Над ними лягла важка, чорна, душна, беззвіздна ніч, і тільки погасаючі огні блимали, наче очі вовків.
Не кажучи більше ні слова, Олекса піднявся на весь ріст і під ослоною дерев та кущів пішов далі. Мовчки перекралися через лісок, аж вийшли з нього якраз напроти білого шатра, яке сіріло дещо яснішим п'ятном на тлі нічної пітьми. Оба поклалися ниць і поповзли ближче. Важка се була праця, зокрема для непривичного Юрка. Треба було, бач, підсуватися на руках та колінах без шороху та голоснішого віддиху, що вкінці Юрко зовсім вибився з сил.
Наблизившись, замітили, що крізь щілини у полотні добувається світло. У шатрі не спали… Олекса мусів ужити всеї сили, щоби вдержати при землі товариша. Якби не се, певно, Юрко був зірвався або хоч би поспішився і зрадив себе. Він і так намагався вирвати своє плече з рук запорожця, але безуспішно. Ще дужче здавила його залізна рука осаула, а грізний голос розгніваного мужа проказав слова:
– Не казися, гляди!
Олекса показав рукою на темну стать, яка кілька кроків дальше лежала на землі поміж ним і шатром. Був се татарський вартовий. На двадцять кроків перед татарином догоряв чималий костер, а при ньому сиділо ще чотирьох татар.
Вартовий спав вельми чуйно. Як тільки голова Олекси найшлася над його лицем, він розплющив очі, хотяй усі рухи запорожця відбувалися без найменшого шелесту. Здавалося, що татарин в одну мить підійме на ноги увесь кіш, бо на то вистало б було раз крикнути…
Одначе в останній хвилі Олекса спокійно, певною рукою ударив ножем лежачого в серце… Очі вийшли з оправи, великі та страшні, рот відчинився, і знову здавалося, що вартовий зверещить на весь кіш… Але з рота вийшло дещо кривавої піни, члени простягнулися, руки затиснулися у передсмертних судорогах, остання дрож прошибла тіло, і життя покинуло його. Лише очі остали відкриті зі застившим виразом страшенного переляку у витріщених галинях.
Усе се було дією одної хвилини.
– Навіщо того? – спитав шепотом Юрко, який все ще тільки з трудом привикав до страшних умовин життя на окраїнних землях Річи Посполитої.
– Ти, брате, не знаєш татарських варт, – відповів запорожець, витираючи ніж в кожух татарина. – Ми не пройшли би попри неї неспостережно. Зв'язати його не можна було теж, бо тамтих чотирьох заблизько. Впрочім, мало-то наших кісток біліє по шляхах, мало-то крові виссе нас татарський опир? Вбити татарина – то богоугодне діло, якого ніколи не треба занедбувати… А тепер, – тут Олекса взяв Юрка за руку, – іди у шатро, а я остану тут. Нехай Бог приведе тебе туди, але й ти не забудь, що один рух або крик, – чий би він не був, – погубить і тебе і… Галю!
Олекса поклався біля татарина під кожух, щоби ніхто не пізнав, що там лежать два тіла, а не одно. Юрко підсунувся зате під саме шатро, підняв голову і заглянув крізь щілину досередини.
Войлокове шатро розіпнято на двох дрючках, а боки й долівку виложено коврами. По боках лежали взористі подушки, а побіч них – дві скрині, накриті килимами. На одній із скринь на срібному підносі лежала нетронута вечеря: баранина, коржі, конфітури й вода. На срібнім ланцюжку висіла величава срібна лампада, видко, заграблена з якоїсь церкви, та обдавала ясним, хоч лагідним, світлом стать жінки, яка сиділа на другій скрині. Юрко глянув на неї, а серце його стиснулося розчаруванням. Була се Беата. Галі не було!..
В одну мить перед очима молодця станули всі картини страшних, а так недавно переживаних подій. Згадалося Коросно, пан Бялоскурський, його друзі та противники, розвернулася вся сіть вчинків та змагань, яка зв'язувала сю людину з його судьбою, стала прокльоном всього його життя і ворогом його щастя.
І тому бажав він у першій хвилі відійти так само незамітно, як прийшов. Яке ж діло було йому до тої жінки з чужого, а так поганого світа? Згодом, одначе, переміг молодець відразу до Беати. Від неї він міг, прецінь, провідати не одно. Галі тут не було… Бути може, вона й зовсім туди не їхала, а як так, то за всяку ціну треба було се справдити, не числячися з нічим і з ніким.
Щадити пана Бялоскурського або його жінку не було у нього ніякої причини, бо було очевидне, що раз вона тут, то й пірвання Галі не сталося без її відома. Тому, добувши ножа, розтяв войлок, а коли, налякана шелестом, Беата відвернулася, станув перед нею з ножем у руці і тихим, але виразним шепотом проговорив:
– Якщо тобі життя миле, мовчи!
Беата зірвалася, поблідла і подалася взад, наче бажала крикнути. Та в сю мить сильна рука молодця вхопила її та посадила назад на скриню.
– Мовчи, кажу! – повторив грізно. – Мовчи і відповідай тілько те, про що питатиму. Якщо вчиниш се по правді та совісті, то відійду з миром, як прийшов.
Беата мала хвилину часу, щоби очуняти з переляку, тому хотяй не зовсім розуміла, про що йдеться Угерницькому, то все-таки відзискала спокій і рівновагу. Зміркувала, бач, що йому її на щось потрібно, то й небезпеки нема. Усміхнулася блідим усміхом печалі і відповіла:
– Відколи ж то єгомость пан Угерницький інзультує бідні жінки, ведені проти волі у татарську неволю, замість подати їй помічну руку у так "срогіх термінах"?
Се сказавши, глянула в очі молодцеві з німим докором та з так добре удаваною журою, що не одного звела б була своїм виглядом. На жаль, її рух та підлесний погляд нагадав Юркові Агнешку. Відраза й погорда засичали гадюкою у його серці та забезпечили перед злудою та ошуком.
Юрко добре знав, що сеї жінки не слід йому питати просто, бо правди, певно, не почує. Потрібну відповідь міг добути лиш підступом, бо не мав ніякої певності, чи вона й під загрозою не збреше. Тому усміхнувся приязно, а згадавши політику панів шляхти, став звинятися.
– Вибачайте мені, єймость пані, моє згола не політичне поведіння, але надзвичайність імпрези, яка мене сюди спроваджує, вскорі сама мене оправдає… Впрочім, самі знаєте, що один рух, одно слово віддали б мене в руки кровожадних головорізів.
Пані Бялоскурська заспокоїлася зовсім щодо своєї безпеки. На лице повернули рум'янці, а в очах засвітила знов іскорка самовпевненості.
– Невже ж, вашмость, гадаєте, – заговорила, – що ті головорізи мені приятелями? Чи думаєте, що я по добрій волі волочуся з вонючим татарським кошем аж у далекий Крим? Відкіля мені така наруга, та ще й від вас, пане Угерницький, якого я сама і моя бідна доня завсіди належно естимували?
Нагло ухопила пані Беата себе за голову.
– Ах, Боже, Боже! – зітхнула. – Де вона, сердешна, дівається? Куди тікати їй від сього проклятого хама, того кровожадного тигра, якому віддав її шакал-батько.
Пані Бялоскурська гірко заплакала. Біль її був так правдивий, природний, що Юрко завагався, чи сказати їй зараз одверто, чого йому від неї треба, чи лукавити дальше. Але ось пані Беата простягла руку, взяла з підносу збанок водою і підняла його до уст. Збанок був чудової італійської роботи, з кованого срібла, а на ньому видніли всякі фігурки, які зображували винобрання в Італії.
"З такого збанка не п'є везена проти волі нелюдським мужем татарська бранка, – погадав. – Вона пішла з ними добровільно, одначе чи й тепер має охоту йти далі, не знати. Та, проте, довіряти їй не слід".
– Як-то? – спитав голосно. – То єймость пані проти своєї волі їдуть у Крим? Се дивне! Знаю, прецінь, що єгомость пан Бялоскурський є якраз провідником загону, до якого належить сей обоз. Як же се розуміти?
– Молоді ви, пане Угерницький, та багато речей не пізнали у житті. Ось я вам усе поясню. Мій чоловік боявся процесу з паном Пєньонжком зі Сянока і прилюдного насильства, тому попродав усе, навіть субстанцію в Коросні, а сам зі мною, Агнешкою та Івашком удався на Поділля. Там прибули до нього післанці з Криму, і ми рішилися, властиво, він рішився їхати з ними на Україну, а там і в Крим… Ми маємо в Кафі чимале майно, зложене у генуезьких купців. Є у нас і у Смілянщині хутір, а у ньому… якраз я гадала остати. Але хто ж опише мій переляк та індигнацію, коли той потвір Ян за протекцію, давану йому Івашком, рішився віддати йому нашу єдину рідну доню! У Івашка є в Туреччині різні знакомства та впливи, бо він уже в Турцех бував… – Тут пані Беата знову просльозилася, але швидко протерла очі та продовжала:
– Опісля пірвав якусь напрочуд гарну дівчину зі шляхетської хати та поїхав у Кафу з першою ватагою бранців, бо бажав перед другими запевнити собі відповідне становище між турецькими верховодами. Мені велів воліктися за обозом з останнім ясиром! Чи се не гидко, не страшно бідну, спроневірену білоголову?..
Але Юрко не слухав кінця жалів пані Беати. Коли почув, що Галі тут нема, рішився сейчас устати та побігти за нею далі. Йому видалося, що він тратить тільки дорогий час на непотрібні допити, і дика нетерплячка огорнула його.
Пані Беата бачила, що з Юрком діється щось незвичайне, що її слова вразили його над усяке сподівання, і зміркувала, що сказала забагато. Що його саме так схвилювало, вона не знала, але замітила, що годі їй сподіватися від нього піддержки. Се рішило.
Тихо, мов кітка, встала і підійшла до занавіси шатра. Ось, там, при виході, лежала на подушці мала, сріблом кована довбенька. Швидким рухом ухопила її і підняла над великим звучним мідяним кругом, який звисав на ланцюжку при занавісі. В сій хвилі підняв Юрко очі і, побачивши, що діється, стрепенувся увесь від переляку й отямився вмить.
Беата засміялася стиха.
– Ха-ха-ха! Молоді ви, пане Угерницький, і недосвідні. Не вам іти взаводи зі мною! Ха-ха! Ось тепер ви мовчіть і слухайте! Один рух з вашої сторони, один найменший непослух, а вдарю довбенькою і покличу сих чотирьох чортів від огнища, щоби зловили вашмость і відвезли пану Янові перед його ренкодайного.
Юрко помертвів зразу. Сталося те, чого боявся Олекса. Він був ось у власті підступної жінки, і один движок її руки міг його погубити. Одначе не був се той сам Юрко, що перед місяцем. В одній хвилі оцінив своє положення і успокоївся.
– Єймость пані забувають, що моя загибіль, що моя погибіль почалася б від її смерті, – сказав, а його очі блиснули зловіщо з-під стягнених брів.
– Все одно, мене пімстять!
– Котра-то пімста стане незвичайно милим кордіалом для трупа єймості! – засміявся Юрко і видобув із-за пояса набитий пістоль.
Хвилину стояли так обоє проти себе і міряли себе зором.