А що вам сказати? Я собі з богом не заходжу, бо не знаю, який він і де його шукати.
— В церкві,— сказав піп.
— Бачите. А я в церкву не ходжу, і тому не знаємось один з одним.
— Бог всесильний! — крикнув піп і підняв угору вказівний палець.
— Він сильний тільки в церкві, а в горах сильний я,— сказав спокійно Довбуш.
— Богохулиш?! Порівнюєш себе з богом?! Тебе гріх слухати! — перейшов на "ти" піп.
Довбуш устав. Не хотілося сперечатись.
— Наїлися, хлопці? — звернувся до побратимів, не відповівши нічого попові.
— Наїлись! — відповіли ті хором.
— Що ж, добре. Дякуйте чесним господарям за гостину, та й підемо. Не забудьте взяти їжі для вартових. Вони стерегли нас. І горілки для них захопіть.
Опришки виходили з-за столу і прямували до виходу, дякуючи попові й попаді за вгощення. Останнім вийшов з хати Довбуш.
— Бувайте здорові, дякую вам файно. Думаю,— сказав, вже переступаючи поріг,— що ви не будете більше казати у проповідях, щоб мене люди ловили, та й ціну за мою голову не будете призначати?
— Не буду, не буду! —тулив до грудей руки піп..
Проходячи через кухню, Довбуш побачив служницю, що мила посуд. Вийняв золотого таляра і подав дівчині:
— Ти, бідашечко, найбільше для нас потрудилась,— сказав їй ласкаво.
Вийшли надвір. Опришки вже всі були в зборі. Над ними, розпростерши крила, тремтіла весняна ніч.
Іван Бойчук показав себе хорошим командиром. Завдання отаманове виконав блискуче. Мов ураган, пронісся через Надвірну, Делятин, Дору, Ямну, Микули-чин, вирізав упень власників маєтків, погромив орендарів, на яких скаржилася біднота, постріляв лихварів і корчмарів, на яких показали селяни. З Микуличина подався на Космач, звідти через гори до Жаб'я і на Зелену, в глиб гір. Опришки несли з походу великі гроші, зброю, боєприпаси.
Поява опришків одночасно в кількох місцях викликала паніку серед польських панів та їхніх орендарів. Багаті купці, лихварі покидали насиджені місця, переселялися з Покуття на Поділля. Потоцький оголосив в округах Станіславському і Коломийському стан воєнної облоги. В ці місця він перекинув великі загони урядових військ і смоляків. По селах влаштовувалися облави на тих, хто співчував Довбушеві. Пройшли численні арешти. А в горах формувалися все нові й нові загони опришків.
Довбуш не мав де тримати стільки народу. Розпочалося будування нових укріплень на горі Стіг. З-поміж опришків знайшлося чимало теслярів. Нові курені будували з вузькими вікнами-бійницями на чотири боки. В кожному будинку-фортеці могло жити, а при потребі й оборонятися десять-двадцять осіб. Розташовано будинки було за планом Довбуша півколом — великою розігнутою підковою.
Протягом місяця табір був готовий. Навколо було розчищено чималий простір. Звідси можна було заздалегідь побачити ворога на великій відстані. Перед куренями покопано шанці з бійницями і надійним прикриттям зверху, а в середині табору, на великому подвір'ї, побудовано кошару та стайню.
По той бік гори, на південному схилі, була невелика полонина. Там ніхто ніколи не пас худоби. Довбуш велів освоїти її: кожному опришкові роздобути по одній вівці, а всім разом — п'ять корів і двох коней.
Цю худобу дозволив забирати, де хто хотів і міг: по цей і по той бік Карпат, але тільки у панів і на багацьких полонинах.
Перемучившись торішню зиму, Довбуш вирішив до наступної підготуватися серйозно.
Не минуло і двох тижнів, відколи був готовий табір, як на Довбушевій полонині вже паслися овечки, чотири корови і двоє коней. Знайшлись серед опришків і добровільні пастухи, а ватагом і старшим пастухом став Данило Вовк-Устеріцький.
Іноді вечорами Довбуш приходив до нього в стаю, і вони розмовляли собі як два колишні пастухи. Іноді заходила розмова про Дзвінку. Довбушеві хотілося ще і ще слухати про неї. Не спав через неї ночі. Це ж була його перша любов, палка, щира...
"Чом же вона так швидко послухалася моєї ради? Невже не любила? Невже прикидалась? Невже тільки подарунки і гроші їй були потрібні?"
Серце щеміло від болю. Коли б узнати правду! Коли б узнати! Півжиття віддав би, щоб розгадати цю жінку.
Слухаючи Данила, доводив йому, що це не зрада, що сам погодився на її шлюб з іншим. Але Данило був безжалісний:
— Іде заміж не за когось, а за ворога опришків, за зрадника. Як же це так?!
Довбуш слухав, згадував пестощі, ласкаві слова, і аж в очах темніло. Ні, не можна так прикидатися, так брехати!
Вбити Степана? Але що подумала б тоді про нього Дзвінка? Що подумали б про нього люди? Адже він не розбійник, а Довбуш! Хіба йому можна убивати заради себе, а не заради людей? Та й суперничати із Степаном принизливо. Довбуш не може мати суперників.
Увечері зібрав найближчих товаришів на нараду.
— Ви знаєте,— почав він, коли усі зійшлися,— що наш побратим Іван Бойчук, вернувшись з останньої виправи зі своїми хлопцями, приніс скаргу селян Яблуно-ва і Космача на те, що смоляки їх грабують. Смоляки не можуть справитись з нами, тому мордують не винних селян, забирають у них все, що захочуть. Я думаю зробити їм острашку. Ви чули, що вони наробили Якову
Гіршанові та Степанові Оженяку? До того знахабніли, що заходять на полонини і забирають у чабанів коней, знімають з ватагів череси, відбирають ножі, топір-ці, рогатини.
— От їх би й підстерегти на полонинах, — сказав хтось із побратимів.
— Але ж хто знає, коли вони там будуть? Приходять, коли заманеться. В їхньому гнізді треба б їх покарати! Що ви на це скажете?
— Треба, треба, ая! — заговорили побратими.
Було визначено день виступу і порядок дій. Як і в попередньому поході, Довбуш поділив свій загін на дві частини. На чолі одної став сам, а другу передав Іванові Бойчукові. Усім дав волю вибирати, під чию команду стане. За Довбушем пішли старші, бувалі опришки, за Бойчуком — новачки.
— Пам'ятайте, хлопці: не грабувати, а карати! Треба, щоб пани почули нашу силу і боялися надалі кривдити селян, стримували свої апетити, про нас пам'ятаючи. З тими панами, на яких найбільше скарг, не церемоньтесь, стинайте їм голови, як вони нашим побратимам стинали. А народові і слугам кажіть, за що караєте. Пояснюйте, що караєте за панщину, за непомірні податки, здирство. Ех, коли б то всі мужики з нами повстали!.. — зітхнув він.— Отак би потроху, потроху та й усіх би підняти...
До пізньої ночі не спали побратими, готувались до походу: чистили рушниці, пістолі, точили ножі. Хто зашивав сорочку, а хто прибирав крисаню новими дар-мовисами. Над табором довго стояв гомін.
А вранці розійшлися різними дорогами. Бойчук на Криворівню, Ясенів, Яворів, Соколівку, Кути; Довбуш з хлопцями на Космач, Текучу, Лючку, Чорні Ослави. Хоч не признавався собі в цьому, ішов на Космач, щоб побачитись із Дзвінкою...
Сонце ще тільки сідало за Стерешору і червонило замріяні верхи Штевйори, Цвілеви, Ледескулу, коли були вже під Космачем. Купались у золотих розсипах сонця верхи Мел, Погір, Сиглін, догорала полум'ям гора Лиса, а горби Ведмежий, Дощаний і Діл уже дрімали, вкриті синяво-сірим серпанком туману.
Глянув отаман на чудові краєвиди, до яких звик з дитинства. Сумно зітхнув. Ніколи вже йому не можна буде мирно втішатися, милуватись ними. Не зможе він, як колись, посидіти на полонині, заспівати пісню на всі гори. Ні, не зможе. Кожна війна має початок і кінець, а його війна ніколи не матиме кінця. Аж поки вмре. Ось він зараз стоїть недалеко від оседку коханої, а зайти до неї не може. А скільки років він уже не спить спокійно! Скільки негод, злив, негур зустрічав під відкритим небом, у лісі під смерекою, скільки разів висихала на його тілі промочена дощем одежа! А холодні й голодні зими!..
Покликав до себе Івана Рахівського, Пугача, Мира.
— Хочу заскочити до Дзвінки,— сказав, не дивлячись їм в очі.
Побратими вже давно розуміли, чому Довбуш вибрав собі саме цей маршрут. Заперечити отаманові не сміли, але Рахівський відважився попросити:
— Дозвольте, отамане, нам трьом піти у розвідку, як тільки трохи стемніє. Перевіримо, хто в хаті, і коли сама — викличемо надвір до вас. Надворі й поговорите.
Довбуш довго дивився на побратимів. Лице його закам'яніло.
— То виходить, що вже не я отаман, а ти? — промовив нарешті.— Ти мені кажеш, що маю робити, а не я тобі?
За інших обставин такий непослух справді міг дорого коштувати Іванові. Але зараз Довбуш тільки додав:
— Боїтесь, щоб не вбили? Забули, що мене куля не бере?
— Береженого бог береже, — сказав Мир.
— І вам, і нам буде спокійніше, коли ми наперед підемо,— насмілився знову подати голос Іван.
І Довбуш раптом погодився.
— Що ж,— сказав сумно,— ідіть розвідайте. Темрява густішала з кожною хвилиною. На сірому
тлі ще недавно зелених горбів проступали вже чорними плямами ярки та ізвори, чорніли сажею групи недавно ще зелених кущів, зливався з ніччю ліс.
Розвідники підходили до оседку з трьох боків. Коли Іван, скрадаючись попід огорожею, уже наближався до воріт, йому раптом видалося, що від села також крадькома прямує якийсь чоловік. Опришок зупинився, почав вдивлятись у темряву, але вже нічого більше не побачив.
"Чи привиділось?" — подумав він. Вирішив перевірити. Пройшов трохи у тому напрямку, дійшов до оборогу. Не було нікого. Далі чорніли молоді кедри — самосів Дзвінчиних старих дерев. Увійшов у двір і почав підніматися до хати. Пугач і Мир уже стояли під хатою. В хаті не було нікого, на столі блимав каганець. Господиня, певне, поралася десь у дворі. Ось і вона підійшла зі скіпцем молока — доїла корову.
— Хто? — скрикнула, побачивши чужих людей.
— Тихо! Не кричи! — заспокоїв її Пугач.—Пізнала?
Дзвінка добре знала старого опришка.
— Пізнала. А де ж отаман?
— Чекає на тебе.
— Де? — перелякалась вона.
— Покажемо.
— Чого ж не зайде в хату?
— Щоб зі Степаном не зустрітись. Хочеш бачити отамана — бери хустку і ходи.
— Куди?
— Скажемо куди.
— Невже він сам ис прийшов би?
— Ти винна.
— Чим?
— Не мені тобі казати. Ходи!
Побігла до хати, загасила каганець і вийшла, запнута хусткою. Серце шалено билось.
Йшла на побачення з коханим і вперше боялась. Ішла швидко за Іваном Рахівським усе далі, в темряву лісу. Раптом хтось заступив дорогу. Не побачила — відчула: Дрвбуш. Впала йому на груди і забилась в ревному плачі.
— Чого ти? Ксеню! Не плач.
Обіймав її пружне тепле тіло, чув на руках гарячі сльози.