Темна пляма у краєвиді змінилася у пестре скопище товару та людей. Зовсім добре можна було пізнати поодиноких людей, які бігали туди і сюди, зганяли товар, вантажили вози, а хвилями почувалися дикі оклики та вигойкування татарських чабанів.
По якомусь часі шляхом, який із Проскурова ішов до Бару на Коржовець, висунувся Довжезний змій – череда рогатого товару й овець. Поперед ступав рогатий товар, а за ним щойно збитою, чорно-сірою масою – вівці. Чабани з довжезними тиками, до яких прив'язано кінську щелепу, гнали череду наперед, помагаючи собі у сьому протяжними криками, сажневими батогами та арканами.
Коли вийшли череди, опустів кіш значно, і аж тепер замітили молодці, що поміж шатрами було одно нарядніше, з золотистою кулею наверху. Довкола нього вешталося кілька жіночих постатей. Здригнулося при їх виді серце молодців, і здавалося, що вони оба змінилися тільки у дві пари очей, які бажали угледіти, чи вона там, чи ні. Але з віддалі годі було розпізнати черти лиць або хоч би подробиці одягу.
Кількадесят темних постатей, імовірно, татар, бігали сюди й туди, розмахуючи руками. Вони носили на плечах всілякі клунки, жмутки, звої, ладували їх на двоколісні арби. За ними у одній збитій масі брудно-білої краски татарський ясир ждав хвилі виходу. Поза табором бігали коні у табуні, вибрикуючи з розвіяними гривами, а за ними вганяли їздці, які з дикими криками вимахували над головою ремінними арканами та закидали їх справно на шиї відсталих бахматів.
Се заняття прикувало до себе на часок увагу видців, і аж коли увесь табун, наляканий криком та батогами, попрямував у табір, вони знову глянули туди. Та ось шатра не було тоді уже, а з табору виїздила теліга з будою. Її супроводжало кільканадцять татар. За возом рушили бранці, а за ними арби. Аж виїхав останній віз, а на місці коша остали лише почорнілі недогарки огнищ, поломані колиби, які будовано наскорі з галуззя, кінський та товарячий навіз і декілька трупів. Були се бранці, які не мали сили йти далі. Один удар ножа освободив їх від дворічної каторги. Наче стерво, лежали вони на шляху, а над ними у синяві неба кружляли уже чорні точки хижаків: стерваків та вороння.
Олекса зітхнув важко, а його товариші поблідли, мов полотно. Та ні один із них не проговорив ні слова. Як усі сильні, усім єством потрясаючі почування, так і тут, жаль, обурення, непевність і надія не мали слів…
9. В татарському таборі
Цілий день їхали лісом у віддалі кількох тисяч кроків за кошем краєм пустим і безлюдним. Здавалося, що сам Бог покинув його, та тільки ватаги опирів остали, щоби скавуліти ночами по пустирях та пажерливо накидатися на усі прозябці воскресаючого життя. За рік-два позеленіє тільки Чорний роз'їжджений шлях, поля заростуть травами та квітками, а там і щезне останній слід людської праці на довгі-довгі літа…
Під вечір повернули татари направо під Коржовець. Над згарищами села не видко було навіть диму. Попіл уже простиг, зате цілі гори трупів валялися поміж обгорілими коминами. Видко, перетяжені добичею татари не брали вже так багато ясиру, а з черед вибирали тільки що кращі штуки.
Від Коржівця повертав шлях круто на південь. Оттут, на невисокім горбику, стали татари на нічліг у тіні малого проліску. Табуни та ясир станули від дороги з сеї сторони горбка, череди з чабанами та вартовими – над потічком, який плив у Буг по той бік горбка.
Сумно та понуро умирав день. Вечірній подув надніс з південного заходу чорні, скублені хмарюки. Наче олов'яне покривало обгорнуло сірий небозвід так, що навіть вечірнього зарева не було видко на ньому. Навіть водяна та болотяна птиця, яка звикла вечором оживляти лісні озера га степові балки, мовчала чомусь-то, і тільки від коша йшов гамір, а над ним на небозводі чимраз яркіше виступало зарево – сходив місяць.
По правому боці дороги росли високі трави, за ними ліс, а з-під ліса приглядалися укриті їздці усьому, що діялося у коші. Вітер кріпшав чимраз більше і вкоротці приглушив своїм шумом гомін табору. Він розвівав по просторі крики та гамір людей, рев товару, скрип возів. Темні постаті пережувалися на тлі огнищ, наче які тіні-привиди, чимраз неясніше, невиразніше. Ясне шатро світило якийсь час поміж другими, золота куля кидала миготячі проміння, аж погасли й вони, а ясне п'ятно розплилося у сірині окруження – западала ніч.
Чорна, аж густа пітьма відділила кіш від чатівників у лісі. Високо палаючі ватри потухли, щезло зарево на небі, остали тільки на тлі чорного гаю маленькі огники догасаючих кострів, наче святоіванські хрущики. Поза тим замовкло усе, і, хто б не знав, що на горбку за дорогою стоять татари, думав би, що він на самоті в пустині, де гуляє свобідно вихор, що ніде не видко нещасного та заразом і проклятого роду людей.
– Час і нам! – проговорив Олекса, який через увесь час не казав ні слова.
– Час, а до чого? – питали молодці, зриваючись.
– Підемо поглянути, хто саме сидить у сьому шатрі. Може бути, сам Бялоскурський.
– О, тоді хай Бог змилується над його душею, – проворчав Юрко, – бо я її не пощаджу.
– Хіба що віддасть Галю! – докинув Іван та стиха вдарив рукою по шаблі.
– Тсс! – псикнув Олекса. – Шаблі геть! Возьмемо тільки ножі та пістолі, а я ще й аркан, більш нічого. Нам прийдеться плазувати.
Повсідали на коні і мовчки їхали за осаулом. Сей здалека об'їздив табір від південної сторони, бо знав, що перед табором дорога певно свобідна, під час, коли на шляху, яким переїхало стільки людей та коней, могли крутитися відставші татари. Там лежали і згарища села, на яких вили пси, лежали трупи, і вже само те проймало душу дрожжю.
Без пригоди об'їхали табір та стали під'їздити до нього від півночі. Уся трудність була в сьому, щоби продістатися поміж чередами товару, возами і ясиром до дерев та кущів проліска. Знав, бач, Олекса, що там уночі, певно, ні один татарин не стане вештатися, і саме тому рішився пролізти туди з товаришами. Татари уміли вправді ходити і лісами, але їх не любили і тільки з конечності стали кошем під лісом.
Тепер мусів один із молодців лишитися при конях і в разі небезпеки підвести їх товаришам. Ся задача припала Іванові, бо він був спокійніший від Юрка, сей-бо діставав просто гарячки, як тільки погадав, що там перед ним ті самі вороги, що пірвали йому його щастя, а може, й воно само…
Олекса і Юрко швидкою та тихою ходою пішли передом, а за ними поступав Іван з кіньми, щоби держати звірята якнайближче їздців. У кущах та лозах над потічком велів йому Олекса остати, а сам з Юрком пішов далі.
Нічого не спинювало молодців. Від табору не було ніяких варт, бо татари знали, що їм не грозить ніяка небезпека. Перші козацькі оселі, населені свобідною людністю під козацьким присудом, лежали дальше на південний схід, у Брацлавщині та Уманщині. Тут були тільки панські маєтки, населені безоружними кріпаками та трусливими панами-шляхтою, яка давно спасла свої голови на захід, або… або була у порозумінні з наїзниками. Ось чому оставили татари товар без сильнішого прикриття та не розсилали роз'їздів по околиці.
У частині табору, де перебували бранці, вигоріли вже високі костри, а над вугіллям пекли татари цілі барани собі на вечерю. Бранці мусіли вдоволятися відпадками та ячмінними паляницями. Вони сиділи рядами повз арб, які окружали ту частину табору. Окремо сиділи жінки та діти, окремо парубки, яких для безпеки пов'язано ремінням.
Усе те розглянув Олекса вмить і усміхнувся.
– Їй-Богу, маємо щастя! – сказав до Юрка. – Я зроду не бачив ще так необережних татар. Двадцять козаків було б аж надто до того, щоби опанувати кіш. Піший татарин – неначе рак на суходолі. Заки поганці половили би коней, можна б їх витовкти до одного.
– Справді! – завважив Юрко. – Тут коло бранців нема їх і п'ятдесят. Що сам загін пішов передом, те знаю, але що сталося з прочими вартовими?
– Вони при огнях! Бачиш відблиски огню за ліском? Воно близько, але між ними і бранцями лежить темний лісок га потомлений товар, а коні чорт знає куди порозбігалися у темряві. Аж ранком позбираються докупи, а поки що зробимо, що вдасться. Бачиш, не раз лучалося, що бранці тікали, якщо додав їм хтось відваги та дав провід, а варта була лиха…
– Як-то, ти бажав би?..
– Не знаю ще, не знаю! – звинявся Олекса. – Але послухай, брате, що тобі скажу, а ти будь обережний і не зрадь себе ніяким движком ані криком. Перш усього підемо поглянути, що чи хто знаходиться в сьому шатрі під ліском. Якщо не найдемо там нікого, то ти вернеш до Івана, й оба поїдете під сам табір від протилежного боку. Під'їхавши, вистрілите з рушниць та пістолів, розуміється, не на вітер. Опісля чвалом тікайте на те саме місце, відки ми вечором виїхали. Заки татари спроможуться вас наздогнати, я буду уже при вас, а якщо ні, то ви тікайте далі, але не на Бар, а назад, в сторону Проскурова. Поняв?
– Твої поручення поняв, але всеї справи таки не розумію. Що ж буде, як тобі щось станеться? Ми ж тебе прецінь не кинемо татарві на поталу, хоч би й сам хотів. Разом виїхали, разом нам життя і смерть! Олекса усміхнувся.
– Не так, козаче, – відповів. – Знай, що де мені прийдеться загибати, там ви мені не підмога. Ми виїхали разом, то правда, але виїхали за Галею, а не погуляти в компанії по диких полях. Що ж з нею станеться, як вам що погане приключиться?
– Правда твоя! – відповів по надумі Юрко. – Все-таки…
– Доволі! – перервав осаул дальшу розмову. – Ти дав слово, що мене слухатимеш, отже, слухай і мовчи!
Юрко повинувся.
Хильцем, обережно ступаючи, підкралися Олекса і Юрко під лісок. На правому узбіччі горбка лежали збитою масою воли та вівці. Важкий стогін та сопіт потомлених звірят долітав з тої сторони всуміш із гризькою вонню. В кількох місцях у темній масі блимали вигорілі огнища чабанів та вартових. Вони, видко, спали, і ніхто не підкладав свіжих дров, бо лише вітер добував вряди-годи ясніші огоньки з-під попелу погасаючих кострів. З лівого боку панувала також тишина, тільки хвилями, коли стихав вітер, почувалися відти якісь звуки, наче тихе скавуління собак у місячну ніч. Олекса стиснув Юрка за руку.
– Чуєш? – спитав шепотом. – Люди плачуть!
– Плачуть! – повторив Юрко мимохіть, а в його голосі прозвучав тупий біль безпомічності.
І обом стало лячно серед тих відзвуків терпіння рабів, найбільшого терпіння, яке коли-небудь життя принесло людині.