Чоловік виявився двометровим на зріст негром. Тепер її запрошують у порнофільми й обіцяють контракт ще на два мільйони доларів, але дама поки що відпочиває на пляжах Майамі і Ямайки, рекламуючи у хвилини дозвілля путівки на ці курорти та різні пляжні атрибути.
Хтось із американців кілька десятків разів казав: "Людина – не автомобіль. Для неї запчастин не випускаємо". Тепер це твердження застаріло. Ви можете купити тих запчастин у магазинах Бродвею скільки завгодно. Ті частини, котрі християни всіляко прикривали, як гріх, і не радили показувати навіть у темряві, нині продаються відверто, серед білого дня, в будь-якому асортименті.
Все це відбувається у Сполучених Штатах сьогодні, на очах цивілізованого світу. Відбувається процес морального падіння. І відбувається катастрофічно швидко, бо ще два десятки років тому у цій, колись пуританській країні не дозволялося в кінофільмі цілуватися більше трьох секунд, а годувати немовля молоком матері й при цьому демонструвати груди вважалося дикою непристойністю. Я вже не кажу про брутальну, дику, атомно-ядерну лайку. Тепер ви це можете побачити й почути як на екрані, так і на вулиці. У фільмах у ліжко до супержінки замість мужчин кладуть анаконду, восьминога, спрута. Все це гадюччя (так запевняють леді) приносить своїми гарячими обіймами їм насолоду й теплоту, якої в останнє століття не випромінюють навіть супермужчини, бо, мовляв, у вік "першінгів" вони перевелися. Жінкам – сумнівну насолоду, секс-індустрії – реальний капітал.
Кінофільми з такими божевільними сюжетами ви можете замовити додому. Вам не обов'язково ходити в порнокінотеатри. Ви все це можете побачити, лежачи в себе в ліжку, поклавши дітей спати, якщо вони у вас є, і "насолоджуватися" до очманіння. В кінці фільму можете прокрутити ролик. Вам його додають безкоштовно.
"Якщо це вам припало до душі, то такого песика ви можете придбати у нашому зоомагазині". Далі подається адреса магазину й номер телефону.
Детальніше про порно не можу писати. Боюсь, щоб не звинуватили в смакуванні. Хоч там і смакувати нічим. Все синтетичне. Тисячні копії стрічок. Усе бридке, мертве, хоч на екрані начебто рухається. Бувши в національній картинній галереї, я зрозумів, що Ван Гога полюбити важче, ніж картинки з Венсесою.
І коли я дивився на зображених там милих і пухленьких дівчаток з рожевими ямочками, то весь час мене тривожило питання: "Чи є у них мами? І що вони собі думають?"
І ще чомусь згадував розповідь моєї матері, яка казала: "Колись Ладим побачив голі коліна Марії і знепритомнів". Я подумав, що був би дядько Ладим живий, то побачивши "міс Венсесу" – вчорашню "міс Америку" – помер би знову. Колись, до 1969 року, від оголених колін помирали й громадяни пуританської Америки. Тепер ніхто не помирає. Тепер насолоджуються. Чесно признаюсь, і мені довелось подивитися кілька тих фільмів. Сталося розрідження лівої частини мозку, що я відніс на рахунок розрідженого в Нью-Йорку кисню. Але тепер, коли потроху отямився, переконався, що повітря тут ні до чого. Тут швидше вплив американських теле— й кінофільмів, які можуть не тільки розрідити, але й вивернути мізки. У них-бо все живе й недобите корчилося, волало, кликало про допомогу, а коли та допомога не приходила, – вмирало. В агонії, у крові. З ножами в грудях, з томагавками між лопатками, з бритвами біля горла. А те, що кілька хвилин тому називалося людьми, – виносилося тюками, вивозилося автомашинами: легковими, вантажними, пікапами, фургонами. Маніяки й монстри з шкірою гадюк та інших плазунів і неповзучих гадів знищували цілі ферми, містечка. А коли й цього їм стало замало, вони почали палити міста. Так пропагується бандитизм, так підриваються рештки людської моралі. Все це виправдовується необхідністю боротися з перенаселенням. Але де гарантія, що божевільні й психи, наркомани й дебіли знищуватимуть тільки бездомних, безробітних, отих, що перебувають на грані жебрацтва чи на грані сто другого поверху. Але по якому праву цих нещасних треба нищити? Захищаючи своє право на життя, вони, як і всі цивілізовані люди, мають відповідно до конституції всі підстави сказати: "А чи не справедливіше буде взятися за тих, хто оплачує ці фільми, продукує, пропагує? Га-а?" А тим часом мільйони, чорт забирай (навчився в американців), гатять на пропаганду дикунства, розпусти, деградації, розтління. Неймовірно, але – факт.
А як же секс-бомба? Підписує контракт на видання свого роману? Кажуть, що придивляється, як у неї складається сімейне життя і чи воно не набридне. Можливо, вона й підпише контракт. А поки що працює над бестселером.
Ось що таке для американця реклама. Ось що таке один-єдиний жест американського президента. Став чоловік з ніг на голову і – будь ласка, ланцюгова реакція: долари з усіх кишень посипалися то в один мішок, то в другий.
Тепер ви можете побачити сотні таких жіночих і чоловічих манекенів у вітринах супермагазинів. Вам не потрібно ні згинатися, ні нахилятися і нікуди не заглядати – все видно на рівні вашого носа: трусики фламінго, трусики рожевий пудель, трусики стиглий банан, переспілий персик, золотий апельсин і зелений помідор. Ви тут навіть підошви ваших улюблених черевиків і відоме усьому світові "Маде ін USA" можете побачити на людині, яка виконує роль манекена, стоячи у вітрині на голові.
Не утримаюсь від спокуси бодай схематично розповісти ще про одну рекламу – емігрантську. Веде її по радіо щотижня на хвилі ФМ-97,9 якась мадам Полонська. Веде і заводить і світ, і радіослухачів, котрі їй вірять на слово, яке вона їм регулярно втовкмачує в голови, в нетрі облудної брехні. Ось один із зразків тієї радіореклами. На власний телевізор, як і на шматок хліба з маслом, вони ще не розжились. "Туристичне агентство "Тревел плаз корпорейшн" пропонує групове турне – "Російська одіссея": маршрут по великій Росії, по її головних містах: Москва, Київ, Мінськ, Тифліс. На два тижні. Чи це не чудесно? Чи це не грандіозно?"
Мадам Полонська розповідає про нашу країну так, ніби не знає, що царської Росії уже давно не існує, що є багатонаціональна держава – Союз Радянських Соціалістичних Республік, Ніби вона не знає, що Російська імперія розпалася майже сімдесят років тому і на її території утворився союз п'ятнадцяти союзних і двадцяти автономних республік, десяти автономних округів і восьми автономних областей. Понад сто націй і народностей живуть у сім'ї вольній, новій. Вона, бач, не знає, що в Союзі є Україна із столицею – Київ, Білорусія із столицею – Мінськ, Грузія із столицею не Тифліс, а Тбілісі. Що у всіх цих, як і інших республік, своя мова, своя національна за формою, соціалістична за змістом культура і жодного Валуєвського й Емського указів – хоч при світлі атомних електростанцій пошукай. Звідки їй про все це знати, коли вона думає про "Бенк оф Америка" і про свої шість процентів вкладу. Звідки їй знати, що я, українець, нині очолюю одне із найпопулярніших українських видавництв (гадаю, не лише у республіці, Союзі, але й у світі також). Видаємо книжки українською мовою (не менше ста п'ятдесяти назв щороку) і сам пишу тією мовою, яка за царату російського заборонялася.
Полонська прикидається незнайкою, мовляв, у Радянському Союзі з періоду царської Росії нічого не змінилося. Ніби й не було Великої Жовтневої соціалістичної революції, Ніби під час Великої Вітчизняної війни не воювали проти гітлерівської Німеччини пліч-о-пліч росіяни й українці, білоруси й грузини, вірмени й литовці, казахи й башкіри, азербайджанці й киргизи, узбеки й таджики, молдавани й латиші...
Ніби вона не бачить трьох наших прапорів перед штаб-квартирою ООН на Іст-Рівер: союзного, українського й білоруського.
Переконаний, що мадам Полонська все бачила і все чудово знає, тільки вдає із себе, як кажуть в Одесі, "маленьку скромну дурочку".
А втім, чи варто ображати упереджену, вороже настроєну людину? Якщо вже їй (кажуть, вона здобувала освіту в нашій країні) нічого не дав радянський вуз, то які знання історії і які моральні цінності здобуде у Нью-Йорку! Тим більше якщо Полонська, можливо, мріє про той день, коли над нашою Вітчизною знову замайорить імперський прапор. Хай собі мріє. У її вільній країні ніхто мріяти не забороняє, Навіть ляпати дурниці в ефір. Але Полонська та їй подібні повинні знати, що вже дзуськи. Яких би князів, царевичів у будь-якому коліні нам не підсовували, у наших народів відповідь одна – коліном під те саме місце, яким Полонська стілець накриває. Якщо вже мріється бачити ту імперію, то, будь ласка, – на Гудзоні. Знайдіть собі острівок, знайдіть собі царевича, оберніть його в маленького імператора і грайтесь. Грайтеся в царя, грайтесь у батюшку, грайтесь в імперію та імператора. Ви у вільній країні, що хочте, те й робіть. Але дуже просимо – не втручайтесь у наші внутрішні справи. Ставайте собі з ніг на голову. Але не забувайте: манекен – це одне, а народ... Народ, то зовсім інше – його на голову не поставиш.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 26
"Господи, що за діти тепер пішли! Хіба в наш час такі вони були" – бідкався якийсь батечко на схилі віку у своїй цидулі. Ту його нотатку знайдено нещодавно в одній з єгипетських пірамід, спорудженій більше як три тисячі років тому.
Як бачите, проблема "батьків | дітей" існувала і в ті далекі часи. Дітям здавалося, що їхні батьки не порозумнішали з часу створення світу, а батьки, відповідно, думали так само про своїх дітей.
Батьки і діти – проблема вічна і, звичайно, глобальна. Допоки буде людське життя, допоки буде і ця проблема. Менші діти – проблеми менші, більші діти – проблеми більші.
Є ці проблеми, цілком природно, І в нас, є вони і в американців. Придивляючись до американського способу життя, прийшов до висновку, що у США цікава система виховання дітей, багато в чому повчальна. З моїми суб'єктивними висновками можна не погоджуватися. Тим більше що я не виступаю за впровадження системи виховання наших дітей в американському стилі. А втім, прочитавши наступний розділ, самі в тому переконаєтесь. Можете згоджуватися чи не згоджуватись (як уже ви там на цю проблему дивитесь), але маю певність, що ловитиме себе на думці: Щось там є.