Іноді князь по молитві приходив до ковниці просто з церкви, і тоді Золоторукий знав, що на столик треба покласти єдину лиш річ, щоб потішила вона княжі очі, заспокоїла його душу. І тоді клалося туди найкоштовніше, най-тонше зроблене: предивної емалі золотий хрест, саджений по кінцях сапфірами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цілої волості; Христос, вирізьблений з кривавої яшми, вправлений у золото-кований війок; ще не викінчений золотий оклад для книги з двома рядами перлів, білих і рожевих, навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабіч хреста чеканки благородної й довершеної.
Коли ж забродив князь до ковниці у веселощах, тоді Золоторукий, зітхаючи і випрошуючи прощення за недбалість і лінощі свої власні та його людей, навалював на столик коло Ярославових ніг цілі гори золотих і срібних прикрас, посуду, іконок, хрестів, ковчежців, лариів, скриньок, і князь наосліп простягав руку до тої гори, витягав звідти то одну річ, то другу, відводив її далі від очей або наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенів сріблом і золотом, мовби грів руки в яріючім сяйві коштовностей, сидів так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував Золоторукого по плечу, казав:
— Гарно, гарно, Золоторуче.
А тому, здається, нічого більше й не треба було. Зблискував очима, зубами, проводжаючи князя, ставав поміж двох варягів з оголеними мечами влпростаняй, гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму вмінні.
Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього домовленість з К-оснятином, домовленість про те, як приймати Ярослава, бо Коснятин непомітно кидав хитрі погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядів, бо й сам відав, що має робити, швидко провів долонею по теплому ведмедну на княжій лавці, поправив навіщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ і мокру шапку й зігнавши воду з бороди та вусів, потім, що вже було й геть незвично, тіун закрутився-завертівся, як иобитнй пес. Ярослав гнівно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показує нічого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кінського поту, принесеного верхівцями з собою, товсті свічі в трирогому ставникові замиготіли, мовби мали от-от погаснути.
— Ну? — сказав Ярослав. — То що маєш?
— Та,— зітхнув Золоторукий, — якби ж воно та не те, а щоб ото...
— Знаю тебе, — перепинив його князь. — Показуй!
Огинаючись і зітхаючи. Золоторукий пішов у куток, відкрив важку, ковану залізними шпугами скриню, довго длубався в ній, щось узяв там нарешті, обережно поніс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, який от-от міг випорхнути, або ж отруйну змію, що кожної миті стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника.
Низько нахилився над столиком, чаклував там далі, щось задзвеніло в нього під руками, тоді Золоторукий розігнувся, відступив швидко від столика. Ярослав глянув.
Перед ним на потемнілій дубовій стільниці лежав товстенний золотий ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподіваність була не в величині и вазі того ланцюга, а в тому, як він був зроблений. Бо між кожними двома золотими ланцями кріпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких свіжих і несподіваних барв, що князеві досі ніколи не доводилося й бачити, і зображено було емалями не святих і великомучеників, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи Руської землі: тонкостанні дівчата й могутні воїни, барвисті птахи й люті звірі, сині води, зелені трави, непробивні пущі, безмежне в своїй голубизні небо і ясні квіти під ним. А внизу висів на ланцюгові найбільший медальйон із зображенням святого Юрія, долаючого змія, саме того святого, що його ім'я привласнено Ярославу після хрещення, князевого покровителя.
— Що це? — спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму житті, та тільки не таке.
— Дарунок від твоєї княжої милості для свейського короля, — несміливо промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути від нього бодай незначної підтримки.
— Для Олафа Скетконунга, — перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей Коснятин. — Кажуть, що вже пообіцяв він видати свою дочку Інгігерду за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до нього засилає послів руський князь.
Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотілося йому взяти його до рук, може, й начепити на себе, може, навіть пошкодував він такої небаченої коштовності для шведського Олафа, якого ніколи не бачив, а доньки його теж не бачив і тільки повірив брехням своїх варягів. Та князь стримався, відступати від свого слова вже було пізно, він любив приймати вирішення без спонуки, а свататися до Інгігерди надумався він сам, отож усе мало йти так, як ішло, як почалося.
Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрість: посадник готував незвичайний ланцюг-чеп у дарунок своєму князеві, недарма ж увінчав його медальйоном з святим Юрієм-змієборцем. Готовий був на будь-які пожертви, аби лиш випхати князя з Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до свейського конунга, Коснятин відразу зметикував, що ліпшого віна за доньку, як отой чеп, жоден володар — ані поганський, ані християнський — свейському королеві не запропонує ніколи, тож і звелів Золоторукому викласти сховану до часу коштовність перед ясні князеві очі. Та вже гаразд. Нехай Олаф Скетконунг знає, яка багата Руська земля, які тут умільці і які, отже, князі в ній. А вже потому хай вибирає собі зятя.
Тому Ярослав, який спершу хотів було виказати Косняти-ну все, що думав, змовчав, а Золоторукого спитав для годиться:
— Хто робив?
— Люди мої, Носок і Бурмило, — скинувся той, готовий поставити і Носка, і Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою.
— Гарно, гарно...
І пішов з підкліті, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому дубовому столику ланцюг неоціненної краси.
Коли всілися на коней і Коснятин наблизився до князя, щоб дізнатися, куди прямувати тепер, Ярослав несподівано сказав:
— Їдь собі. Хочу трохи прогулятися на лови.
— Дощ же! Моква! — спробував розраяти його посадник.
— Мій клепіт. Боїшся дощу — сиди в сухому.
— Та ні, то тільки так, слабість людська. Куди князь — туди й я.
— Сиди вдома. Поїду з варягами.
— Які ж з варягів ловчі, князю! — не стримався від здивування Коснятин. — Не бажаєш мене, то візьми хоч ловчих. Бо ті гультяї зайця тобі з-під куща не виженуть! Так і проїздиш марно в Звіринці!
— Моє діло, — буркнув Ярослав і круто відвернув коня від посадника.
Взяв з собою самих тільки Ульва й Торда. І вже що то за лови, коли князь їде з мечем на перев'язі та з коротким мисливським ножем, а варяги — один із списом, а другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити на князівські лови з таким скупим озброєнням!
Але так було велено, так воно й зроблено.
Троє верхівців на потемнілих від безупинного дощу конях проскакали по дерев'яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кінцем по вулиці Великій, налякана сторожа коло міської брами вискочила на повітання князя, але той тільки недбало кивнув їм і повів своїх варягів далі, по Кожевницькій вулиці, а потім і в Звіринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки втирався від вибризків, що летіли з-під копит княжого коня, а Торд плювався і щоразу хотів щось гукнути, щоб розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його ніхто не слухав, та й він сам розумів марність своїх зусиль, чим далі вони від'їздили від города, тим кволіші ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й він занурився в таку саму безнадійну мовчанку, як його товариш Ульв.
Ярослав досить легко відшукав озерце, де колись сидів, роздумуючи над своїми не совсім обачними вчинками, так само він махнув рукою варягам, щоб трималися осторонь, сам-один попрямував у той бік, де зустрів тоді Забаву, кілька разів (що вже було й зовсім незвично) озирнувся, щоб пересвідчитися, що Торд і Ульв відстали й не стежать за ним, здавалося йому, що їде тими самими перелісками, де вперше промайнула перед ним дівоча постать.За ці кілька тижнів ліс оголився до невпізнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославові, що він був тут, а могло бути, що й не тут. Він уперто посилав коня в найгустіше плетиво гілля й чагарів, мокрі віти хльоскали князя по обличчю, він вимучив коня, змучився сам і тільки тоді, як зненацька помітив, що вже тривалий час крутиться на одному місці, зрозумів нарешті, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж справді Забава сидіти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото приїзду! Та коли б і ждала, то не могло те тривати стільки часу, та ще й у таку негоду.
Він озирнувся, щоб покликати своїх вірних варягів, але ті або ж занадто точно дотримувалися його веління зникнути з очей, або ж просто відстали десь у мокрих гущавинах — так Ярослав лишився сам у задощеному лісі, а що не мав чого робити, то пустив повіддя, сподіваючись, що розумний кінь виведе його з Звіринця, хоч і не хотілося повертатися на свій холодний і непривітний княжий двір, не втоливши свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку таємничу Забаву.
Згадав про сина Іллю, якого полишила йому небіжчиця Анна. Хирлявий, як і мати, хлопчик нагадував чимось Ярославові його власне дитинство, може, саме тому не часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, і в цьому схожий був на свого батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дітей і жон. Чомусь у цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця: і в думах, і в зневазі до хворощів навіть найближчих людей, і в бісівській похоті.
А варяги Ярославові тим часом трюхикали собі по Звіринцю, раді, що бодай на короткий час звільнилися від капризного князя, але не дуже-то й задоволені безцільним вештанням під холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лісі, зігріватися теплом, що йде від коня, дрімати, похитуючись у сідлі, ні про що не думаючи (це стосувалося, ясна річ, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадці, як перебігала вчора перед самим твоїм конем дорогу тонконога дівчина, і що ти їй гукнув, і що вона тобі відповіла, і як ти пообіцяв до неї довідатися, а вона тобі що сказала, а ти їй — ніколи б не кінчав цих солодких передумувань Торд.