Все сколотилося, змутніло, зчорніло — світ робився обридлий і немилий. Навіть до аналітичних розмислів став нездатний, так само й до якихось занять: книги не читалися, нічого не писалося, навіть листи, хоча намагався мазюкати якісь віршики, розпачливі й темні, а кілька разів і напивався.
Це все було в проміжку між телефонною розмовою і поїздкою до станційної школи, де Іра працювала. Їхати туди ніяк не міг зважитися: щось поривало, а щось не пускало. І я вирішив перечекати, поки та нечисть у мені перебродить і поки хоч трохи заспокоюся, бо всі логічні нитки, які в нормальному стані легко сплітав, порвалися і сплуталися, і таке трапилося, признаюся, зі мною вперше. У той неспокійний час я казав собі: все обдумаю пізніше, зараз мені треба врівноважитися і знову зажити в системі звичного для мене інтелектуального раціо, тобто знову стати собою. І я годинами безцільно блукав вулицями із цілком порожньою головою, забредав у якісь парки та сквери, димів сигаретами, дивився на людей, які видавалися мені примарними, або ж зупинявся на крутому березі Дніпра і вдивлявсь у глибокі лівобережні далі, де витиналися, як фата-моргана, масиви будинків, або ж забивавсь у кінотеатри, де сідав ув останньому ряду й дивився якісь фільми, які здавалися напрочуд дурні та беззмістовні, а історії, там розіграні, примітивно вигадані. Єдине, що по-справжньому рятувало, — це органна музика, яка була ніби потоки чистої води, що вривались у мене і вимивали накопичений у душі намул, а найбільше очищували фуги й концерти Баха. На щастя, тоді в Києві гастролював якийсь знаменитий органіст (щоденника не писав, тож його прізвище загубилось у глибині пам’яті), і я переслухав усі його концерти. Тепер шкодую, що забув його прізвище, адже саме він і став справжнім моїм цілителем, можливо, посланий розрадником усіх скорботних, був той чоловік, здається також, як і я, старомодним, принаймні так виглядав, а може, то прийшов тоді до мене в образі органіста отой вічний блукалець, схожий на Михайла Коцюбинського, в білому костюмі і з гілкою, на якій залишилося на краї три листки. Хай там що, а з часом відчув себе зціленим, певною мірою заспокоєним і зміг вирушити до станційної школи, щоб довершити цю історію.
42
Знову йду до знайомого будинку школи; того дня випала розкішна вереснева погода з отим сонцем, що вже не літнє, але й не осіннє, як писав свого часу Яків Щоголів, із глибокими вільжистими продихами, що напливають із глибини простору; вони, ті продихи, проникають в усі шпарини тіла; вони, зі своєю особливою застиглістю тепла, м’яко пестять обличчя, а довкола яскраво запалено жовто-червоним вогнем кущі, а в небі — важкі, білі, блискучі хмари, котрі стають ніби кораблями холоду в теплому океані високості, — це теж музика органу, якої наслухався і якою наповнений і яка вряди-годи виринала з мене чи в мені тими чи тими пасажами.
Не вірю в дива, хоча вірю в дивну гру випадковостей, яка іноді буває незбагненна. Так трапилося й того разу: побачив порожнє шкільне подвір’я, бо втрапив на час уроку, а на тому подвір’ї, майже при виході, стояв хлопчик, і я, підійшовши ближче, здивовано впізнав, що це той-таки юний єзуїт, із яким мав розмову й першого разу, коли сюди навідувався. Юний єзуїт пильно дивився на мене, він також мене впізнав, відтак видла його засвітилися, а на лице лягла вишколена всмішка.
— Добрий день! — радісно сказав. — Знову шукаєте Ірину Карлівну?
— Так, — мовив трохи розгублено. — А тебе знову вигнали з уроку?
— Еге ж, — радісно звідомив хлопчак, сьорбнувши носом: цього разу мав нежить. — Мене часто виганяють.
— Чого ж тебе виганяють? — тоном не учителя, а щирого приятеля цього лоботряса спитав я.
— Якось так виходить, — ще більше розсвітився учень. — Кажуть, ніби я "несознательний".
При цьому сталося друге диво: зі школи спокійно вийшла жінка, мала, кругленька, і розмірено пішла в приміщення інше, зовсім у наш бік, не дивлячись.
— О! — сказав юний єзуїт. — І Ірина Володимирівна вийшла. Але вам не вона потрібна, еге ж?
— Так! — сказав я. — Мені потрібна Ірина Карлівна.
Тоді юний лоботряс меланхолійно зирнув на небо, і його класична пичка стала печальна, а це так дивно, коли єзуїти відчувають печаль.
— Ви такий, як я, — сумовито сказав малий. — Усе вам не щастить!
— Тобто як? — не зрозумів я, помітивши краєм ока, що Ірина Володимирівна несподівано зупинилася й повернула в наш бік геометрично кругле, типово вчительське лице.
— Бачите, — сказав юний єзуїт, виймаючи з кишені брудну лапку. — Тоді я вам сказав неправду, а зараз Ірини Карлівни й справді нема.
І він тією брудною лапкою класично підтер собі носа.
— Як маю тобі вірити, коли того разу збрехав? — уже по-вчительському, але м’яко прорік я.
— Коли не вірите, спитайте в Ірини Володимирівни, — сказав, ніби згордівши чи трошки образившись, хлопець, дивлячись на мене не без лукавства. — Онде вона стоїть.
І знову диво: юний єзуїт був повернутий до Ірини Володимирівни спиною, а знав, що та не йде, а стоїть.
— У неї — що? — спитав я. — Уроків сьогодні нема?
— У кого?
— В Ірини Карлівни?
— Та нє! Покликати Ірину Володимирівну, щоб вам сказала?
Але Ірину Володимирівну кликати не треба було — сама сюди йшла.
— А ти не можеш сказати?
— Можу, — прорік юний єзуїт, ховаючи зашмаргану лапку до кишені, — але ви мені не повірите.
— Може, й повірю, — пообіцяв я.
— Вона в нас уже не працює, — лукаво сказав хлопець, дивлячись на мене скоса. — А коли не вірите, Ірина Володимирівна вам скаже.
— Що тут таке? — спитала суворо та, бо вже підійшла. — Чому ти не на уроці?
— Бо мене вигнали, — спокійно сказав юний єзуїт.
— Коли станеш дисциплінованим учнем, Паращук?! — суворо сказала Ірина Володимирівна.
— То не я, а вони! — сказав учень.
— Хто вони?
— Ну, що спортили воздух, — сказав Паращук. — Хтось щось зробить, а мене виганяють. І так всіда.
— А ти святий та божий? — спитала вчителька.
— Еге ж, я хотів уже справитись, — сказав юний єзуїт із усією серйозністю і знову шморгнув носом.
— Це наш найбільший капосник, — повідомила Ірина Володимирівна. — Чогось хотіли?
— Та вони все от шукають Ірину Карлівну, — з готовністю сповістив учень. — І все не можуть знайти.
— Іди гуляй! — суворо наказала вчителька.
Паращук відійшов, але недалеко, і став.
— Кому я сказала! — підвищила тон учителька.
— Вони мені не вірять, що Ірина Карлівна в нас більше не працює.
— Ірина Карлівна і справді в нас уже не працює, — офіційно звідомила вчителька.
— Тобто звільнилася? — по-дурному спитав я, адже коли не працює, то ясно, що звільнилася.
— Вони вже сюди приходили, — звістив звіддаля юний єзуїт.
— Звільнилася відразу по закінченні шкільного року, — офіційно сказала вчителька. — А ви часом не той, що живе в Марії Іванівни?
— Це той, — сказав віддаля юний єзуїт. — Його учні називають Балабойчик.
— Я тобі сказала, щоб забирався! — гримнула вчителька, і юний негідник відійшов ще на два кроки.
— Вибачте, — сказала ніяково Ірина Володимирівна. — Я вже казала: це найбільший капосник у нашій школі.
— Справді, живу в Марії Іванівни.
— О, то чудова жінка! — розцвіла, наче сонечко, учителька. — Я її знаю давно, а часом провідую.
— Тоді вибачте, що потурбував, — мовив я, бо треба було вже звідси забиратися.
— Та нічого, нічого! — заспівала Ірина Володимирівна. Рада була вам допомогти.
Ми найчемніше розкланялися й розійшлися…
І цей візит був немарний, як і телефонна розмова з Іриним батьком, принаймні я довідався цікаві речі: Іра, звільнившись із роботи ще до своєї поїздки до Криму, і не подумала мені це звідомити, відтак пишучи в листі, що маємо покинути наш ліс, мала на увазі саме це, а не зміну наших стосунків. Це одне, а друге… учні прозивали мене Балабойчиком. Що ж, очевидно я правильно вчинив, що перестав учителювати. Третя річ також не могла мене не вразити: яка дивовижна поінформованість одне про одного в цьому життєвому просторі. Втіху мав принаймні ту, що в ньому мене признавали за свого.
І ще одне незвичайне далося мені пізнати: друга зустріч із юним єзуїтом, розмови з ним та вчителькою не додали мені темноти в душу, а невідь-чому, на цілком абсурдному рівні, її висвітлили, тож ішов до електрички цілком не поспішаючи, часом навіть усміхаючись, згадуючи незрівнянні словесні пасажі юного єзуїта, а на мене дихав тлінний вітерець, густий, тугий, і хмари стелились до окоєму далеко одна за одною, грядами, а поміж них урочисто цвів чудовий блават, ніби обсіваючи землю блакиттю, яка вливалась і в мою розхилену душу. І хоча на дні її, як і на споді тих хмар, лежало грузило розбовтаної темряви, більше схожої на сутінок, аніж на ніч, помийного віддиху та бовтанка не видавала, а щось схоже на пах листя, котре тільки починає зів’ядати. І я подумав, що, може, це й добре, що не застав тут Іри, адже коли б застав, почалося б марудне вияснення стосунків, хоча, з другого боку, як би чудово вийшло, коли б саме такого дня я дістав звільнення від своєї присяги. Тоді б, може моя ураза й образа повільно та спокійно розчинилася б, як розчиняється онде легка хмарка в синьому озері неба, і я зміг би легко те навадження, котре тяжко мене вдарило, відсунути, чи відігнати, чи закласти, як жука, в порожню сірникову коробочку, а відтак розмахнутися й жбурнути в це обважнене повітря, яке б його й ковтнуло, як ковтали пси їжу на нашому "Собачому весіллі". Але ні, коли б зустрівся з Ірою, такої радості не пізнав би, навіть добувши звільнення, а йшов би цією дорогою і не бачив би світу, бо чорним жуком став би сам. Отже, не треба себе дурити, що тільки одного прагну в цих безнадійних пошуках, адже закинута в душу отрута все ще тебе труїть, і зовсім вона не розчинилася, а небо твоє ще нахмарене, і ти йдеш не в потоках світла, а таки негоди. Однак світло певною мірою і справді повернулося, і я подякував долі хоч би за це ударування. Не мав тоді сили ні мислити, ані щось вирішувати, однак відчув зримо й увіч: щось у мені зрушилося. Подібне відчуває хворий, кволий тілом, котрий уперше пізнав: його хвороба подолана, хоч і змучила й вимотала понікуди. І він зводиться вперше з ліжка, дибає тремтливими ногами до вікна або, краще, до дверей, розчиняє на всю широчінь і застигає вражений — бачить-бо перед собою невмирущу красу.