Абстрактні мірку-вання на тему про інші виміри були своєрідним інтелектуальним опіумом, дія якого закінчувалась після бесіди. А тут — реальне, конкретне проникнення в недоступні для почуття координати. Це щось незвичайне, казкове!
Над приміщенням попливли розмаїті іскри, ніжні фіолетові спіралі.
— Перебудова часу–простору, — почувся глухий голос Сонцезора.
Зникло світло червоної лампи під куполом. Настала цілковита пітьма. А в ній — з’явилося плетиво бла-китних ліній, які завихрилися спіраллю навколо групи учнів, ніби охоплюючи їх вогнистою сферою.
Холодна хвиля пронизала тіла учнів і Учителя. Пітьма поступово зникала.
Розтанули стіни приміщення.
Зник купол.
Учні і Учитель опинилися серед неосяжного простору. їхні крісла і пульт управління, на якому пульсува-ли вогники індикаторів, тепер перебували під відкритим небом.
Небо було темно-зеленим, на ньому вирізнялися якісь плями — чи то хмари, чи то розмиті цятки зірок. Сонце являло собою гігантську примарну багрову кулю — вона в сотні разів більша за видимий диск світила у звичайному вимірі.
Учні мовчали, приголомшені, заворожені.
— Ви бачите Сонце? — запитав Учитель. — Воно більше від звичного і зовсім іншого кольору. Це тому, що ми бачимо інший його аспект. Але про це потім… Зверніть увагу на оточення. Воно нічим не нагадує Зем-лю.
Справді, не було звичних рослин, лісів. Замість них по рівнині повзли корчуваті, густі зарості коричне-вих, маслянистих дерев. Вони мали непевні, туманні обриси, звивалися, ніби змії, повертаючись у різні боки. А далі, за ними, колихалися імлисті утвори — чи то живі істоти, чи то якісь дивовижні рослини, схожі на плакучі верби.
— Дужо бридке життя, — прошепотіла Мирослава. Учитель заперечливо похитав головою.
— Так було й у нашому вимірі. Згадайте потворні форми ящерів, птеродактилів, морських тварин. При-рода шукає найкращого вияву можливостей даного організму у певних умовах. Інакше не може бути.
— Ах! — пролунав зляканий дівочий голос. Сонцезір замовк, тривожно озирнувся.
З-за дерев з’явилася гігантська чорна потвора. Вона була схожа на казкового дракона. Довжелезний ту-луб на присадкуватих ногах, кінець якого губився у хащах, гігантська голова з багровими очицями. Потвора грізно заричала, піднялася над групою дослідників. На її опуклому лобі — між очима — видулося щось схоже на лійку. Та лійка сповнилася зеленкуватим полум’ям, з неї метнулася тонка зигзагоподібна блискавиця.
Блискавиця промайнула над головами учнів. Боляче різонуло по вухах.
— Обережно! — почувся тривожний голос Сонцезора. — Треба закінчувати експеримент.
Та він не встиг виключити установку, як потвора знову піднялася в просторі і націлилася на Сонцезора. Замерехтіла зловісним полум’ям лійка-антена. Закричали дівчата.
— Учителю! — приглушено гукнув Пломінь. Яскрава зелена блискавиця полетіла прямо в груди Учите-ля.
І в ту ж мить між потворою і Сонцезором опинилася постать. То був Ясноцвіт. Весь жахливий заряд ене-ргії він прийняв у свої груди.
Почувся стогін. Юнак важко впав на руки Учителя. І разом з тим зник примарний світ нижчого виміру. Сонцезір вимкнув установку.
Спалахнули лампи денного світла. Навколо були стіни звичного приміщення. Ніби й не існувало казко-вого світу, де вони тільки що побували.
Та про жахливу пригоду свідчило бліде обличчя Ясноцвіта, який нерухомо лежав на руках Учителя.
Сонцезір притулився вухом до грудей учня.
— Тримайте Ясноцвіта. Вій тяжко хворий!
Учитель кинувся до пульта. Пролунав дзвінок тривоги. На екрані з’явилася дівчина-диспетчер.
— Що трапилося?
— Хворий Ясноцвіт. Тяжка травма.
— Кого викликати?
— Велику Матір. І Інститут Енергії Серця.
— Даю позачергово.
В ефірі прозвучав її голос:
— У небезпеці життя людини. Викликаю Інститут Енергії Серця і Зірницю — Покровительку Вищих Шкіл.
Через кілька секунд на екрані з’явилася Зірниця. Вона тривожно дивилася на Сонцезора.
— Серце моє в смутку, — сказала вона. — Напевне, щось трапилося?
— Так.
— Експеримент?
— Так, Зірнице. Все йшло гаразд. З’явилася потвора, відома дослідникам під назвою "Чорний Змій". Во-на метнула заряд в мене. Ясноцвіт захистив мене собою…
— Ясноцвіт! — зойкнула Зірниця. — Що з ним?
— Він непритомний. Боюся, параліч серця.
— Ти викликав Інститут Серця?
— Так.
— Негайно вилітай разом з Ясноцвітом. Не гайнуй жодної хвилини. Енергія Чорного Змія смертельна!..
Учні побігли до виходу. Космослав і Пломінь вже виводили з ангара портативний вертоліт, а дівчата не-сли легкі носилки, клали на них свого друга.
Велика Матір печально дивилася на їхні приготування, склавши чутливі тонкі руки на грудях, і ледве чу-тно промовляла:
— Сиротино моя! Дитя моє, Ясноцвіте… Що буде з тобою?
БЛАКИТНЕ ПОЛУМ’Я
Надходив вечір. Сонце ховалося за гірські хребти. На дверях лабораторій згасали сині і червоні таблички з написами:
УВАГА! ЕКСПЕРИМЕНТ!
Розходилися нечисленні працівники — лаборанти, піддослідні. Інститут Енергії Серця припиняв роботу до ранку.
Керівник Інституту Суон, як завжди, йшов відпочивати. Він підіймався по пухнастому килиму па відкри-тий дах Інституту, лягав у шезлонг. Зоряне поле розстилалося перед ним неосяжним посівом, приймало до сво-го лона втомлений розум, неспокійну душу. Воно промовляло до Суона, навівало нові думки, вселяло незбориму віру в успіх великої справи.
Він лаштував невеликий телескоп, довго спостерігав за плином зоряної ріки. Вона струменіла в небесно-му фарватері — велично, неспішно. І здавалося, що від того потоку линуть акорди ледь чутної ритмічної музи-ки.
Суон прислухався до неї, вловлював серцем божественний ритм.
Музика Сфер.
Вона справді існує. її може почути кожен, хто відкриє серце своє у Всесвіт, хто зіллється з ним у зоряних просторах. Та музика — вічна пульсація Космосу, ритм Вселенського Життя, якому нема ні кінця, ні початку.
Ритм і велика єдність — у всьому. Суон дивиться на далекі пасма галактик, на їх завихрені спіралі. Які вони схожі на Серце, далекі світи. Справді, чи не нагадує грандіозну пульсацію Серця пульсація Мегасистеми? Адже давно вже вчені помітили розбігання галактик. І чим далі — тим швидше. Логіка підказувала, що повинен бути й зворотний процес. І наступні дослідження підтвердили це. Ритм пульсації був єдиний, універсальний у всій Безмежності.
Серце! Ти справді прообраз Космосу. Недаром у давнину казали: "Пізнай самого себе!" Шукай, як казали мудреці, ближче близького, нижче низького.
Пульсують зірки, галактики, атоми — все у вічній праці, у вічній зміні активності і спокою.
Суон заплющує очі. І йому здається, що незримі руки ніжної Матері несуть його серед осяйних косміч-них просторів, заколисують, вливають його снагу, його енергію, його розум у єдиний потік Безмежжя…
І ось уже нема його. Нема Суона. Є Всесвіт, і він — його невіддільна частина. Мчить, мчить розум мимо галактик, мимо грандіозних надсистем — і вони зливаються в єдині мерехтливі пасма. І згадується вченому давня-прадавня розмова з дідом. Тоді Суону було лише шістнадцять років, він навчався в університеті і приїхав до діда в гості.
Дід завідував гігантською селекційною станцією в Киргизії. Він розпитував онука про його успіхи в на-вчанні, полемізував з ним, висміюючи його прагнення до гіпертрофування великих наукових проблем. Про що вони тоді говорили? Ага, про Безсмертя. Дід тоді іронізував над Суоном. Ще й досі долинає з далекого минуло-го глухий, приємний, задумливий голос старого.
— Ти мрієш, сипку, про індивідуальне безсмертя, про вічність однієї і тієї ж особи? Це ж велика химера. Механізм у найпримітивнішому викладі. Вічне оновлення — ось закон Природи. Хіба цього не видно на кож-ному кроці? Я поставлю перед тобою кілька найпростіших запитань, а ти відповідай щиро, не хитруючи. Ти бажаєш безсмертя?
— Так, — не задумуючись, захоплено говорив Суон.
— Тоді скажи, чи є ще в тобі заздрість?
Суон, спантеличений таким запитанням, деякий час думав, а потім щиро відповів:
— Є, діду. Інколи проявляється.
— І не дивно. Так скажи мені, ти б хотів узяти в безсмертя заздрість?
— Ні! — палко заперечив Суон.
— А лють є?
— Інколи проявляється.
— Візьмеш її в Безсмертя?
— Ні.
— Лінощі візьмеш?
— Ні.
— Догматизм, консерватизм, забобони?
— Ні, ні, ні!
— От бачиш! А такі руки, як у тебе, такий ніс, рот, очі, хоч і досить непогані, — вів далі дід. ~ Невже ти бажаєш тягти в безконечність таку обмежену форму, не кажучи про те, що це в протиріччі з законом збережен-ня енергії. Невже бажаєш увіковічити своє тіло, яке при своїй доцільності не являє собою ідеального утвору?
— Ні, не хочу! — говорив розгублено Суон. — Але я не збагну, до чого ти ведеш, діду?
— А до того, що все інше буде й так безсмертним. Все найкраще, що є в тобі, в мені, — буде жити. В твоїх дітях, у дітях інших людей, у квітах, у музиці, в красі Безмежжя, яке несе в своєму лоні всіх пас — всі видимі і невидимі проявлення. Куди нам, синку, подітися від нашої Матері Безмежності? Ми справді безсмерт-ні. Одне лише запам’ятай: нам треба творити Красу, творити безперервно, щохвилини, кожним подихом, щоб бути достойними дітьми своєї Матері, щоб все більше і більше прикрашати свою безмежну домівку.
Суон розплющує очі. Голос діда відпливає у безвість, замовкає. Яке глибоке чуттєзнання було в старого. Хіба можна сказати, що він умер, хоч тіло його давно поховане в землі? Ні, і досі відчувається тепло його руки, полум’я його слів, ласка його великого серця.
Серце! Нема вищого поняття. Ще в юності збагнув це Суон. Ось чому він присвятив усе життя Серцю, його вивченню, його дивовижним грандіозним проблемам.
Як примітивно раніше розуміли роль серця. Хоч і берегли його, лікували, але зовсім ігнорували його центральне значення.
Насос! Компресор, щоб ганяти кров по організму. Яке приниження. З бога зробили грубого ідола.
Тільки в народі у примітивній формі пробивалося інколи розуміння значення Серця. "Серце віщує", "се-рце болить", "серце передчуває", "серце підказує". Так говорив народ, і тим визначив у геніальному прозрінні керівну роль Серця.
Справді, все навалили на мозок. Все приписали йому. Будь-які функції управління шукали в мозку. На-віть передачу на відстань енергії думки поклали на мозок. А розгадка була в Серці…
Суон похитав головою, згадавши, яку боротьбу довелося пережити науці, щоб вийти на вірний шлях.