А Довбуш тільки підсміювався у вус і мовчав.
Коли листа було написано, зголосилося багато бажаючих вручити його попові.
Одержавши листа, піп на якусь мить очманів. Йому здалося, що сходить з розуму. Пив воду, аби упевнитися, що не спить і це йому не сниться.
— Не може бути,— шептав, бігаючи по хаті, потім цілував хрест, хрестився і знову брався до листа. Читав його, перечитував і очам своїм не вірив.— Ні, не може бути, не може того бути! — повторював щохвилини,— То чийсь поганий жарт! Не інакше, як жарт! — заспокоював себе.— Але хто б зважився на такий жарт? — міркував по хвилині.— Це все ж таки схоже на Довбуша...
Нарешті він покликав попадю і всіх своїх домашніх.
Спершу хотів приховати лист від жінки, щоб не перелякалася. Але ж у письмі ясно сказано, що, коли вечері у призначений час не буде, його жде біда. При цьому панотець пригадав свого колегу, католицького капелана, пригадав, як його опришки "сповідали". Про це з великою втіхою розказувала попові одна приятелька. Що ж робити?
Господиня радила ніякої вечері не готувати, а повідомити про все панові Гошовському, щоб він прислав їм свою залогу. Але, подумавши, засумнівалася:
— Не може бути, щоб Довбуш отак легковажно ліз у пастку. Він же зазнав уже тут раз невдачі два роки тому... Два опришки було вбито, а двоє потрапили у полон, і їх повісили серед села, а потім четвертували. Навряд чи Довбуш забув про це. Не інакше, як у нього війська втричі більше, ніж у пана Гошовського. Якщо ми не послухаємось його — поб'є військо, а нас... повісить.
Піп уражено перехрестився.
— Що ти таке говориш! Священну особу вішати?! Домовилися на тому, що вечерю обов'язково треба
приготувати і пана не попереджати.
— Довбуш хоче, щоб ми витратились,— говорила попадя.— Він пам'ятає твої проповіді! Казала я тобі, не зачіпай його? Не послухав? Тепер маєш! Він для духовної особи й видумав ось таку кару. Витрати! То розумний мужик!
Почали рахувати, скільки треба купити горілки, де дістати стільки посуду. Лист Довбуша завдав-таки клопоту поповій сім'ї.
Другого дня зранку зарізали доброго підсвинка, кілька качок. Паламар приніс з корчми ціле відро горілки. Припасли на всякий випадок і кілька пляшок вина. До заходу сонця стіл був накритий на двадцять осіб і чекав гостей.
Але в останній момент піп таки не послухався жінки.
Як тільки почало смеркати, на попове подвір'я заїхала бричка з рушницями, потім один по одному, через великі проміжки часу, почали сходитися перебрані в цивільне вояки королівського війська й смоляки. За всім цим стежили сліпий старець, що його зображав Пугач, і Фока, що грав роль поводиря. Вони заходили навіть у попівський двір, просячи милостині... Попова служниця винесла їм по шматку хліба, і вони посідали закушувати там же, на подвір'ї. Коли останній жовнір увійшов у двір, сліпий з поводирем покинули садибу і подалися в гори.
Сонце сідало. Задиміли верхи білими туманами, закричали сови в чорноліссі, йшов синій вечір і вів за собою сліпу матір свою — ніч.
В горах швидко сутеніє, швидше, як у селі. Опришки почали вже хвилюватись, не бачачи своїх посланців. Тільки Довбуш був, як завжди, спокійний. А втім, ніхто не знав, що діється в душі ватажка.
Нарешті розвідники повернулися. Розповіли, що все йшло так, як Довбуш і сподівався. Тоді він наказав усім збиратися і повів їх, на превеликий їхній подив, не до попа, а на панський дім. Ворота були відчинені. То королівські вояки залишили їх так, аби в разі чого мати куди відступити. Охорони не лишили аніякісінької. Всі пішли в попівську садибу ловити Довбуша. Один тільки пан, заздалегідь відправивши жінку й дітей у місто, залишився в замку. Нервово походжав кімнатами. Чекав кінця операції. Не побачив, коли опришки оточили його дім. Зненацька хтось постукав у його кабінет.
— Єк си маєте, паночку? — спитав Довбуш, увіхо-дячи туди з пістолем у руці.
Пан розкрив рота і завмер на місці.
— Пізнаєте?
Пан замість відповіді підніс угору руки.
— Все беріть, тільки життя даруйте! — заговорив
він.
Довбуш не спускав з нього гнівних очей. Пан млів під їх поглядом.
— А ти б мене помилував, коли 6 упіймав? — спитав Довбуш.
Пан мовчав.
— Де твої славні вояки? Послав ловити Довбуша, а сам обдумував для нього кару? Де б ти мене повісив? На якім гаку? Мовчиш, пане?
— Беріть усі гроші, все, що маю! — заволав пан. Довбуш усміхнувся.
— Який ти добрий! Гроші й так заберемо, без твого дозволу. Це людський піт і сльози, твої гроші, кровопивцю! Будеш знущатися з людей?
— Не буду, присягаю на святий хрест, не буду!
— Не присягай, і так знаю, що не будеш. Де гроші?
Пан відімкнув залізний ящик, що був добре замаскований килимами в кутку кімнати, й висипав перед опришками золоті й срібні гроші.
— Забирайте цю людську кривавицю! — наказав Довбуш Пугачеві, Мирові й Рахівському, що стояли за ним.
Гроші вмить перекочували в тобівки опришків.
— Тепер повісити його!
Пан закричав і впав на коліна. Опришки вхопили його і повісили на люстрі.
— Підпалюйте маєток! Швидше, швидше! І за мною! — командував Довбуш.
Опришків не треба було підганяти. Не встиг Довбуш оглянутись, як уже двір запалав. На чорному небі розцвіла червона квітка.
Ударив дзвін на сполох.
Вискочивши з панського двору, опришки поволі, скрадаючись, подалися до попівської садиби. Причаївшись на підході до неї, побачили, як вибігли з подвір'я панські вояки і подалися рятувати палац. Опришки могли перебити їх зараз до ноги. Але Довбуш не хотів убивати простих людей.
— А зараз до попа на вечерю,— весело сказав він, коли останній вояк зник у пітьмі.
— Не вернуть вояки? — спитав хтось із новачків.
— Не бійтесь,—весело відповів Довбуш.—Чого б вони вертали? Воювати з нами? Рискувати життям? Ви думаєте, це їм потрібно, тим воякам, що їх постягали з цілої Польщі? Думаєте, ми заважаємо їм, живучи на світі? Панові були потрібні наші мертві тіла, аби міг спокійно пити людську кров. Зараз він висить. Отже, й нікому вояків у бій слати. Зрештою, виставимо варту, і, коли охота, хай ідуть на нас. Обернемо цю хату на фортецю, — хай здобувають!
Через кілька хвилин переступили поріг дому переляканого попа.
— Слава Йсу! — привітався Довбуш, входячи до великої попівської їдальні, де стояв багато накритий стіл.
— Навіки слава,—відповів дрижачими устами піп. — Заходьте, дорогі гості.
Опришки, перезираючись, усміхалися, але всі, як і Довбуш, входячи в кімнату, чемно вітали господаря.
— Сідайте, сідайте! — просив піп, поволі опановуючи себе.
— Ви таки послухали нас, приготували вечерю,— сказав Довбуш, оглядаючи геть заставлений закусками стіл. Там стояли миски холодцю, варене і смажене м'ясо, сало з цілого поросяти. В дерев'яних, химерно різьблених баклагах чекала черги горілка. На різьблених тарелях лежали гори хліба.
— Аз єсьм пастир добрий, — відповів біблійною фразою піп.
Довбуш посміхнувся.
— А мені здається, що це не зовсім так. Попові пішли по спині мурашки.
— Чому ж?
— Я був колись пастухом,— сказав Довбуш,— пас овець. А ви он пасете людське стадо. Значить, і нас пасете?
— Так, пасу.
— Добре,— сказав Довбуш.— Я коли пас вівці, то стеріг їх перед вовками, а ви віддали вовкові ціле стадо.
— Як то? —зробив здивоване обличчя піп.
— Ви тільки одне забули, що ми не вівці, а люди,— вів далі Довбуш,— і що я — не ви, панотче! Я не моц-ний в письмі, але своїх людей не віддаю на поталу, скорше сам накладу за товариша головою. А ви, пастир добрий, продаєте людей. Який же ви добрий?
Попові виступив на чолі холодний піт. Хотів щось сказати, але Довбуш перебив:
— Продали, отче, не виправдуйтесь, вам це не пасує! Ми все знаємо. Бачили на власні очі, як тут у вас на горищах, і в сараях, і в домі сиділи панські вояки, чатували на нас. Вам те було відомо, що коли нас упіймають, то повісять, почетвертують, що людська кров проллється і у вашій хаті, і у вашому дворі? А все ж побігли донести панові? Чого вам треба було? Грошей? Мало вам? Ви продали нас, як Юда Христа. А ви кажете — "пастир добрий". Пан уже висить на люстрі в своєму замку, а що з вами зробити?
— Не губіть! — пролепетав піп.
З другої кімнати вибігла попадя і повалилася Довбушеві до ніг.
— Змилуйтесь, — благала,— простіть!
— Уставайте, я не пан і не бог, щоб повзати переді мною на колінах, — сказав їй Довбуш.— Я дарую життя вашому попові. Але не тому, що ви просите, і не тому, що він духовна особа. А тому, що завдяки хитрості з цією вечерею мені вдалося відплатити панові за наших побратимів, які загинули тут позаторік... і за знущання над селянами...
Поки Довбуш розмовляв з попом, голодні опришки частувалися і їли смачні попові закуски. Піп, почувши, що йому не загрожує смерть, почав припрошувати й отамана. Попадя принесла й поставила перед Довбушем пляшку вина.
— Не отруєне? — спитав чи то жартома, чи то серйозно.
— Що ви?! — аж скрикнула попадя.— Ми ще в бога віруємо!
— Легка ваша віра. Випийте до свого чоловіка. Попадя випила до попа і передала йому чарку. Він
також випив і налив Довбушеві.
— Дай бог вам щастя,— промовив, підіймаючи чарку. Довбуш випив.
— Бог пороздавав щастя панам,— сказав він,— а для бідних у нього нічого не лишилось.
Піп хотів уже був щось сказати, але стримався.
— Недарма його й називають паном богом,—докинув Фока, акцентуючи слово "пан". Він не їв, тільки слухав розмову, не зводячи очей з Довбуша.
— Правда твоя, Фоко,— сказав Довбуш.— Колись, май, були ліпші боги. Ті, що лісом правили, горами, звіриною в лісі, полонинами і маржиною. Вони посилали весну й літо, осінь і зиму. Навесні вбирали всю землю в зелень, а взимі — у білі шати. То були добрі, веселі боги. А цей,, наш теперішній, дуже грізний: одно карав бідний народ і карає. Звісно — пан біг. Я чув, оповідали старі люди, що був колись чорний і білий боги. Чи то правда, Фоко? — звернувся він не до попа, а до свого улюбленця.
— Я теж таке чув,— відповів Фока.— Чорний і рі-лий боги не жили в згоді і раз на рік, на святого Купала, билися за те, кому богувати.
Піп слухав це богохульствування, мінився на обличчі, але не озивався.
Тільки під кінець все ж не втерпів, заговорив.
— Ви вірите в бога, пане отамане? — спитав урочисто.
Довбуш глянув на старого, і йому стало смішно. Пригадалася розповідь одного опришка, як той сповідався в церкві і піп побив його дерев'яним хрестом за те, що багато грішив.
— Чого ж смієтеся? — спитав піп.
— Бо мені смішно, — відповів Довбуш.— Питаєте, чи я в бога вірую.