Ви маєте на увазі Галичину?
— Наразі так,— сказав Микола.
— А там, за Збручем? Хіба нас не повинно цікавити, що там діється? Адже там Україна. Чи не пора нам злучитись разом і будувати одну державу, а не дві?
Солдат, видно, пройшов добру школу. Чоло Миколи вкрилось потом від його питань і від його відповідей. Він відчував, що солдат сильніший від нього, що в солдата переконання певніші й міцніші.
— Росіяни будують нову державу: робітників і селян,— почав знову солдат.— Як ви думаєте, чи не по дорозі нам з ними? Вони б помогли. А самі ми нічого не зробимо.
Микола пригадав знов Лебеденка, який говорив про возз'єднання всіх земель українських в одну державу, основану на рівності всіх трудящих, "без холопа і без пана", але зараз не укладалось в його голові, як це здійснити практично.
Солдат, бачачи, що співрозмовник не може дати точних пояснень, змінив тему розмови.
До Тернополя поїзд прийшов тільки наступного дня вранці. З солдатом Микола більше не зустрічався і не говорив. Перед виходом він пошукав його очима, але даремно, той, видно, вийшов уночі на якійсь станції.
Поснідавши в знайомій молочній недалеко від вокзалу, Микола пішов до коменданта міста. Сотник Ни-кифорчук відправив його до штабу бригади, звідки він того ж дня виїхав у Кам'янку-Струмилову, де ще недавно учився в офіцерській школі. Там, у Кам'янці, формувався новий батальйон, який мав скоро відійти на фронт. Потяглись дні нескінченної муштри і безнадійної туги.
З Кам'янки-Струмилової наладив Микола зв'язок з домом; листи приходили досить часто, але жодного не було радісного, від усіх віяло безнадійністю і смутком. З листів батька він довідався, що сестра і брат не вчаться, бо нема де, середні школи закриті. "Це питання нас дуже журить, — писав батько,— бо роки йдуть. Зіна у розпачі, а я безсилий допомогти їй".
І ще одна журба не покидала батьків. Євген підростав, підходили його роки військової служби, а війні кінця не видно було.
Гаєвський, хоч зовні виглядав добре, був завжди слабого здоров'я. Учительська праця, та ще за австрійських умов, не була легкою. Він знав про стан свого здоров'я і, щоб не лишити сім'ю, в разі чого, без засобів до існування, як тільки одружився, застрахував своє життя і довгі роки ретельно сплачував страхові внески. Коли народилась дочка, він застрахував і її, щоб, коли виросте, мала хоч невеличке придане. Страхові суми, як на ті часи, були досить високі, але він акуратно сплачував внески до самої війни 1914 року. І ось прийшла війна, а з нею всі нещастя. В одному листі батько писав: "Напередодні розпаду Австрії я відібрав страховку, яку виплачував протягом багатьох років. Одержав я за себе і за Зіночку п'ять тисяч корон. За всі ці гроші я купив їй поганенькі мешти бо на кращі цієї суми не стало. Не знаю, як будемо жити,— писав батько далі,— надій на краще нема..."
2
З розпадом Австрії сто тисяч комісійних пана Смяловського, які він одержав від продажу лісу, як і п'ять мільйонів, що одержала за цей же ліс графиня, обернулися вмить у звичайні, нікому не потрібні папірці. Багатий ще вчора і незалежний, гордий на своє багатство шляхтич Смяловський обернувся за один день в бездомного старця. Одного понурого осіннього ранку він, як був, тільки у сорочці, штанах і капцях на босу ногу, невмиваний і нечесаний, притьмом прилетів на лісничівку. У всіх важливих життєвих випадках він біг на лісничівку,— зрештою, другого місця, куди б можна було піти зі своїм горем чи радістю, в лісі не було. Дід якраз виходив з дому і зіткнувся з ним на ґанку.
— Пане Яворенко, то правда? — спитав Смяловський, дивлячись виряченими очима на діда.
Дід глянув на нього і аж злякався: в такому стані він ще Смяловського не бачив. У пана був вигляд божевільного. Очі горіли неприродним, хворобливим блиском. Сиве волосся, яке він з боків зачісував на лисину і втримував на ній з допомогою якихось мазей, зараз
1 Мешти — туфлі.
спадало вниз нерівними космами, сині губи дрижали. Дід подумав спершу, що Смяловський п'яний, але ні, той тримався на ногах твердо.
— Про що ви? — спитав дід. Тепер він уже не підкорявся Смяловському, ліс був проданий, дід збирався переходити у власну хату в селі, і зараз йому хотілось підкреслити свою незалежність. Він сів на лавочку і спокійно дивився на переляканого гостя, чекаючи, що той скаже.
— Ви чули, що Австрія пропала? — спитав гість.
— Чув. Тепер тут українська держава,— відповів дід.
— Держава! — передражнив Смяловський.— Українська держава! Ха-ха-ха! — розсміявся він.— Ото мені держава!..
— Заспокойтесь,— сказав поважно дід. — Така держава, як і інші.
— А мої гроші? — спитав ні з цього ні з того Смяловський.— Вона мені поверне?
— Вона їх у вас не брала.
— То ви хочете сказати, що мої гроші пропали?
— Це ясно, тут нема про що говорити.
— Ви збожеволіли! — крикнув Смяловський.
— Ні, я грошей не маю, і мені ні з чого божеволіти. Божеволійте ви! — промовив тим же тоном дід.
Смяловський не сказав на це ні слова, повернувся і полетів назад до хати. Там він викрикував якісь незрозумілі слова, крик чути було, незважаючи на зачинені вікна, на вулиці, а через кілька хвилин, одягнений, але без комірця і краватки, він опинився знов на дідовому ґанку.
— Пане старший! — крикнув він з порога. До хати не зайшов, може, побоявся, що виженуть.
Дід вийшов. Його обурило саме звертання. Такою зневажливою фразою, як "пане старший", де не називається ні ім'я, ні посада, яку людина займає, звертались звичайно великі пани до своїх нижчих службовців. Смяловський, хоч і не був великим паном, засвоїв цей тон у звертанні до діда. Колись дід терпів це, але зараз, коли він більше не на службі, його це звертання обурило. Він хотів було вилаяти Смяловського, але, побачивши його лице перелякане, страшне, обмежився питанням, чого йому треба.
— Позичте коня доїхати до Теребовлі,— попросив Смяловський, — я там розберусь, поки не пізно. Там же є хоч одна порядна людина?! А не буде, я зателеграфую в Берлін. Німеччина — союзник Австрії, і вона ще не пропала!
Дід заперечливо похитав головою. Прийшла нагода віддячити панові.
— Коня я вам не дам,— сказав він твердо.— Досить, що загнали свого куцохвостого, ще й мого хочете загнати? Ні, кінь мені ще потрібний.
Одного разу Смяловський справді загнав до смерті свого коня. Дід довго не міг цього забути.
— Так не дасте?
— Не дам.
— Я вам цього не забуду! — прошипів люто пан.
— Ну й пам'ятайте! — крикнув дід. Смяловський повернув на дорогу і побіг до села.
Дід дов^о стояв і схвильовано плямкав беззубим ротом.
— Свиня, ще й погрожує,— бурчав він ображено.— Що ти мені можеш зробити, дурню? А куди то він побіг? — питав сам себе,— До села! Думає, що хтось йому, такому дурневі, дасть коня. Як же, наставляй кишеню!
А Смяловський побіг до села. Там він думав найти коня і поїхати до Теребовлі. Що б він там, у Теребов-лі, робив,— він не знав, проте поспішав до села щодуху. Спершу навіть біг, але скоро захекався і пішов повільніше. До села прийшов спітнілий, розхристаний, страшний. Діти, побачивши ненависного пана, що ганяв за ними колись у лісі, здирав шапки з хлопчаків і хустинки з дівчаток, побігли за ним юрмою, зовсім так, як дрібні співочі пташки летять за пернатим хижаком — совою або кобчиком — і пищать зі страху й ненависті. Діти бігли за Смяловським і кричали щосили: "Індіян! Інді-ян!" Від жаху і сорому Смяловський забув, чого прибіг до села. Він спершу огризався, мов великий кудлатий пес, що забіг на чуже подвір'я і його обсіли з гавкотом дрібні собаки. Селом пан Смяловський біг уже справді божевільним.
— Злодії! Лісокради! Мій ліс покрали! Покрали мої дуби! — верещав він на все село.
За ним невідступно бігли і також кричали діти. їх тепер набиралось щораз більше. На ці крики виходили з хат люди і дивились на божевільного.
— То кара божа за людські кривди,— говорили баби,— Відлилися людські сльози.
— Від чого 6 у нього таке? — питали одна одну сусідки.
— Я не знаю, але здається мені, що через гроші. Ліс продав за австрійські гроші, а тепер що з ними робити? Я маю кілька папірців, то їх хоч на стіну виліпи, іншої користі з них не буде. Я й не шкодую. А він мав грубі тисячі...
— А я думаю, може, через Ванду? Вона, кажуть, того...
— Та воно одно до одного...
Баби не зводили очей з божевільного.
— Дивіться, кумо, куди пішов!
Смяловський проходив якраз повз хату Чистяка, мо-гильницького багача. Побачивши на подвір'ї велику купу Дров і штабель будівельного лісу, який Чистяк колись у Смяловського купив, він влетів на подвір'я і почав той акуратно складений штабель розкидати.
— Мій ліс! — верещав він.
На цепу рвався і гавкав, аж захлинався, великий волохатий вівчарський собака, якого Чистяк купив кілька років тому щеням у російського солдата. Але Смяловський не звертав на нього уваги.
З хати вибіг господар і, зміркувавши, що з паном щось не гаразд, взяв його за руку, щоб вивести з подвір'я, але Смяловський накинувся на нього з палицею, обзиваючи старого злодієм, лісокрадом і всякими непристойними словами. Цю сцену бачив онук господаря, десятилітній хлопчик. Боячись, що пан може справді пошкодити дідові, він спустив з ланцюга собаку, і оскаженілий звір кинувся з розгону на ворога. Поки господар опам'ятався, Смяловський лежав уже на землі, а пес рвав йому горло.
Смяловський більше не встав. Викликаний пізніше з Теребовлі лікар встановив у пана смерть від розриву серця ще до того, як його покусав собака. Люди інакше про це говорили, але в той час слідчі комісії не виїжджали на місця таких подій, їх взагалі не було.
Другого дня, після похорону Смяловського, Ванда переселилася до кравця Грицика. Вони давно були знайомі, ще з того часу, як Грицик шив у Смяловського вдома. Хлопчика Ванди кравець відразу усиновив, бо давно говорив між своїми, що не потерпить, щоб пан називав сином його власну дитину. До речі, хлопчик був дуже схожий до свого нового батька.
з
У Жмеринці, на площі перед вокзалом, вистроївся батальйон галицьких солдатів, що прибули з-піді Львова в розпорядження штабу головного отамана Петлюри. Командир батальйону Василь Кметь, чоловік маленького росту, в австрійському офіцерському мундирі, з золотим плетеним шнурком і подобою зірки на рукавах нижче ліктя, в чоботях на високих каблуках, схвильовано ходив перед фронтом і морщив своє маленьке і так уже зморщене невиразне лице.