Ні імени, ні життя. Імени після смерти їй не треба, а життя Мар’яна не завоювала собі, — то хіба мало таких? Скільки того насіння гине, що могло б бути крислатим деревом! Вона нічого не дала світові, від нього нічого не має… Повітря, хіба, задосить. І на все гнів, — коли шкодуєш себе. Коли ж не жалко, то думаєш: як при тому, що є, дотягнути до скону? Як улегшити цей настирливий рефрен нудьги?
Часто йде Мар’яна, а кінці її далекі скрізь, — й мимоволі в думці вимальовується теперішнє й майбутнє її психообразами. Ніяка надія не живить її, ніякої ваги не мають її студії. Стенографія з усім убитим часом і заробітком, копійка їй ціна. Без ілюзій бачить Мар’яна своє сіреньке майбутнє, все в тій, все в тій самій маленькій, вітром підбитій старосвітській кімнатці, — і ще добре, як її ніхто не зачіпатиме…
І от… де воно береться? Мар’яна вірить у себе. Мар’яна бачить, що "стеля" її інколи проломується і встановлюється нова, вища. Але "стеля" ще занизька. Її треба раз-у-раз ламати, бо чує Мар’яна сили літати вище.
XXXIII
Але ця весна — понад усі людські сили! Ніякі відомі Мар’яні рецепти не допомагають їй вирватися з лабет апатії. Все нижче й нижче нависають склепіння давучого чавунного підземелля, що ним вона ледве йде, з якого не може вирватися. От-от виривається — і знов… Як же то — "легко жити"? Чи не тому шукає Мар’яна епохи, де не була б придавлена людина і мала крила літати або хоч не усвідомлювала тиску над собою залізного тисячетонного пресу?
Туди Мар’яна не йде. Та й може вже Віктора й нема, поїхав… Бібліотека, коханий Фрезер… не лізе в голову. Отрута апатії забила й смак до книжки. Живого голосу, людей! А їх нема. Тих, про кого здумає, — не хоче.
І от у таку хвилину приходить статечний Ребе із засіяними сріблом скронями, великий майстер гнучкої формули життя. Він розпливчасто, підсліпувато, блаженно всміхається, але не думає дарувати свого.
— Ти повинна оцінити, що я до тебе вибрався. Я так люблю посидіти вдома, у сім’ї, із своїм малим. І як іду куди, то хіба за яким інтересом.
Еге ж, вже Мар’яна досить знає про ті інтереси і вона дуже високо оцінює цю жертву заради безінтересовного настрою. Ребе живе в зовсім іншому світі, ніж її, але настрій, заснований на протилежностях, створюється й запановує цілком. Може то все таки настрій весни, легкого синього повітря?
Ребе хоче знати, чим живе, що робить Мар’яна. Він повний своїми задумами… так багато ще хочеться зробити, життя таке запашне, повне приманок, але…
— От живеш, будуєш свою хатину, нікого не зачіпаєш, а прийде якийсь розбійник — зруйнує, потопче, спалить, дочку твою збезчестить…
Мар’яна вперше чує цей мотив в устах у Ребе. А що вона повна своїх думок, також про хижаків і розбійництво, то вона ставить цю думку трохи в іншу площину.
— Так думають напевно бджоли, коли людина приходить і забирає щільники з медом. Вони мають рацію, а людина також думає, що вона праведна. Щоб жити — невідмінно хтось когось жере.
Та Ребе не філософує цим разом. Щось дуже скрізь говорять про війну.
— Е… — махнула рукою Мар’яна. — Так і постаріємось, слухаючи доповіді про міжнародне становище та "стан бойової поготівлі". Війна буде після нас.
— Ага! Як так, то ходімо десь на природу, — заспокоївся Ребе.
— А куди?
Мар’яна хоче на Аскольдову Могилу, Ребе тягне на Лук’янівку, а як ініціятива вийшла від Ребе, то йдуть, де хоче він.
Спасенний Ребе навіть не знає, яку ролю відіграв він сьогодні, — просто виволік Мар’яну із пащі апатії, а він ще каже, що Мар’яна йому дуже потрібна, бо з нею як побудеш, то наберешся свіжости. То диво! Звідки, коли Мар’яна зачерпнула цієї свіжости від Ребе? І про що вони говорили, блукаючи Лук’янівським кладовищем, Юрківською, тими кручами та яругами, де не розбереш, котра вулиця: поміж ярами поховалися хатки, а там сад, а там провалля?.. Здається, ні про що особливе, лаяли різних кар’єристів і кон’юктурншгів, та й ось дуже повні підходять уже до будинку, де живе Ребе.
— От один такий пройшов, — зауважив Ребе, як уже мали прощатися.
— Хто?
— Кон’юктурник.
Мар’яна дивиться услід. Їй здається, що вона з тим чоловіком знайома. На кінофабриці познайомив Віктор. А він і не привітався до неї.
— Я не думаю, щоб він хотів із тобою вітатися. Ми на одному коридорі живемо, і він мене часто не помічає. Корчить із себе велике цабе. Я тільки не знаю, як це розуміти. Є люди, що бачили його в петлюрівському загоні.
— Як? Та це ж стовп радянської літератури!
— Апльомб, гонор, кар’єризм… — невизначено відказав Ребе. Щось він відмовчується. Додає:— Стовп, а нічого не друкує, тільки в усіх президіях сидить. Завжди в фаворі…
Цей Аркадій дуже великий друг Вікторів, як встигла Мар’яна зауважити тоді, коли їх знайомили. Ребе, такий завжди об’єктивний у оцінках, щось не договорює. Чому так заболів його цей чужий "фавор"? Мар’яна не знає, що думати. Вона далека від цих сфер і кіл. Невже ж і Ребе має личину щирости, а за нею ще ховає свої думки?
— Ти обідаєш у нас. Клава щось зварила. Простеньке, розділимо. Вона тобі завжди дуже рада, — каже Ребе.
— Але…
— Нічого, нічого… В родині одна тарілка ніякої ролі не грає…
Мар’яна скорилася. Було б неповно, якби не побачитися з Клавдією.
Обід, звичайно, чекав, але справа не в обіді. Клавдія зустрічає Мар’яну, як іменинницю. Ще скоро Мар’яна загордиться й перестане до них заходити? — А чого? — Хіба Ребе не розказав уже?
Реба робить рух, наче хоче спинити Клавину балакучість, але в наступну мить він блаженно-підсліпувато всміхається, поблискуючи окулярами. Він нічого не казав Мар’яні навмисне. — Як то навмисне? Пів дня бути разом, так щиро-безпосередньо, — і щоб щось було навмисне?
Але цю побіжну думку заслонила Мар’яні цікавість, — що ж таке з нею трапилось надзвичайне, а вона й не знає?
— Треба буде прочитати ваш нарис у юнацькому журналі, щось напевно цікаве, коли газети пишуть.
От, до її маленького нарису стільки уваги. Мар’яна читає рецензію на юнацький журнал. Їй приділено аж цілий абзац. "Ідеалізм у науці… Ревізія марксизму.." І хто ж рецензент? Ремез.,Чарівний горбань!
Мар’яна до сліз, до сміху вражена. Та ж та робота вся написана під знаком Енґельса! Три найбільші революції в людській історії. Перехід від кревноспорідненої сім’ї до заборони шлюбу всередині роду, до екзогамії, а в наслідку цього — витворення сучасного типу людини, кроманьйонця, озброєного інтелектом та мітом-ідеологією. Цей перехід від гомо-приміґеніюса до гомо-сапієнса, творця нашої культури, завдячуємо довготривалому матріярхатові пізьного палеоліту.
Друга революція — витворення ідеї власности та багатства, а за ним і гін людства до цивілізації, що нею ми пишаємось із явною погордою до первісних. Це вже заслуга молодого варварського патріярхату. Цьому, власне, й присвячено науку історії. Ну, а третя… ми її переживаємо. Неповних сто літ, як відкрито анод-катод, а сьогодні ми вже напередодні розколення атому. Ця доба лише становиться, становиться новий суспільний лад, що має запанувати на руїнах імперіялізму. Ламаються всі звичні досі норми і форми життя, в тім числі й родини. Назрівають якісь нові. До речі, оцьому становленню нової форми родини присвячено всю світову художню літературу… Де ж тут ревізія? О, та ще й буржуазний націоналізм? О, а ще й…
Клавдія вважає, що Мар’яна дуже далеко сягнула, а Ребе побожно підтиснув уста й пророкує:
— Тепер мені все ясно. Тебе битимуть, ще й дуже битимуть! А де — найбільша в світі жовтнева революція? А де партія Леніна-Сталіна, що будує міцну родину й посилає міліціонерів по садах заарештовувати тих, що там сидять і цілуються?
Мар’яна захищається.
— То що? Не можна бачити світ по-свойому? Я ж жовтневої революції не відкидаю, але це — частина одного процесу і, коли хочете, саму жовтневу революцію започаткувала лямпочка Едісона. А партія… Це ж наукова стаття, при чому тут партія?
— Будуть бити! — безапеляційно вирішує Ребе.
— Хай б’ють! — розсердилася Мар’яна. — Я так думаю! Оце ж і є мій вияв себе, як я можу, — а ке так, як наказано. За це буду змагатися, за це ладна прийняти злидні, поневіряння й смерть…
— От так уже й смерть!..
— Я вважаю, що таке життя, як моє, — повільна смерть.
— Я не хочу чути від тебе цих слів! — накинувся на Мар’яну Ребе. — Ти живеш надзвичайно інтересно, працюєш над собою, — і ти не повинна нарікати.
І як Мар’яні мати до цього Ребе щось затаєно недобре? Хто ж ще так розуміє її, як він?
— Коли я чую це від Васанти…
Мар’яна надіється почути щось про Васанту, Ребе ж у неї буває. Але що за дивна нехіть?
— Щось не дуже хочеться з нею здибатися, — неохоче він відповідає. — Вона неприємна…
Як? То ж вони ще недавно були такі друзі, на "ти" перейшли… Мар’яна з поваги до посріблених скронь ніколи не "тикала" до Ребе його ж дружнього "ти" вона просто не помічала, а "ти" його було до всіх, кого він уподобав собі.
— Коли вона приходить, я залишаю її, а сам іду в другу кімнату.
— А я приймаю, — сміється Клава, і хтозна, що за цією усмішкою… глум чи який непроханий образ із грішних походеньок її Натана.
— А вона бачить, — і все ж заходить? — перелякалася Мар’яна. — Боже, яка ж вона самотня, коли так!
— Я не знаю, що ви в ній усі знаходите, вона мені відразу не сподобалась, — каже Клава.
Вони говорили про неї так, що не хотілося б, щоб вона прийшла й дихала цим повітрям, де ще не вивітрилися слова про неї. А вона прийшла.
Може то здавалось так після цих розмов, — була вона прибита, жалісна. Здивовано:
— О, й ти тут? ^
Волею-неволею зав’язалася спільна розмова, тільки вона завернулась на таку дорогу:
— Приходь! Маю завжди гарячу ванну.
— Не прийду! — відповіла Мар’яна, замість того, щоб туманно пообіцяти.
— Чого ти бокуєш від мене? Я вже давно хотіла тебе спитати. Хто тобі що на мене наговорив?
І Мар’яна віддала шану своїй світлій дружбі. Вона не може задрапуватися ввічливістю далеких знайомих. Ні "нема часу", ні обіцянки, ні докорів. А тільки:
— Васанто! Як маємо, зустрівшись, мовчати, як маємо бути фальшиві і вдавати приятельок, — то краще не зустрічатися зовсім.
Чи ця Васанта збагнула, що Мар’яна за всяку ціну хоче її зберегти, — ту задушевну, ту, що так відзвучувала Мар’яні, ту, з якою не треба уговтувати свою найбільшу ваду — неприкаяну простодушність та незамкненість від усього світу.