То оце тепер надолужував хлопець.
Сторінку за сторінкою переглядав він, і жадібний, і пильний. Раз уже бачені барвисті малюнки будили в серці радість упізнання, але разом з тим вражали чимсь новим, може, просто непримітними тоді якимись деталями. І через те були такі ж цікаві для розглядування, як і першого разу. А ще до них і текст. Спливали й спливали в пам'яті батькові слова — відколи тільки пам'ятає батька. І сказані йому самому в дружній бесіді, і чуті ним од батька в родині, і в кузні, і на вулиці на людях. І скільки в тих словах було для дитини життя і світів, ніколи не бачених на власні очі, а барвистих, як на малюнках у тексті. І оце тедер, пригадуючи, Артемове серце аж мліє з любові до батька, та з поваги, та з жалю за ним, а очі виповнюються теплими слізьми. Та хлопець на те не зважає. Жадібний і пильний, тихо перегортає він аркуш за аркушем. Уже ото й перші півні проспівали були, а він усе не спав, скорчений під рядниною в думках, у спогадах. Потім, нарешті, почув, що стомився дуже:, якось прив'яла увага, й думки стали важкі, і ніби ослабла пам'ять. Але ж для тої книги треба ясної голови — буде вже на сьогодні. І він рішуче й обережно, з— шанобою, як першого разу в школі букваря, закрив її.
А тепер спати треба, бо зацтра рано вставати. Проте заснути зараз не міг. Оце згадав про завтра і зразу ж знову відчув,— то було трохи забулося,— що який же він таки малий іще. Трудно буде в кузні день у день з ранку до вечора. Це не те, що при батькові — заохотки. Найнявся — продався: роби хрч-не-хоч! Ну, та якось буде. "Утро вечера мудренее",— подумав думкою з своєї читанки і вткнувся обличчям у коліна. Але нагло згадав щось і трохи повагався — чи вірити тому, чи ні? Потім таки повірив — і хоч як було зручно і тепло лежати йому отак "калачиком", а він випростався на весь зріст і лежав уже тепер отак. Мати казали колись, що як отак спати — випроставшись, а не зігнутому, то швидше виростеш.
Уранці^хоч і пізно заснув був Артем, а прокинувся рано — ще тільки розвиднялось надворі. У хаті вже не було вчорашніх жінок, і матері не видко. Остап уже вдягнений збирався кудись,— до млина, мабуть (вчора мати клопотались), а це саме й вітер рушився — чути, надворі шарудить у стрісі й кушпелить сухим снігом поза хатою. Холодно, видно, надворі, коли ж і хату отак вітер вистудив. Артем аж здригнувся під рядниною, зігнутий "калачиком". Хотів був знову укритись з головою, та згадав, що треба вставати. А раз треба — значить треба. Устав Артем..І зразу ж, щоб не так холодно було, вмився холодною водою, потім став одягатися. Саме вже чоботи взував, як до хати зайшла мати з в'язкою хмизу. Побачила Артема й здивувалась.
— Бо з тобою, хлопче, куди ти? Ще, мабуть, і замок висить на дверях у школі.
Артем на материне дивування сказав з повагою:
— Е, мамо, не до школи я. Скінчилися вже мої класи. Буду тепер у кузні науки набиратися.
Мати по цій мові синовій ще дужче здивувалася, потім занепокоїлась. Але, ховаючи це, спитала ніби байдуже — чого йому треба в ту кузню. Артем тоді й розповів їй, що подумував про це давненько вже, а це вчора ще передумав усе, та й нічого кращого не можна видумати. Жити треба якось. У засіці ячменю того на дні залишилося. Остапові заробити ніде зараз. А йому є де: як-не-як, а ті роки, що з батьком у кузні пройшли,— не минули марно, навчився дечого. Та дядько Лаврін знає — бачив його роботу. А саме це й треба йому на поміч когось.
— Та малий же ти, сину, ще,— похитала мати головою.
— Який є. Виросту, мамо.
Він одяг свиту, підперезався поверх тугенько паском,— так, як і батько, бувало,— і за шапку мерщій. Мати розчулена дивилась весь час на сина і ніби гаразд не тямила, до чого це. І не перепиняла сина. Уже як рушив до порога, здвигнулась тоді й спинила. Хоч би ж із'їв щось. Ось зараз підпалить у печі — кулешу зварить. Як же його таку роботу важку та натщесерце. Артем згодився з матір'ю: натщесерце, справді, дуже міх не подмеш. Ну, та кулешу таки ждати ніколи. Так хіба щось нашвидкуруч — хліба" шматок.
Він скинув шапку й сів кінці столу, як, бувало, й батько. Мати дістала з полиці хлібину, поклала перед ним на столі, і ніж. Стояла поруч і весь час задумана дивилась на сина,— як він одрізав скибку, як потрусив її сіллю, ще й пальцем притоптав сіль, щоб не сипалась, і став їсти. Врешті зітхнула й одійшла до печі — стала підпалювати.
Артем якийсь час їв собі мовчки, не швидко кутуляючи і задумано впершися поглядом у стіл. Хто зна, що він думав. А тільки раптом, ніби очуняв із задуми, глянув на матір, що стояла біля припічка зажурена, й вимовив:
— Не журіться, мамо. Якось жити будемо. Так уже й буде; воно й само на те склалося: Остап по хліборобству 'піде, я — по ковальству. Не пропадемо. І вам, мамо, спочити дамо хоч під старість. І Орисю гуртом якось та виведемо на дорогу.
— Ой, малі, малі ви, діти!
— Нічого, виростемо!
Сказав і підвівся на ноги. Біля порога ще напився води з кухля. Та й пішов у кузню.
XXXII
Минали роки.
Не раз над Вітровою Балкою — курли, курли — пролітали ключі журавлині й верталися знов. Буяли весни... Вітряними днями розпускались літа, потім ставали тихі — наливались і стигли, як колос у спеку. В дощах, у туманах проходили осені. І не встигали, здавалось, зайти ще й за обрій, як зі сходу зривались холодні вітри, а слідом за ними студені в хуртовинах надходили зими.
Минали роки. І що не рік, то все глибше осідав у минуле отой весняний каламут отого незвичайного року.
Спершу-таки частіше згадували вітробалчани події оті незвичайні — і рік, і другий, поки не переболіло вже трохи: затягло, зарубцювалися рани, трохи забулася рідня страчена, повернулися із тюрми всі. (Тільки трьох — Невкипілого, Цигулі та Мухи Гараська не було: на засланні десь.) МенЩе говорити стали про те та згадувати вітробалчани. Та й за клопотом, за насущними ділами та думами і не до того було їм. Хіба коли-не-коли при нагоді. Але й то, бувало, згадають обережно — події самі, ні про думки свої тодішні, ні про почуття та марення ані словом: обдурені раз надією, були тепер стримані й закрижаніли серцем. І тільки хіба що напровесні...
Щороку весняна повідь прориває греблю і з ревом сходить у яр. І цілу ніч вітробалчани (завжди, буває, вночі прорве, як не доглянуть) не сплять збентежені: в безсонні в темряві перекидаються на постелі, схвильовані курять мовчки, зітхають і прислухаються до шуму поводі. Тоді й серце ніби відтає в кожного, а в мисль із далеких горбів минулого дзюрчать спогади і несуть із собою весняну каламуть. Потім і вдень неспокійні тиняються по дворах, виходять до греблі, стоять юрбами на березі, не дуже балакучі, подовгу над бурхливим потоком. За потоком під сонцем парує земля, з вулиць доноситься дитячий галас, і час од часу над степом буває, курликаючи, пролетять журавлі. Каламутно в серці. Потім і другого дня, як громадою греблю гатять, теж іще буває отак. І як, із греблею упоравшись, виїздить на поле кожен на свою осьмину, чи опруг, чи десятину.
Широкий степ навколо парує під сонцем. Глибоким ровом обкопана лежить розпластавшися князівська земля/ще й рів останні роки підчищено навіть. По цей бік дороги — людські наділи, смуга з смугою: подекуди плугом гаразд ніяк поверну-, тися — такі завширшки. Як їх іще ділити? А треба ж: росте, множиться народ, женяться, різняться. Де-не-де між наділами впадають в око й чималі клапті озимини чи осінньої ріллі — це багатирські землі. Ці ще не обкопані ровом отак, як князівські, іще й не вирівняні: лежать неправильними фігурами, то клинами врізаючись в селянські наділи, то облігши гонами, з боків, їхні осьмини та чвертки, і з двох і з трьох боків. А де-не-де (і вхитрився ж отак котрийсь!) навіть з усіх чотирьох своїми десятинами чиїсь наділи обліг, що й плугом заїхати ніяк.
Хитре настало життя. Того й гляди: як у павутинні, заплутаєшся в ньому, та так, що незчуєшся, як тебе і в лапи згребе. Тільки гикнеш з подиву та несподіванки, та й... То хоч абиякий, хоч мотузяний був собі "хазяїн", а то — торбу на плечі та й — старець.
Справді, життя зайшло "хитре" — жорстоке й трудне.
Коли ж вік такий — на грошах усе держиться. Що хоч — аби гроші. Немовби тільки труснув калиткою, так би й господарем став: землі б через банк купив десь на одрубі, і худоби, і дерева на будівлю. Еге ж, у кого гроші... Ті землю покупили на виплат — виходили на одруби. Дехто, в кого на це не хватало, а було-таки зачепитись за що,— продавали наділи свої, садиби з хатами та й подавались "у перевод": десь на Сибір, на Зелений Клин найбільш. Але, знати, біднякові скрізь світ клином — писали звідти до своїх сюди листи слізні — обдурили, мовляв, розорились і не знати, як його й жити. Багатші переманювали родичів та сусідів до себе. Еге, чому б не так, було б з чим. І дехто щиро жалів, що ні з чим було, а дехто прикидався просто: заохочував інших, а сам собі сидів, хитруючи, та й нишком там, дивись, десятину купить, там — осьмину. Це — в кого гроші. А в кого грошей нема, той хоч потішав себе тим, що от попросторішає тут та й таки життя буде. Сам уже, може, і не надіявся на власне господарство стягтись, то думав, що заробітки легші будуть. Проте були і з бідноти такі, що надіялись іще — п'ялись на власне господарство. Кому-кому, а цим сердегам життя було і найтруд-ніше, і найскладніше. Куди не кинь — усе не так, як у людей. Отож у них на печі й дід, "прости господи", найживучіший, і діти найротатіші. Інші, в кого землі хоч і не вдосталь, а є таки трохи, той хоч на харч собі має, худобу держить — і робить нею і таки менджує: якийсь карбованець та й викроїть. А як ні землі, ні худоби — що злидні самі, тут уже треба своїм горбом ^усе: і на оренду, і на худобу на одробіток, і сюди-туди. Як не крутись, а до посту хліба як вистачить, то й добре. А треба ж до нового хліба дотягти, а треба ж карбованця якогось і відкласти, якщо про те думати: чи смужку якусь прикупити, чи на конячину стягтись. І що вже робить сердега,— як чорний віл. І сам, і дітей не жаліє — змалку порозганяє по хуторах по наймах, і жінку отак само, гірш, як інший господар худобу. Інший господар, як робить коровою тільною, то вже хоч перед отелом не впрягає-таки.