Тепер не був на це здатний, Любанина нагота пробудила в ньому мужчину.
І він рвонув комір.
Любана його не ждала, Любана впала в молоду траву. Покотилася... Роса — як вогонь студений: дівчині ж студінь не страшна: тільки зблискували коліна, тільки стелилася по землі розплетена коса.
Мало бракувало, щоб й Іван учинив подібне, і таки учинив би, забувши про цнотливість, бо ж втрапив у полон до старої Русі, і Русь вимагала сповняти її звичаї, але тут прибігла Любана, тепер вона й не пробувала затуляти наготу; розпатлана, гаряча, квапно здирала з нього ногавиці; здирала й цокотіла зубами, і важко дихала, і плакала, і стогнала, і линула до нього тугими грудьми, і заціловувала до нестями.
— Швидше, ладо мій, швидше! Вкупі зачерпнемо в матері землі плодючості і я народжу тобі, Йванку, дванадцять синів і тринадцяту доньку.
Не впізнавав своєї Любани. Видів лісову самицю, молоду, дику від шалу крові. Ну й що ж? Хай дика, хай лісова. До вподоби мені її поривиста нетерплячка, її вогонь, згорю в ньому.
Втрачав над собою владу.
І втратив би до решти, коли б випадково не помітив, що дівчина пробує зняти з пальця Володимирків перстень.
— Нащо він тобі, Любано...
Вона сповивала його в свою косу й казала: кину я перстень у ковбур Ворон-ріки. Посію 'го, щоб ніколи не знайти, поміж травами і кущами. Хай згине і пропаде. Бо нащо тобі, Йванку-сонечко, перстень, він відмикає перед тобою світ, я ж молю богів, щоб він зостався зачиненим.
Не хитрувала: що на думці — те й на язику.
Язик твій — ворог твій, Любано. Бо зціпив Іван пальці в кулак, уздрівши у полум'ї, що його овіювало, сумер-кову пущу, хижку Боянову убогу, дупло з обгорілим Перуном.
Задихнувся.
Любано, вогне синій, світ твій вузький і маленький, Русь пралісна умерла, за пралісом живе інша Русь, їй прагну служити.
Великої треба було сили волі для того, щоб увільнитися з Любаниних обіймів і пригасити гріховне жадання.
"Та чи не муж я?"
Відштовхнув Любану пріч.
Лежала обличчям униз, животом і грудьми припадаючи до землі. Пальцями корчувала мураву. А плечі здри галися. Плакала. Думав, що здалось би підвести її, пояснити... І ще мимоволі подумав: поганська це Лада перекинулася в Любану. Лада плела на нього, християнина, сіті.
— Свят, свят,— запізніло хрестився.
Потому, коли повертались на займанку, Любана зважилась глянути йому у вічі.
— Не любиш мене, Іванку-сонечко.
— Люблю,— обняв її.— Тому й не взяв, що люблю. Взяти... і піти боржником? Ні... А зостатися навіки у пралісі теж не можу, не маю права. Кличе мене світ.
— А я?..— схлипнула. Була безпорадна, незахищена, як бадилинка при дорозі.
— І ти зі мною,— пестив її косу.
— Ой леле, не пустить батько Боян. Та й старий він, як залишу?
— Послужу поки що князеві в Тисмениці. Тут близько...
— Мене туди забереш, як помре батько? Він уже лагодиться на левади Даждьбогові.
—
— Візьму. І до Тисмениці. І до Галича. Народиш дванадцять синів-русинів і тринадцяту доню-русначку.
— Спершу охрестиш мене, правда? — спитала без жалю за старими богами.
Іван не відповів. Дивився на нього хмурим оком Тис-меницький праліс.
А колесо котиться безупинно і рівномірно, і байдуже йому, що сходить і заходить сонце, що хтось народжується, а хтось вмирає, що на галицьких заборолах змінюється сторожа, що Гарасій Вірменин не відступає від мене ні на крок... колесо котиться і мимо мене, і по мені, і в мені... вже скільки днів ловлю його за дубові спиці... ловлю і ніяк не зловлю, щоб призупинити його біг, щоб зостановитись над ЧИМОСЬ ОДНИМ...
Все почалося з тієї ночі, коли приходив у ложницю син мій Володимир... син мій Володимир на пристані дністровській у корчемці пропиває княжу честь... Дністер пливе собі далі... до моря Руського. Кажуть, мовби Дністром річка зветься через те, що хтость утопив у ній свою долю і на дні річковому вона була стерта, перемелена на пісок. Колесо кругле, нема в ньому початку і кінця... а у кожного доля — це піщинка... нам тільки здається, що ми не губили її в Дністрі, до кожного... до кожного прикочується його колесо, воно важке і ребристе, як жорновий камінь, чавить воно безжально, обертає наші стремління у пил, вітер пил розносить, дощі перемішують з глиною, а на глині броститься бур'ян. Чекай же, колесо...
Господи, а що ж непідвладне жорстокому колесові?
Тіло — глина, тому воно смертне, душа — безсмертна. Так записано в святому письмі. Не можу я, грішний, лише уявити собі душу окремо від тіла, адже душа — це дух, пара, дим. Чи, може, душа — це мислі, вчинки? Людина вмирає, по ній зостається намислене і содіяне. Мабуть, це і є тим другим, вічним життям? Мудрець Платон іще писав: вічність людини в її дітях... діти є продовженням нашим до безконечності. Це Платон... а кормилиця моя Марія колись давно говорила: ніщо на світі не зникає, воно просто прибирає іншу подобу. Люди ніби після смерті обертаються в дерева, трави, кущі, стають звірами і птахами; добрі люди прибирають подобу добру і красну, злі — машкару погану. І вона, Марія моя, вірила у це свято... вірила, хоч щонеділі квапилася до церкви і там терпеливо вислуховувала казання про рай і пекло. Віра прадідів дивно уживалася в ній поруч* з християнством, два корені химерно перепліталися, з коренів виростало дерево, яке не боялося смерті. Чого маєш боятися смерті, коли переконаний, що вічність тобі забезпечена?
Як просто.
Я питав кормилицю свою Марію, чим вона стане після смерті, вона відповідала: хочу бути травою... будуть по мені люди ходити... будуть мене люди косити, а я кожної яр-пори оновлятимусь і зеленітиму... і буду навічно з синами.
Кормилиця Марія мала трьох синів: одного звали Гу-димом, другого Борисом, обидва сини не повернулися з бранного поля, третій, найменший, що мав би бути моїм молочним братом, захлип маленьким без імені і без хреста. Сиротою жила Марія... сиротою... але я ніколи не видів, щоб вона оплакувала синів.
Марія, бувало, неділями любила виходити з градських воріт поза вали на оболоння, посеред якого розсівся Звенигород... у Звенигороді спершу княжив мій отець.
...Хтось термосить мене... хтось... хтось вхопився за спиці мого колеса і натужується його зупинити. Марна це робота: колесо котиться... котиться. А-а, це ти, мій добрий Вірменине? Які в тебе прохолодні долоні, тримай їх, тримай на моєму чолі... а колесо... покинь... а ліки твої набридли. Що, кажеш, трунок оцей поможе від кашлю, бо він на пелюстках макових настояний? Хіба у маках затаєна цілюща сила, Вірменине, га?"
Глава одинадцята, з літа 1187
А Колесо…
"Колесо...
Чому ж котишся, моє ти колесо? Досить з мене цієї муки; не одно лихо було на моїй землі, грали також весілля. Адже грали, Маріє, правда?"
Марія-кормилиця відповідала:
"Всі ви, можновладці, в скрутну часину на суді лепечете про крихти добра, створеного вами, забуваючи, що крихти плавали в гноївці. Бояри твої, княже, мужі градські, ігумени, лихварі, купці спритно виплітали воривки на вольних людей; вони б раді всіх обернути в холопів, холопство ж підносять як благо народне. А ти, Осьмо-мислом за ум наречений, сидів на золотокованому столі —та тішився облудливим спокоєм. Нема спокою гіршого, як рабський".
II
Малий Родько привів Івана Русина в сад полуднувати. Іще не траплялося випадку, щоб співець неґречно відмовився сісти за один стіл разом з родиною Соколянів та трьома унотами, котрі в просторій шопі день при дні під Ігнатовою рукою пізнавали ази мистецтва різьбярів. Так було заведено при житті Добромира, онука Предсла-виного, так зосталося й при синові його Ігнатові.
Русин умивав руки, студена вода щойно зачерпнута з криниці приємно холодила, і він не втримався від спокуси — хлюпнув собі водою в обличчя та за пазуху. Ігнат з унотами чекали за столом, умиті й причесані. Закочені рукави й розстебнуті коміри полотняних сорочок оголили жилаві руки й шиї каменярів. Співець подумав, що камінь, крім таланту, потребує також сили, без неї не даси йому життя.
Русин сів на чільне місце, він завжди, коли був удома, сідав на чільне місце, цей звичай теж запровадив небіжчик Добромир. Коли ж Русин, бувало, роками не навідувався до Галича, ослінчика його, однак, за столом не займав ніхто.
Любив старий книжник цю полудневу годину. За столом, заставленим наїдками, в оточенні молодого Ігната та ще молодших унотів він теж ніби молодів, сягав думкою у ті роки, коли Добромир тільки-но починав відкривати тайни камнерізного мистецтва.
Молодість давно відшуміла, мов дощ заревцевий, а тут, за столом, серед яблунь та груш, йому видавалось, що час, як на чарівному калиновому мості, зупинився: так само, як і колись, білий обрус на столі різьбився переплетеними тінями пагілля, так само дихала в саду прохолода і серед густого листя прешіптувався легіт, так само ходило у небі яснеє Коло.
Усе було так само...
Тільки дерева тоді були молодими.
І Русин зітхав.
У зітханні його не почуєш скорботи за минулим: минуле не згинуло без сліду, його не завіяв мертвий пісок. Життєва нива ним упорожні не пройдена: десь кинуто зеренце, десь посаджено деревину. І росте сад.
Ніколи без потреби не переступав порога Ігнатової шопи, що в глибині дворища, боявся приходом своїм, словами випадковими й незначними сполошити голуба різьбярського натхнення. Приходив до шопи лише тоді, коли жадав цього Ігнат.
Велика, крита драницею шопа повнилася більшими й меншими брилами, готовими саркофагами, різьбленими плитами, які згодом прикрасять стіни якогось храму, початими і вже довершеними кам'яними іконами. Стояли тут також ковані з твердого каменю жорна і ступи, з яких починали свою науку уноти. Крізь широко відчинені двері в шопу текли потоки світла, у сонячних променях мерехтіли пасма кам'яного пилу, який-духмянів молодим, щойно добутим з кресала вогнем.
Серед кам'яного знадоб'я вирізнявся стовп, прикритий полотнищем та обшитий доокіл риштуванням. Ігнат скинув полотнище і перед Іваном Русином з кам'яної брили видобувалась на світ жінка. Перше, що впало у вічі старцеві, були її перса, випуклі, сповнені молодою жагою, гріховним жаданням: перса, здавалося, своєю молодістю та жаданням гріховним розпинали тонку шату, в яку одягнув жону її творець. Аж потому Русин замилувався жіночим обличчям, округлим, лагідним, та складеними молитовно долонями.