Кажуть, що з рани.
Одну хвилину всі, приголомшені, не зводили зляканих очей. У незвичайній тиші, що була в хаті,— коли ж і дихання спинили всі,— навіть ухом кожен чув, як гупало в грудях серце, і раптом голосний крізь долоні Орисин плач пронизав тишу. Біля скрині важко зітхнув Остап і схилився над нею. Найдовше Артемко тримався: стояв проти матері настовбурчений, з широко одкритими на матір очима. А потім і він раптом скривився, з болю зуби зціпив — аж щелепи виступили, і з стогоном обхопив руками голову й затіпавсь у риданні.
Цілий день потім у вдовиній хаті стояла туга, як чад. Наче почаділи, тинялись мовчазні по хаті мати й діти чи сиділи подовгу, не рухаючись, на одному місці в тяжкій "задумі та жалобі. Діти спали потім од перевтоми т— хто де приткнувсь. Прокидалися й знов — хто плакати зачинав, хто просто не знав, де себе діти.
Приходили жінки — провідати. Розпитувалися в Катрі, розважали, як уміли, плакали з нею. В хаті — як справжній похорон. І хоч на лаві не лежав на покуті померлий, та, присутній незримо в пам'яті їхній, він і всі думи їхні, і мову привертав до себе. Так, мовби й справді лежав перед очима. Навіть на лаві тій всі якось уникали сідати. І так було до самого вечора. Потім на ніч прийшло кілька жінок — "душі стерегти".
Допізна горіла свічка на покуті перед образами, а жінки сиділи собі купкою і гомоніли стиха.
Допізна сиділи й діти. Потім спати поклалися. Орися так біля матері навсидьки й заснула,— перенесла мати її на постіль. Остап на піч заліз і, чути, довгенько не спав — ворушився, шарудів на черені, далі не стало нічого чути. Артем на полу ліг і не засипав найдовше. Чув, як і півні перші проспівали, ще й після того не зразу заснув. Лежав сам собі лицем до стіни, під рядниною зігнувшися — аж коліньми до обличчя, та й принишк отак. І що вже думок, думок у голові в сердеги та жалю в серці.
З усіх дітей Артем найтяжче, найболючіше переживав утрату батька. Остап — що доросліший та й батько таки не рідний — журився й ірлакав, але не так. Орися — дужче: рідний батько, а до того ж і — дівчина. Але, може, якраз через оце, що дівчина, і їй було теж не так, як Артемові. Спершу, як сказала мати, і геть-то убивалася, тужбу зняла на всю хату. Але вже під вечір і затихла, ніби в одвічній жіночій покорі. І тільки од матері не одходила й на крок.
Не так було Артемові. І він спершу отоді вранці не втримався був — заплакав, але швидко й замовк потім. Не тому, що начебто переболіло і не з покірливості долі своїй. З іншого. За батьком убивався, а батько живий у спогадах і допоміг синові: отак виступив у пам'яті дужий і мужній, який був усе життя, і чомусь зразу-таки Артемові подумалось крізь плач: "А батько, як їм не бувало тяжко в житті, чи вони хоч раз колись отак плакали?" Аж притих хлопець. Став згадувать батька, відколи пам'ятає — не бачив ніколи, щоб плакав, щоб навіть у журбі коли та голову похнюпив дуже. Щоб журився — бачив, але бувало й у журбі таке ж спокійне його мужнє лице, тільки виразніш виступлять щелепи та глибші стануть зморшки межи брів. Але ж це він чоловіком уже ставши. А змалку? І знов пригадує Артем, що тільки не розповідав йому батько про своє дитинство. На третьому році лишився круглим сиротою. Жив у тітки — не любила: своїм рахуби не дасть, а ще й він зайвим ротом. Била часто, ну, тоді. й плакав, мабуть, що ж — дитина. На ш.остому році тітка вже й здихалась небожа: свині пасти на хуторі віддала. Жилося трудно і свинопасом, і чабаном потім, і в кузні по десятому році, сказано: круглий сирота. Кому там діло — чи він наївся, чи він не холодний, чи, може, воші дитину напали, чи, може, щось болить. Аби робив свою роботу. Не обходилося і без бійки. Але щоб плакав — не з тих хлопець був. Оце зараз Артем так виразно уявив батька свого хлопцем (коли ж для цього тільки треба себе згадати: і батько ж, і всі, хто знали його хлопцем, кажуть, що Артем викапаний батько) — кремезненький собі, широколиций, з крупними рисами, з трохи суворими бровами і виразним підборіддям. Яку живий стоїть в очах — в далекому дитинстві сиротою-підпаском, сиротою-ковальчуком — усім чужий, усім байдужий, ніким не пожалуваний, а хіба скривджений. Стоїть настовбурчений, насупивши брови і міцно зціпивши зуби. І не плаче. Ніяк не може уявити Артем собі його в плачу.. І буйна любов та гордощі за батька, коли той був ще хлопцем, сповнюють синове серце. А зуби самі зімкнулися й тепер уже як зварені докупи. Горлянка ще судомою здавлена, і щось ніби застряло в ній, мов удавився. Хлопець натужиться, довго не може, а зрештою таки ковтає горя ковток і затихає зовсім.
Думав і про себе, про матір, про брата та Орисю, але завжди і ці думи перепліталися з думою про батька: як би це жили з ним та як це житимуть самі без нього.
І навіть коли потім удень заснув був з утоми,— і уві сні бачив батька. Ще й приснився так яскраво, що, прокинувшись, хлопець не зразу добрав — чи то снилося, чи оце тепер він спить, а йому такий страшний сон: тужба в хаті, чужі жінки, як ворони, на лаві, свічка горить перед образами. Потім очумався,— підступило до горла знов і такий жаль у серці, що аж заплющився знов: може, ще засне та й іще уві сні побачить. А як не міг заснути, то хоч думав-передумував отой сон.
> Ніби це в кузні. Входить він, а біля ковадла батько кує — аж іскри бризками у всі боки. Такий, як і завжди,— бадьорий, шапка на потилицю збита, у ремінному нагруднику. Артемко аж зупинився на порозі й радісними очима прикипів до нього. А в голові думка перша — про матір: "Що ж то вони наказали? Ну й мати ж — отак піддурили. Он воно що — батько кують, а не вмерли". Серце дуже б'ється в хлопця. Ступив через поріг. А батько саме одвихнувся од ковадла до горна й поклав шмат заліза в жар. Дядько Лаврін біля тисків саме. То Артем кинувся до міха і.став дути. Батько підкинув вугілля в горно. Потім узяв віхтик, покропив жар водою і до Артема: "Ану, сину, дужче трохи. Покажи себе — молодця!" Артем змінив руку і став дужче дути, старанно і поволі, як учив батько, щоб не рвучко хитав чересло. Та на часинку й забувся отак у роботі. І так вже йому в серці радісно, так хочеться догодити батькові, щоб похвалив, щоб і сам батько зрадів за нього. А кинувсь од голосу від горна, тільки не батькового: "Молодця, Артем! Та ти вже й є справжній коваль. У батька вдався". Хлопець рвучко з тривогою повернув голову: так і є — не батько це, а дядько Лаврін біля горна. І ніде в кузні немає батька, тільки їх двоє. На Лаврінові уже й нагрудник ремінний батьків. "Умерли-таки батько!" — з жахом згадав хлопець і скривився з болю та й, може б, був заплакав, але дядько Лаврін заговорив розважно: "Не плач, хлопче, плачем батька з могили не підведеш. Та й нащо кістки тривожити. Натрудився, намучився на своєму віку, нехай хоч у могилі вже спокій має. А тобі, хлопче, про живе думати. Як у світі жити". —
Дядько Лаврін якийсь час дивився мовчки на хлопця і знов похвалив його роботу. А далі додав, що сьогодні неодмінно скаже управителеві: однаково самому невправка в кузні, ну й буде Артем за ковальчука в нього. "Отак і на ноги зіпнешся, хлопче. А там — шануватися будеш, вчити-мешся — крвалем станеш. От і будеш, як і твій батько", Артем старанно й поволі, як учив батько, хитав чересло і думав про останні слова дядька Лавріна. Що як це трудно та довго, поки виросте та стане, як батько. Здумав про батьківське поневіряння в кузні замолоду, про його блукання світами і заробітки де вдасться — по шахтах/ по економіях. Поки-то виріс — ковалем став. І так це наче довго думав Артем, весь час дуючи міхом, що й заморивсь уже дуже — й рук не чує, задихався. А знаку подати не хоче ковалеві: ще подумає, що малий, не візьме на роботу. З останніх сил натужиться хлопець, уже пальці аж розмикаються — ось-ось випустить чересло. Але саме з-за спини підійшов мовчки, руку поклав на чересло поруч з його малою рукою. Артем здригнувся, бо й по руці пізнав, тільки не вірив. Але в цю мить над головою голос батьків: "Ну, досить, сину. Давай ще я трохи. Рости ще та сили набирайся. А наробитися ще встигнеш на своїм віку".
Артем пустився рукою і жадібний, з радісним криком, що застряв у грудях, глянув на батька. І тільки це встиг,— охопити очима його усміхнене й любе лице, як груди од хвилювання не стали дихати. І, задихаючись, хлопець прокинувся.
Цілий день потім Артемові батько не сходив з думки і все уявлявся йому найяскравіше саме отаким, як оце в сні бачив — у кузні. Ще раз і ще передумував хлопець свій сон, і від того, що в сні оцьому, ніби остання в них відбулася зустрщ,— все в ньому видавалось незвичайним і значним: і кожен рух батьків — особливий, і кожне слово батькове — як заповіт.
Потім і ввечері, тільки постелила мати на полу дітям, Артем зразу ж ліг — повернувся од світла обличчям до стіни, укрився'з головою од гомону рядниною і принишк отак. І знов думав, думав.
Про батька-таки. Але з природи самої бувши тверезий розумом, Артем і зараз оце, думаючи про батька і сумуючи за ним, однак не вдавався ні в які химери, щоб забутися в них. І хоч оце рився в спогадах про своє з батьком життя і як живий весь час перед ним був отодішній батько і радість од цього була-таки синові, та не заради цього він згадував — як лист за листом перегортав велику книгу минулого. Думав так: умер, так умер. Уже нічим з могили не підведеш батька, нема що й кісток його та свого серця тривожити. А треба тепер про живе думати — як його в світі жити далі самому. При батькові й затишно було, і видно, а тепер оце справді вступає, як у темну ніч. Тепер уже як не буде, що не станеться,— не підійде до батька та й не спитається, не пожалується, а він не розважить, ні поради* не дасть, не навчить. Який і жаль був за життям отодішнім при батькові. І жаль на самого себе, що, може, тоді не завжди як слід цінував оте життя і хоч був завжди жадібний та уважний до кожного батькового слова, до його оповідань про своє життя, до його мудрої науки, та все ж не так, якби зараз, оце тепер, коли б вернулося. І от, коли пригадував зараз минуле, так і здавалося Артемові: мовби це лист за листом перегортає він велику мудру книгу життя, уже колись перегортану разом із батьком та тільки через дитячу свою необачність не дуже пильно продивлену (сказано, дитина: всі очі були на барвисті малюнки в тексті, а слова — щось і почув вичитане батьком, а щось, може, й прослухав).