Була вже колись у нас. Така славна жінка! Подарунків привезла послушницям, грошей виділила на ремонт храму. Ми на ті гроші всі дахи перекрили заново.
– Яз нею знайома, – сказала тихо Віруня.
– Як?.. З самою жінкою Президента? – не повірила настоятелька. – Її ж охороняють і бережуть. Щоб якась погана душа не вчинила біди. Не образила.
– Кажу ж вам, я знайома з самою дружиною президента Людмилою Іванівною, – проказує з вдоволеною посмішкою Віруня. – Якщо у вас є якесь прохання, то, може, я пособлю.
– Упаси Боже! – зойкнула настоятелька матушка Серафіма.
– Ну, то у мене є своє прохання.
– Чого ж ти хочеш від неї?
– Не від неї, а від держави, яку очолює її чоловік. Треба б церковним школам більше уваги. Бо я оце бачу: тільки тут… так, на жаль, тільки тут, в обителі, під святим нашим хрестом дітки набираються головного – душевності. У школах гарно вчать, знання дають для вузів і для роботи з гарною копійкою, але ж бачите, матушко, багатство нам мало приносить користі. Дітки наші… страшно сказати, звірами виростають. Одне у них на умі – гроші, гроші і гроші!
– Твоя правда, доню, – зітхнула настоятелька, – пропадає світ. До гієни вогненої хилиться. Скільки наш Президент не гукає людей: схаменіться! А люди ж… ну, не слухають його. Вже бач на нього з кілками лізуть. За добро його, за щирість кидають в його дім каменюками. Інший власть примінив би… а він… – стара пожвавішала. – То ти оце справді маєш до неї прохання? Кажи, я тебе слухаю.
– Я їй скажу так: дорога Людмило Іванівно, допоможіть нам обладнати в нашому монастирі справжній Дім оновлення людських душ. Дім Добра, якщо так можна його назвати.
– Ага, Добра… – механічно повторила стара настоятелька і враз схаменулася. – А ми ж хіба не за Добро молимося? Бог наш триєдиний, він і спасся заради людської добрості і благодаті. Він тільки Добро й проповідував.
– Проповідувати мало, матушко, – з невластивою для її віку строгістю мовила Віруня. – У мене план більший. Щоб у церквах – і в православних, і в усяких інших – заговорили про добро конкретне, ділом, заговорили гарними справами.
– Все одно не розумію, – звела плечі старенька і з якоюсь наче образою стулила сухенькі губи.
Тоді Віруня стала малювати картину: треба, щоб у церкві головною була людина! Бог, ясна річ – то найвище, найсвятіше. Але ж думати слід про людину найперше. У кого зарплатня мала – тому доплатити. Хто захворів – того послати в санаторій, у якої сім'ї дім не можуть вигнати під дах, послати до них вправних майстрів. Засиділася дівка без жениха, пошукати гуртом жениха, нову сім'ю влаштувати. Гляньте, як у євреїв. Нікого з своїх не лишають в біді, клопочуться, все для нього віддають. А наш православний – одне йому на умі: молитися за свою калитку. Те, щоб Бог наш був найдобрішим, що він справді спасав усіх – забувається!
– Ой, донечко, як про це говорити в храмі, просто не знаю. Ну, от не розумію і все.
– Я й сама не розумію, матушко Серафима. Просто думається мені, що храм – це найкраще місце, де людині час одуматися, і не тільки одній людині, а і всій державі. Людина дбає про всіх, держава ж має про неї дбати! І ми тоді з вами, матушко, по праву скажемо усім: ми – це спасіння, це істинна віра!
– Мабуть, твоя правда, Віро Олегівно, – згодилася настоятелька, хоча в її голосі прохопилася нотка образи. Ніхто ж їй самій, в жодній установі, в жодній церкві не допоміг ділом. І тепер під глибоку старість мусила виборсуватися на бистрині життя власними силами.
Звечоріло. Повернулися з огороду дівчатка-ли-цеїстки, тепер будуть до самого сну корпіти над книжками, виписувати в зошитах кривулясті букви. Нерідко перед сном зазирне до них нова їхня вчителька, Віра Олегівна, з лагідним усміхом на вустах, поведе погуляти по монастирському саду, всякого розумного їм наговорить. Розповість, як довелося їй опинитися в підводному царстві і яких сердечних людей вона там побачила і дізналася, що всі вони прилетіли на нашу землю з далекої зорі – Сиріуса. Потоваришувала з ними, і тепер ті зіркові істоти прилітатимуть на гостини в Крим і чинитимуть тут всякі гарні справи…
Ту її розповідь якось підслухала настоятелька. Відвівши її вбік, запитала з лукавою іскринкою в очах:
– Слухаю тебе, слухаю і не можу втямити: коли ти говориш істину, а коли напускаєш на моїх діточок туману. Чи правда це, що ти, доню з інопланетними товаришуєш і навіть літала до них на зірку Сиріус?
– На Сиріус не літала, матушко, бо він – розпечений, як наше сонце. Зате під водою побувала справді. У тих самих інопланетян. Бачила тих, що з неба. Ото, матушко, подумалося мені, може і є наш справжній Бог! Наша божа любов і наша божа мудрість!
– Спасибі, доню, на такі слова… – настоятелька раптом пригадала: – Був мені дзвінок згори, розпитували про тебе, але я… змовчала. Як ти й просила мене. Кажуть, що якийсь американець має сюди приїхати. Чи не тебе шукає?
– Хто зна, може, мене, а, може, й ні, – байдуже звела плечима Віруня, бо не цікавилася жодним американцем після того, як її рідний американець Теренс Реттіган зник у невідомості.
Мала б уже й додому в містечко збиратися. Дорога чекала її немала – аж за базар. Ще й там усяких справ домашніх нероблених до світку не переробиш. Схиливши голову перед низьким одвірком, Віруня рушила з келії. Аж раптом матушка окликнула її:
– Віро Олегівно, хотіла сказати тобі одну річ. – Віруня обернулася. Голос настоятельниці здався їй стривоженим. – Трудно мені на серці, хай Бог поможе. Останнім часом щось гнітить мене.
– Що ж вас гнітить, матушко?
– Не можу зрозуміти, доню. Дзвонив по обіді начальник міліції з району Гаврило Мусійович. Такий нервовий, нервовий! І все допитувався, як ти у нас влаштувалася? Чи з ким товаришуєш, де буваєш?
– Можете йому передати, що маю добру хазяйку, кімната суха, тепла, а товаришую з дівчатками нашого ліцею, – різко відтяла Віруня.
– Не ображайся на нього, доню. В нього така посада. Зараз скрізь ворюги, хулігани. Він за тебе переживає. Тут в горах навіть фашисти завелись, живуть у печерах… – матушка понизила голос: – Сказав, щоб я наших ліцейських дітей дальше монастирського саду не відпускала. І щоб уночі сторожів поставила біля гуртожитку. Бо оті фашисти з печер людей викрадають, надто малих дівчаток, і в рабство продають.
Старій кортіло погомоніти з Віру нею від душі. Учителька викликала в неї глибоку симпатію: не пишається своїми знаннями, про Бога говорить із шаною.
– Вибачай, доню, що затримую, ти багато всякого читала, тобі, може, все видніше, – вела далі мову настоятелька монастиря. – Кажеш, ти бачила тих, з небес. Не всі тобі, може й повірять. Але мені дарма. Брехати ж не станеш. От тільки чому влада не каже людям правду про небесних?
– Президент уже казав, – мовила строго Віруня. – Йому також нелегко у все повірити. Тисячі літ людину привчали до думки, що життя лише на нашій землі, отут о, на нашій грішній. Тут і все живе, тут і Бог, і нечиста сила. То якщо сказати народові про пришельців, може, він розгубиться. Але повірте: Президент наш усе знає. Знає, що ми не самі.
– Годі про Президента, – чомусь розсердилася стара. – Він високо дуже. Майже біля самого Бога. Тому й мусить говорити правду.
– Кажу ж вам: він чесний і справедливий.
– Та годі, бо не сперечаюся я! – сплеснула руками настоятелька. – Ми, прості люди, отакі, як я, Бога хвалимо, за те, що нарешті дав нам порядного хазяїна. Що він тямить в політиці, і господарство наше хоче підняти з землі… Та ось мені неясно, як це воно виходить, що ми досі, усі гуртом не подужаємо своїх труднощів? Треба б хутчіше, справніше. Треба б так управляти всім, щоб кожному найубогішому полегшало сьогодні, а не через сто літ. І ще б хотіла я, щоб власть більше з Богом радилася.
– Матушко, власть і радиться з Богом. Тому Бог і прислав нам у поміч сиріусців з далекої зорі. А ті, трохи мудріші й багатші за нас, показали нам, якою дорогою слід іти, і ще показали, де ховається багатство, і як його звідти брати.
– А де ж воно ховається, доню?
– Під нами, в надрах землі. Звідти Президент і стане його добувати, буде вчитися сам і народ свій учити, як би це жити нам у злагоді з Богом. Себто з мудрим великим Космосом.
Настоятелька, хоч і не втямила всього з віруньчиних слів, проте зітхнула з полегшенням. Перехрестила Віру, провела її до дверей і на прощання мовила їй задумливо:
– Добре, що Президент посилає до нас свою дружину. Якщо вона така мудра, як він, ми з нею домовимося.
– Непремінно домовитесь, матушко.
– А не зможу я, ти мені допоможеш, доню. – Настоятелька усміхнулася трохи опечалено, в її карих очах тремтіла тривога. – Аби ж ця ніч якось кінчилася. Така вже довга, така трудна ніч. – Враз похопилася: – Послухай, доню, а що коли б ми наших дівчаток-ліцеїсток відвели в церкву на нічну? Там затишно, охайно, є лавиці під стінами, можуть і поспати, погомоніти тихо.
Віруня вгадала намір старої:
– Ви хочете, щоб вони пересиділи там цю лиху годину?
– Може, й не таку лиху, а може… кажуть, німці з гір до нас можуть заскочити. Бандити чи терористи… Скільки у нас дівчаток?
– Хто не поїхав на канікули до батьків, а лишився тут, ви ж знаєте, їх не багацько. – Віруня подумки ворушачи губами, порахувала. – Дванадцять дівульок.
– Відведи їх туди, в святий Храм. Хай і наші сестри прилучаться до них. Мені легше буде на серці. Засвітіть свічки, побесідуйте, на іконки помоліться. – Настоятелька построгішала лицем. – Ми в партизанах як були з мамою і татом, то в церкві ховалися. Бог помогав нам. У церкві, доню, надійніше. Іди. Коли всадовиш їх там, зайди до мене. Ми ще з тобою побесідуємо.
* * *
Зігфрид глянув на годинник. До півночі лишалося якихось півгодини. Як зізнався Бруно Рідер, ота нікчемна тварюка, Магістр мав з'явитися в місті о півночі.Вулиця між будиночками тягнулася, як висохле дно річки. Місяць побілив її вапном, і вона стала ледь видимою. До монастиря зосталося недалеко. Кожен думав про своє. Розмова не клеїлася. Яка тепер розмова, коли й без слів ясно, що зараз усе вирішував час. Міліції нема, влади фактично теж нема, і рятуватися мусять самотужки.
З якоїсь вулички на них вийшла ватага парубчаків, чорнявих і зухвалих.