Яблука з райського саду (збірка)

Богдан Жолдак

Сторінка 45 з 56

Бо тоді погода благодарно опустила на нас страшнєйший холод, що дало можливість страні возить Ілліча паровозом тиждень по собі по всіх її станціях, муміфіцируя його на ходу залізниці.

А Сталіну було одпущено агонії менше, щоб успіть в рекордно-короткий строк приурочить його кончину к ка­нуну свята міжнародного женського імені 8-го марта, аби хоч якость радістю праздника пом'якшить людське все­народне горе; потім скинули Берію, бо народ зрозумів, якою разрушитільною силою він оволодів і міг підсунути її любому члену партруководства, цим приведя до власті лярвентізм-їберіїзм; тому про всяк випадок розвінчали культом особи культ лічності сталінізма-джугашвілізма; після чого відбувся всємірноізвєстний прихід Хрущова до генсєчества.

Чому є підтвердженням і неприродня поза тов. Сталіна ву труні – руки в його не лежать на грудях поруч із орденами, як їм положено, а чомусь лежать витягнуто, на яйцях. Особливо права з них, це та, яка була в нього більш діюча, яка чомусь тягнулася туди, до істинної причини її смерті.

І я нікогда тепер не жалію, що розкрив заборонену таємницю, бо за цей час я прийшов нарешті до повного її умопоніманія. Бо вона ізковьоркала мою жизнь, тому я вирішив отряхнуть її прах своїх ног. Бо я сильно постраждьонний сталінізмом, як, може, ніхто інший на Землі, плачущий во ім'я жертви.

Може ті, які хто не повірять в неї, таку необичну тай­ну загадки – то я їм скажу одно: нехай спробують десь те­пер знайти хоч одне балетне військо. Або упоминаніє про нього подобне. Га? Нема вже ніде, що і є сильнєйшим підтвердженням правдоти моїх слів.

І от ще: а от скажіть мені, будь-ласка, чому після цієї засєкреченой блярини в нас тепер усі правітільствінні траури ознаменовуються всєгда імен­но балетом про чорно-білих лебедів? Шо, інших птахів не хватає? Бо всі партруководці таємно знають боль при його помощі втрати першої її неодвратімої кончи­ни Вождя.

Но найстрашніший доказ істинної причини смерті його не це, а інше, гірше, –

– що після розформіруванія спецбалетних військ, після смерті товаріща Сталіна вслєдствії потрясєнія виз­ваним ним мною, – в мене, – ну ні разу! – й не ворухнув­ся. Хоч втягуй тепер, хоч вдуй.


Траншея в "Цирк", або Нюренберг не хоче

Анатолію Ігнащенкові

(апокриф)

От нехто не повірить, а розстрілів ніяких ув Бабино­му Яру не було. До такої їхньої міри, що Нюренбергзький процес не став розглядати це злодіяніє як злодіяніє. І відхилив судовий позов. А потім після нього таке само зробив і міжнародний Гаагський суд і всі інші суди. Й по ось цей день. І це – факт. А здавалося б, що євреї, це впливові міжнародні люди.

Бо чому? Бо тому, що американьці узяли всі аерофотознімки, німецькі тоговрємьонні, наші і свої – і що вони там бачуть? Нічого, ніяких хоч би тобі перекопок землі даже! Навіть присуствія якогось великого яру на тому місці, обозначеному, як Бабин цей самий Яр. І по цей день ніхто на це не пролив – і ніхто не додумався, що ж таке, шо нічого такого не зафіксірувалось на тому гео­графічному місці – там тіпа пересипки грунтов, чи засип­ки ними, пересування землі якої. Словом усього того, що супутствує масовим розстрілам. Не було!

І виною всьому цьому Еренбург. Бо він в 1943 році слідом за красной армійой вступив у Київ, йому повідомили, що німці тут були натворили. І от він встрічає мальчика Іванова, свідка тих страшних подій. Бо людей дивиться німці не пускали, а маліньким мальчикам не запрещали – бо як ти йому запретіш, як воно всеодно пролізе? І мальчик починає потім водити місцями на Сирці великого пісатєля, шоб він що написав, як уже ставши спеціально для цього вже журналістом.

– Першими почали привозить і розстрілювать циган.

– За шо? – дивується Еренбург.

– Бо цигани були арійці. Ніхто тепер в це не повірить, але но вони вихідці лічно із самої Іньдії. А німці, яких Гітлір тоді сильно рекламірував, шо це вони арійської національності, походять звідкіля вгодно, тілько не звідтам. І тому ці цигани, сильно присуствуя в Європі доводять тим самим, шо хто насправді тут вища раса. Гітлір цього не міг потерпіти, бо всі в сьвіті тоді здо­гадаються, шо він брехун. Тобто хоче возвеличить своїх соотєчиствинників, як Божий народ, – щоб це не було похоже на лож, усіх циган ловили, привозили на Сирець і тут же розстрілювали, навіть не питаючи їхньої згоди; чи там якого суда, бо Гітліру була ідіологія важніша за всякі суди.

– А де євреїв уничтожали? – допитується про своє Еренбург, бо він сам колись давно був киянином, лічно тут народившись і вирісши; на Університетській чи Іньстітутській вулиці у нас, і якби він не воврімя потім не імігрірував у Москву, то й сам зо своєю сім'єю міг ска­заться тут, де вже ніхто нікого ні про що не розпитує, тім болії описує.

– До них не дойшла тоді ще перша очірідь, – розказує йому мальчик Іванов. Бо він був не простий мальчик, а такий, який потім став Гламним архітектором города на­шого Київ – і не послідню роль тут відіграла тут стаття Самого Еренбурга, якої він в той момент ще не написав, бо мальчик ще, фактично, нічого йому не розповів, а водив Сирцем вокруг да около. Того всього, що лишилося од страшного Сирецького концтабору. Шо там було все, як на долоні – це тепер там точно на цьому місці нічого не видно, бо саме там тепер і стоїть пам'ятник погибшим. І шо само інтересне, що його сооружатимуть архітектори під керівництвом кого? Да того самого колишнього мальчика Іванова, – але про це потім, а січас Еренбург вима­гає і вимагає од мальчика нових і нових свєдініїв.

Бо німці тримали все те в страшному секреті, щоб ніхто потім нічого про них не взнав. Бо, може, хтось потім і зацікавиться, чому вони вничтожали циганів і пойме, хто на цім світі настоящі арійці. І євреїв, які теж дуже на арійський народ претендували – і тому нікого дивитися на рострілів не пускали. А мальчиків таких, тіпа Іванова, пускали, бо не думали, що з них взагалі щось потім виросте путнє. І тому мальчик тоді ще Іванов продолжає свій розказ:

– Потім туди привезли всю нашу Дніпровську флотілію. Німці тоді таких річних флотіліїв не мали, і то­му не знали, як з нею боротися; – а флотілія знала і гро­мила врага, бо тоді німці не могли взять її ніяк в окруженіє. Бо ріку, ти її не окружиш. Як усіх інших окружали й брали, й брали. До такої міри під Києвом, шо аж півтора міліона воєнноплєнних взяли тілько тут; – що не знали, що з ними робить і тому відпускали по домам; – або для роботи в колхозах, яких тоді гітлєрізм відновив з новою їх силою. А флотілія, яка не піддавалася окруженіям по причині води, німців дуже разозлила. Бо флотілія плавала кругом і громила, доки в неї не кончився бінзін – от тоді лише фашисти окружили кораблі су­хопутно і взяли їх у плєн. І привезли їх на Сирець, щоб там спокойнінько разстрілять. Но моряки були моряка­ми і взбунтувались. Тоді німці натравили на них своїх конвоїрів, а ті натравили на них своїх собак. Німецьких, дорогих таких овчарок арійської породи. Но моряки, хоч вони були й простими річковими, а не морськими, поча­ли голими руками тих собак перебивать. Разом із кон­воїрами. І тоді німці, бача той клубок неразберіхи, для ясності розстріляли його з кулеметів разом зі своїми кон­воїрами, не щадя навіть їх, собак німецької овчарської ра­си. А ми, малі, лежали й дивилися на це, хоч нічого не понімали, но розуміли геть чисто все.

– А коли євреїв? – наполягав Еренбург. Бо він був у не в плащі, а в цьому, як його, ну такому, що не пальто. В макінтоші! Бо він був із столиці і модно міг одіваться, й тому мерз, бо була в Києві осінь сорок третього года.

– До євреїв були ще буржуазні націоналісти. Й де во­ни взялися – коли німці одсвобождали Польщу з одного боку, а наші – з іншого її боку, то получилося так, що на­ша Західна Україна, це по суті, восточні колонії Польші. Де польські переселенці самими ними так просто і ясно й називалися: колоністи. А проти них виступали хто? Бан­дерівці. І з ними боролася тоді ще вся польська поліція, бо Бандера їхнього самого гламного начальника убив. І вона составила списки всіх націоналістів. А коли німці захватили Польшу, то ті всі списки передалися поляками до їх. Щоб коли німці встрєтіліся по-братньому з красни­ми в Львові, то обмінялися учотом, приложили до них ще списки, передані їм з ГеПеУ. Бо тоді наші з фашиста­ми дуже дружили, зо всіх сил, шоби щосили не догадува­тись, що між ними буде війна. І з цій ціллю передавали один одному списки їх общих врагів. Потім пофамільно виловлювали. Шоб не допустить провозглашенія вільної України, як це вже було во Львові, коли фашисти його були захопили вдруге. Й розстріляли, кого змогли.

А євреїв вони собирали не виборочно, як націоналістів, а зразу всіх. Бо їх було дуже багато, більше, навіть націоналістів. Ж Гітлір лічно був містік. І провозглашав свій народ Божим народом. І тут получи­лася в нього накладочка, бо вже один Божий народ був. І це були лічно євреї окроми циган. Бо, як Гітлір, ба, того не хотів, а католіниська німецька вся релігія теж состояла лічно з євреїв, включая в них лічно й Ісуса Хреста. Но Гітлір був сам майже єврей і всі ці тайни знав. І шоб ніхто не здогадався про це, він рішив унічтожить усіх євреїв, щоби очистить для німців усе, що вже було Божим.

Включая німнарод. Бо "європа" і "євреї" – однакові сло­ва. Бо євреї є аравійці, а не арійці, хоч це теж дуже похожі слова, но походять євреї лічно з полуострова Аравії. Але слова – совпали. Шляху назад не було. Це була така страшна акція, що в неї ніхто не вірив. Навіть самі євреї, бо вони були думали, що вони одкупилися од фашизма дєньгами.

І Гітлір придумав хитрость, тіпа сталінської, що він буде наче робить тут, в Бабярі, щось таке тіпа Біробіджаньского автономного округа і для цього почав собирать усіх євреїв з України, вистраювать їх у колони і вести на Сирець. Місце, де тоді собралися докупи всі кла­довища – православні, караїмські, єврейські, татарські, монгольські і навіть протестантські. І там од православ­ного кладбіща прорили бульдозером страшну траншею. Який точно стояв під теперішнім карандашом – Телецент­ром і точно вів до такого місця, яке називалося Цирк.

42 43 44 45 46 47 48