Чи збагнула вона гіркість втрати дружби в Мар’яниних словах? До кого промовила Мар’яна? Але Мар’яна інакше не могла. Це була остання данина їх колишній щирості.
Васанта могла образитися, розсердитися. А вона тільки всміхнулася своєю ґримасою-маскою і почала говорити про друге. Її задовольнило запевнення, що ніяких наговорів Мар’яна не чула й ними не цікавиться.
І от, як дико! Як міняється світ! Щоб Васанта заважала Мар’яні? А це так. Мар’яна відчула потребу негайно піти від гостинних Ребе та Клави.
Ця зустріч її так пригнобила, що навіть затьмарила той другий шок. Отже, Ребе не такий щирий, як вдає? Ребе грає щирого?
Чого весь світ такий? "Я до тебе з щирим серцем, а ти з неправдою". І доки ці опіки будуть, коли вже Мар’яна навчиться не летіти до них, не обпалювати собі крилець? Боже, ніколи не навчиться перестати бути щирою — і від них вимагати цього ж! Ребе ж брехав, що він незаінтересовано прийшов, він прийшов спостерігати, як поводиться жертва, яка ще не знає, що її вже ведуть до різниці. Мар’яна не могла б дві думки мати.
Але вона не повинна, не сміє гніватися. Ребе сьогодні її воскресив, оживив, — тільки тим, що виявив до неї увагу й вивів на весняне сонце.
XXXIV
Тільки-тільки почала Мар’яна випливати, як на тобі, — знову спускайся на дно! Газета устами звабливого горбаня угризнула її аж до кістки. Мар’яна думала, що вимиває з намулу золоті марксистські зерна, а він побачив у тому ревізію марксизму-ленінізму. А поміж рядками Мар’яна читала зневажливу відповідь на її довірливі колишні признання. Ніколи, ані на мить він її не прийняв! У пеанові жінці він знайшов буржуазний націоналізм! Що сказати на це? Традиції міцних материнських родів у нашому селі ніколи не вмирали, — це буржуазний націоналізм… Гм! От що дістала Мар’яна від реального Ремеза, а зовсім не казку про яхонт на теплому морі.
Тоді, як не допускали її до аспіратури, вона завзялася: присягла добиватися свого, хоч самотужки. А тепер нема тієї безпечности. Тепер Мар’яна відразу починає обмірковувати, як їй перебудувати себе на скруту й злидні, на твердість духа, щоб не падати, а далі працювати.
Аритметика Мар’янина проста: жити їй ще пару десятків років. Чи їй журитися, якщо вона проживе з них п’ять? На п’ять років ще вистачить її крови, — але кинути те, що любить, не має сили. І інакше вона не вміє. І нащо їй інше життя, нащо чіплятися за інше? Її ж весь час виганяють із такого, якого хоче вона. Ремез виганяє! Темне крило Мар’яну не кидає і, очевидно, йтиме за нею до кінця її днів.
Єдина потіха — скороминуще це все. І Мар’янине, і їхнє існування. То нащо себе витрачати на ці гризоти? Зронила вона це пір’я, а друге наростає й друге треба ронити…
А тим часом іде Мар’яна ось до кінофабрики по гроші. Та їй там кажуть, що її сценарій забраковано і ніякого культурфільму не робиться. І Віктора нема, щоб комусь поскаржитися. Поскаржиться Мар’яна Галині, колись і з нею було таке. Колись же в них так багато було спільного, вона не пускала годинами Мар’яну, стоячи на вулиці, на морозі, й оповідала про всі ті утиски та "знімання" з роботи.
Та Галина — чудесна, сяюча усмішкою жінка — вже чужа. Вона на рейках, вона й щиро старається в коридорі інституту прийняти Мар’яну, та ця щирість їй не цілком вдається. Вона кріпше за Мар’яну вгвинчена в суспільство, в неї є з ким виговоритися, посміятися, — отже, їй уже Мар’яни не треба, аж поки Мар’яна не вирівняється, не "перебудується". А не вирівнюється — прірва між ними росте.
І Мар’яна виходить від Галини сама, із своїми думками, із своїми почуваннями, з нерозтраченими запасами. Запасам треба давати вихід у широкому плині плеяд, бо кожна людина — плеяда. Також і Мар’яна.
Невже Галина зрадила? Чи Мар’яна помилилася? Чи Галина вже, як вмостилася, почуває себе в колективі, то й забула, як було їй, викиненій? Та й чого дивуватися самозахопленій Славі, коли людина з найкращими якостями відчалюється від Мар’яни безоднею?
І сидить Мар’яна на ослоні межи тополями бульвару Шевченка, під дзеленькіт трамваїв збирає сили. "Твоя місія відмінка, — каже собі, — хай для всіх ти — смішне непорозуміння, що ні від кого не має поваги, муляє очі, що від нього треба бути подаль. Хай! Знати це і гордо нести таку маску. Робити все гідно. А до Галини вже не йти більше".
Та сидить вона на ослоні, — також плеяда, — а йде Кучерявий, співробітник Галинин, і питає: "Що ви такого сказали тій Полтавченко? Вона вскочила з коридору, як із перцем": "Ето ужасно! Ужасно! Что єй от мєня нужно?" — "Во прокаженна торкнулася її", — пояснила Кучерявому Мар’яна.
Та йде Мар’яна до Слави рожевоокулярної, що вже давно присудила Мар’яні: "Ти несучасна". Хоче спитати її, що це таке — бути сучасною? Не вона, то може її Мишко знає, він же все зробив, що Слава хотіла: і кандидатом партії став, і науковцем. Що ж то за наука — сучасною бути? Як до неї тропи вхопити?
Та й знаходить Славу в читальні Дому Вчених, дуже зайняту, Слава газету читає. Муркне щось, — і знов уткнулась у газету. За цей час, поки Слава перечитала всі газети, багато передумала Мар’яна. Напевно й Слава скаже: "Переробляйся, або зникай! Така, як ти є, ти непотрібна!" То Мар’яна скаже: "Якщо я існую така в природі, то потрібна, живу і маю себе виявити". Раз я з’явилася, то маю право на життя. Нехай би була не родилася".
Та от Слава вже начиталася, Слава манить пальчиком Мар’яну, Мар’яна встає й іде до неї. А Слава тільки каже: "Я собі набрала дуже гарної матерії на нове пальто, прийди, подивишся!" Для цього треба було примушувати Мар’яну чекати, поки всі газети будуть перечитані, й підкликати пальчиком? Справді, Мар’яна для них тільки присмака! А вони для неї вся пожива.
Треба це стоїчно перенести, нічого не вдієш! Жадає душа друга, а повинна бути готова до образ. Тільки думка: не треба жити! Все те, що складає мою суть, мене, — нікому непотрібне. От. Непотрібна людина!
XXXV
Не тільки Мар’яна удостоїлася фігурувати в газеті. Ось перед нею київська газета з дописом про справи у Наркоматі Заготівель. Вчорашній нарком виявився ворогом народу, а його довірена секретарка, Валентина Ступина, "відома своїм самодурським помпадурством", "недоучене світило" тощо, тощо, — недвозначно й показово пішла під суд за підрив трудової дисципліни у наркоматі.
Мар’яна кілька разів відкладала це, але нарешті дочитала.
І це про ту Васанту пишуть, що колись казала: "Як летіти вниз, то вже із своєї власної висоти, а не чиєїсь високої дзвіниці. Не так заб’єшся". Еге, вона вже тоді полетіла вниз, як пишалася своєю вагою й значністю в наркоматі.
От як боляче читати Мар’яні, але нема поруху серця — піти, негайно знайти Васанту, розпитати її, всією душею бути на її боці.
Еге… "За систематичні двогодинні спізнення на роботу суд засудив громадянку Валентину Ступину на шість місяців примусової праці…" Еге…
Ребе з підтисну тими побожно устами дав їй цю газету, додаючи ще й Васантині пояснення заразом. Якби Васанта не довела, що перед тим вона до третьої години ночі працювала на нараді, тому й спізнилася в день контролі, то їй дали б рік тюрми. Тепер — без платні мусить шість місяців відпрацювати в тому ж наркоматі.
Мар’яна старанно склала газету, розпрасувала пальцями кожен загин. Тут напевно щось не так. Нотатка злісна, Васанта нажила собі багато ворогів тією їддю, а тут ще й нарком заарештований. Але невже вона?.. Вона ж і ім’я змінила, й російська мова їй стала дуже подобатися, а…
Знову розгорнула газету й побачила те, чого зразу не помітила. Так, так, згадали їй і те, що вона — "вихованка буржуазного націоналіста в мовознавстві, Тополі", і "куркульське походження"… Заробила Васанта, що й казати, заробила!
Та найбільш обурило Мар’яну оце… Яке діло комусь до особистого, а от і тут її зганьбили. "Коханка ворога народу…", так і написано. Наче то когось обходить, крім самої даної особи. Як вони посміли бабратися в найболючішій рані? Вона ж найбільш самокатується тим, що перевелася в сексуальності, але чи не склалось би воно інакше, якби була їй відкрита дорога до інтелектуалізму? Це ж скільки треба мати сили, щоб не зламатися жінці, що мала сміливість прожити без захисту самця! Скільки принижень і образ, — безперервний ланцюг!
Життя — поле бою. Виходять у бій люди життєрадісні, повні гри своїх сил. В бою одні полягли, другі скалічені, треті чудом уціліли. Чи Васанта полягла, чи тільки скалічена? Мар’яні здається, що вже полягла. Вона вже має мертву душу, — а починала ж вона з таким б’ючким, всерозривним правом на свою інтелектуальність і мала всі-всі дані для цього. Але не мала одного, малого ніби, — тримати свою мораль, свої принципи обороняти до скону, хоч би які смішні видавалися вони всім. Ось цієї сили бракувало їй.
А який вигляд мають каліки? От, Януш. Він недавно знову перестрів Мар’яну й цілу годину мучив її нотаціями. Непоправна Мар’яна, й досі літає в надхмар’ї, коли вже пора спуститися на землю. І от довідується Мар’яна, що Януш сам не їздив грабувати в Західню Україну, але прекрасно користується послугами знаменитого директора Копелева. Той за наші порожні гроші хурами закупив і навіз усякого добра, є й Янушеві. І Януш хоче виправдати своє каліцтво гнучкими формулами про суддю-хабарника, що поставлений судити за хабарі…
Васанта ж, може, сама собі найбільший суддя. Вона знає, яке їй ім’я. Вона його перша сама собі присудила, і таке про себе знати може спопеліла душа. Лепетливий Ребе переказав жінці дослівно, як себе називає тепер вона, а Клава, пліткуючи про походеньки свого чоловічка, — Мар’яні. Мар’яна без здригання моторошности не може згадувати тих кількох літер…
Чи це вже останній присуд над тією, що їй найбільш у світі личить бути половецькою княжною?
XXXVI
Порожнє літо, порожні дні. Зірватися б і летіти десь у просторінь, щоб себе не чути. Все думає Мар’яна, все думає… І хоче вивести сама себе із закутня.
Та не зірветься й не полетить пташка, яку гонить хуртовина, буряні сніговії, вітер і заметіль. Вона збезсиліла, настуручила пір’ячко. Хоч ще борсається, але ж голівка вже схилилася набік. Ясно, їй кінець.
Цілий день, цілу ніч думка підсвідомо працює, — чи багато ще цих поневірянь припаде на її жереб? Мар’яна вже не питає про успіхи, бо їх їй уже не про-сиги в фортуни.