готовий він поки що до такої розмови. І люди, що вже настроїлися розходитись, теж не готові. Та й прилюдний конфлікт з Вандевурою був би невчасним. За цим конфліктом стоїть Марія, а їй і так нелегко.
* * *
Караджі розбудив Святослава десь після опівночі.
— Господар кудись подався, — прошепотів він, коли Оснач відкрив очі і насторожено запитав, що сталося.
— Ну і що?
— Ти говорив уві сні. По-російському говорив. Я штовхнув тебе, але це не допомагало. А він саме зазирнув. Німець і говорить чистою російською! Та ще й голосно так. Бачу: він швиденько одягнувся і побіг. Навіть двері не зачинив. Напевне, до жандарма. Або до румунських офіцерів, що живуть в тому кінці села.
— Прокляття! Такий хороший сон снився, такий сон! — пробурмотів Святослав, підводячись. Вони спали одягненими, на підлозі,
де старий скаредно розстелив для них якийсь старий килим. — Він давно зник?
— Хвилин двадцять назад. Я спочатку думав: надвір, по потребі. Вийшов: у дворі його нема. Треба тікати. Негайно.
Щойно вони вискочили з хати, як із провулка, що пролягав неподалік, долинуло гудіння мотору. Оснач проскочив двором в тому напрямку, звідки мала вийти машина, перемахнув через невисоку саманну огорожу і кинувся до напівзруйнованої хати-землянки. Ще не розуміючи задуму десантника, Григорій мовчки подався за ним.
Оснач сам був здивований своєю інтуїцією, коли машина зупинилася навпроти руїн і при тьмяному світлі місяця він побачив, як із кузова вискакує господар, якого він упізнав по білій сорочці і безрукавому кожушку, слідом за ним — четверо солдатів, а з кабіни незграбно вивалюється опасистий офіцер. Господар пішов першим, за ним солдати. Грузно ступаючи, офіцер подибав останнім, явно відстаючи від них. Перемовлялися вони неголосно і по-румунськи, проте і без перекладу Григорія Оснач зрозумів, що машину вони залишили тут, щоб не розбудити гудінням мотору підозрілих гостей.
Тепер з машиною залишався тільки водій. Він сидів у кабіні, видаючи себе червонястим вогником цигарки. Десантник підштовхнув Григорія ліктем і повів стволом автомата в бік цього вогника.
— Живим. Без шуму Відходимо на машині. Ти в кабіну — я на кузов. Нехай проскакує повз садибу цього куркуля — і за село. Якщо румуни вибіжать, я їх "привітаю".
Вони опинилися біля машини так швидко, що водій навіть не встиг помітити, звідки взялися. Оснач шарпонув на себе дверці, штурхнув шофера дулом автомата і, вирвавши карабін, що стояв у кутку кабіни, наказав по-російськи: "Мовчати. їдеш, куди звелять".
Григорій уже сідав у кабіну поруч водія і те ж саме наказував по— молдавському. Водій миттю зрозумів, що життя його залежить від волі цих двох людей, і покірно погнав машину вулицею, повз дім, в якому вони щойно ночували.
Румуни були в дворі. Вони вже, напевне, виявили, що подорожні зникли і тепер збиралися оглянути обійстя, але, побачивши, що машина на повній швидкості проскакує двір, кинулися до воріт. Оснач, що досі ховався за бортом, підвівся і вдарив по них довгою стрічкою свинцю. Крона дерева завадила йому побачити, чи він поцілив, проте, поки машина не звернула в провулок, жоден з солдатів так і не вискочив на шлях, щоб стрілити їм услід.
Може, з півгодини водій гнав машину бездоріжжям, цариною, потім звивистою балкою, в якій Оснача підкидало так, що кілька разів він мало не вилетів з кузова, і тільки коли нарешті виповзли з неї, шофер і Караджі змилостивилися і звернули на якийсь більш-менш уторований путівець.
— Це ми, щоб відірватися він погоні...