Лариса ж мені мсти-лася. І тим, що зійшлася з Артуром, і тим, що таки приїхала до мене, і тим, що так холодно й спокійно відкинула мою до неї любов.
Ми замовкли. Настрій було зіпсовано, й обід уже нам не смакував. Між нами раптом виросла прозора стіна, і я вже знав, що це назавжди. Знав, що вона приїхала до мене зовсім не для того, щоб поєднатися зі мною, а щоб подивитися отими холодними й безжальними очима на мою малість і жалюгідність. Хотіла бачити мене приниженим і досягла цього. Ну, що ж, коли так, то так, я особливо не заперечував. Адже в хлопця часом буває інше задоволення: дати жінці відчути над собою перевагу із жалю до неї, хоч, може, це й не так. Ми доїли обід мовчки і вийшли з кафе. Сипався ріденький, плюгавенький сніжок.
— Скільки в мене часу? — спитала крижаним голосом Лариса.
— Півтори години.
— Коли хочеш, поїду на автовокзал сама. Посади мене тільки в тролейбус.
— Не бажаєш, щоб проводив?
— Це ти не бажаєш,— сказала безапеляційно.
— Справді,— згодився я.— Але проведу. Тут часом таких провінційних дівчат, як ти, крадуть.
— Можеш зараз хохмити? — поставила супроти мене очі.
— Ну да,— сказав я.— А потім піду й повішусь на гілляці. Із передсмертною запискою про нещасну любов.
— Ті, що вішаються, не хохмлять,— сказала безпомічно.
— Залежно від характеру,— мовив я.— Зрештою, можна й повіситися задля хохми.
І я раптом побачив ще одне диво: губи Ла-рисині затремтіли, а очі наповнилися слізьми.
— Не проводжай мене! — скрикнула вона й кинулася до тролейбуса, що саме зупинився й відчинив двері. Зрештою, я міг би її й відпустити, бідолашку, але тролейбус їхав зовсім не в бік автовокзалу, а в зворотньому напрямку. Через це я кинувся за нею, і тролейбус прищемив мені плаща. Лариса вже встигла пройти вперед, тікаючи від мене, але озирнулася. Побачила, що я прищемлений й пирснула. Я показав їй знаком, що треба зійти; люди в тролейбусі із задоволенням за нами спостерігали; Лариса, однак, зрозуміла, що я хочу вести з нею переговори й гордо відвернулася, тим більше, що я й цього разу був у принизливому становищі прищемленого. Тільки на наступній зупинці я звільнився, за цей час Лариса встигла спитати в людей, чи в той бік вона їде і, збагнувши свою помилку, кивнула мені — ми зі сміхом вивалилися із тролейбуса.
— Слухай, чого ти раптом збісилася? — спитав я.
— Я не чортиця, щоб біситися!
— Ну, це ще як сказати,— мовив я.
— Гаразд! — проказала вона з погордою, задираючи носика.— Можеш мене до автовокзалу провести.
— Матиму за честь! — сказав я іронічно, але вона мого гумору не сприйняла.
Ми перейшли на зворотний бік Хрещатика й сіли в 1-й тролейбус, але він був такий забитий, що тут було не до розмов. І знову я відчув той холодок між нами; їхав, стиснутий зусібіч спинами й животами, на лопатках у мене гойдалися чиїсь важкі хитливі жіночі груди, в ногу мені впиралася чиясь валіза, від себе я налягав на широку спину опасистої бабери, вже не робив спроб пробитися до Лариси і думав, що ті жарти після того, як вона піднесла мені гарбуза, були, може, й недолугі, вони образили Ларису їй, може, було б миліше, щоб я справді пішов і повісився б на гілляці із романтичною запискою в кишені, але добре хоч те, що спромігся хоч на такий реванш — це було добре, але навряд чи щось вирішувало. Так ми проїхали, розділені, до автовокзалу, а коли випхались із тролейбусу, було таке відчуття, що з мене зроблено біфштекс.
— Слухай,— сказала Лариса.— На біса тобі цей Київ?
— Ну, це мова провінціалочки,— сказав я.— Воліла б, щоб я у Житомирі милувався твоїм щастям?
Лариса швидко кинула в мій бік позиром.
— Все-таки ревнуєш?
— Шляхетні лицарі не ревнують,— мовив я півникувато.— Вони задирають носа й гордо йдуть геть.
— А чого ж ти кидався за мною й хотів проводжати?
Міг би ще раз помститися й сказати, що кинувся за нею не тому, щоб її в чомусь переконати, а тому, що вона не знає міста, а шляхетні лицарі в таких випадках дівчат не покидають, але відчув свою перевагу із жалю до неї й пробурмотів:
— Бо я овечка, як ти сказала. І в мені мало мужчини.
— А, запам'ятав,— повіла вона тріумфально.— Значить, це тебе зачепило. Не будемо сваритися. Скільки ще в мене часу?
—г Півгодини.
— Чудово,— сказала вона й рушила зовсім не в той бік, куди треба — я мусив її завернути. Це знову ніби пригнобило її, і ми мовчки дісталися до автовокзалу, а коли стояли й чекали автобуса, то лише перекидалися принагідними словами — з усього було видно, що Київ вона прагне покинути найскоріше і їй аж зовсім не подобаються міста, де вона нікого і її ніхто не знає.
— Пока! — сказала вона, коли подали автобуса, й підставила щічку.
Я ту щічку поцілував.
— Не сердись, що я був настирливий,— сказав тепло.
— Ти настирливий? — здивувалася вона.— Все було чудово, Київ мене зачарував. Коли не проти, скоро приїду ще. Поведеш мене в Софію Київську і на Поділ.
Це було сказано тоном гранд-дами, вона величаво кивнула мені й сховалася в автобусі, а коли той від'їжджав (я стовбичив на хіднику), послала мені повітряного поцілунка. Я помахав їй услід і тверезо подумав, що вона до мене більше ніколи не приїде.
Епізод четвертий.
ГРІМ
Десь на початку літа я зустрів на вулиці Степана Вітличного — його якийсь час не відвідував, бо мав уже товариство ровесників, з якими спілкувався: розмови за кавою, суперечки, а окрім того після Ларисиного од-коша на мої зальоти почав цікавитися дівчатами, і у мене вже було зо два швидкоплинні романи, які обірвалися, бо дівчата глибше не зацікавили, як і я їх. Кілька разів навіть знамірювався відвідати Вітличного, але щось перебивало.
— Ходімо сядемо десь на лавочку,— сказав Вітличний, і ми пішли на бульвар Шевченка.
Тут він мені сповістив, що йому стало відомо: серед української інтелігенції готуються арешти. Складено списки, і в тих списках є і він.
Сказав це спокійнісінько, усміхаючись отією тихою усмішкою,— ані тіні занепокоєння чи страху я в нього не побачив. Степан радив мені зараз його не відвідувати, бо я ще дуже юний і мені нічого підставляти під сокиру голову — маю вчитися. Ще він спитав, чи не збираюся я до Житомира. Я не збирався. Він сказав, що треба було б там людей попередити, щоб познищували небажані папери, тобто він мене поїхати до Житомира ніби м'яко просив. Я згодився, бо таки вже треба було відвідати батьків.
— Нічого з собою зараз не вези, бо можуть потрусити,— сказав Степан.— В інші міста ми також передамо цю звістку. До речі, коли питатимуть, чого приходив до мене, скажеш, що я тебе підтягував для вступу в інститут.
Розмова відбулася серед тижня, а поїхати я міг тільки в суботу. Тут, у Києві, я накупив трохи книжок, їх треба було відвезти до батьків, бо в гуртожитку їх тримати не з руки, тим більше, що кілька з них, пригодницьких, уже вкрали. Отож, я напакував валізку тими книжками й двинув на автовокзал. Тут я відчув небезпеку: хтось за мною стежив. Я пробував обдивитися публіку й собі, при тому якомога непомітніше, але довкруг були типово переїжджі люди. Я запхав валізу до багажника і сів біля вікна, оглядаючи юрму на платформі. Але й цього разу нікого підозріливого не побачив і це в той час, коли виразно відчував: за мною стежать. Нарешті автобус рушив, і я полегшено зітхнув. Озирнув публіку в автобусі — звичайні собі люди. Зрештою, боятися було нічого, бо цього разу віз звичайні книжки, тож заспокоївся й поступово ввійшов у заколисливий ритм, яким гойдав мене автобус. І як часто бувало в таких випадках, знову побачив історичну візію, цього разу із 1648 року.
Був я вояком, і втома валила мене з ніг. Уже не біг, як перше, а втомлено брів через ліс, намагаючись пригасити трепет у тілі. Стояло безвітря, і від того тут, між стовбурів, які вогко світилися, було задушно. Я важко дихав, але не спочивав, лише вряди-годи роззирався. Спокійно поспівували пташки, земля подекуди поросла густою папороттю, і коли я проходив через неї, вона сухо шаруділа, наче не хотіла піддаватися й згинатися під моїми ногами. Мав я запорошену одежу, коло пояса висіла кулешниця й порохівниця, а груди оперізували шабельтаси. Але зброї я не мав, не мав на голові й шапки, і моє мокре волосся злиплося кавалком. Піт стікав до лоба, очі були запалені, а вуста зашерхли. Я йшов, мнучи папороть чи глицю, а коли втомився до решти, сів під дерево, обіпершись спиною,— голова впала мені на груди. Приплющив очі й просидів так якийсь час, здавалося, слухав пташиний спів, а може, просто замарив. Марив, але відчуття свідомості не губив. Чув навіть, як повз мене прошелестів вуж, а коли вийшла з-за дерев лисиця, я розплющився. Лисиця злякано відскочила й кинулася геть у зарості, а мені здалося, що то майнув хвостом сон. І я справді заснув. А приснилося мені величезне поле, всіяне незліченним чорним гайворонням, яке ходило червоною, наче кров, землею й дерло ту землю гострими лазурями. Довкруж по-розкидувано зброю: риштунки, шабельтаси, шаблі, мушкети, гаки й півгаки, гармати більші й малі, розбиті вози, мертві тіла коней з роздутими животами, гора відрубаних голів. Поміж усього того ходило гайвороння, і очі птахів червоно полискували. Вряди-годи вони кричали, але так гучно, що мені закладало вуха. Може, від того опам'ятався: над головою в мене й справді сиділа зграя ворон і надсадно кричала. Я хутко скочив на ноги й пішов швидше, а зграя ворон знялася з дерева й полетіла наді мною, голосно каркаючи. Я ж тікав уже не тільки від того страшного поля, яке мені привиділося, але й від ворон, бо так ворони себе ведуть, коли людина гине. Отож я йшов і біг, перечіплювався й падав, зводився й плентався стежками, а коли їх не було, брів навпростець. Вони ж кричали в мене над головою, мов скажені. Часом я зупинявся й, звівши голову, кричав на них, але це мало що давало. І вже коли заходило сонце, коли вже я не мав сили ані йти, ані бігти, побачив у лісі схимникову яскиню — невелику, грубо сколочену хатину. Я постукав у двері і сказав, звищуючи голос:
— Отче, я вояк із війська Хмельницького. Мене застала в цьому лісі ніч.
Рипнули двері, і я побачив височезного, вдягненого у чорне, бороданя.
— Давно ніхто не турбував мій спокій,— сказав пильно оглянувши мене, схимник.— Але коли постукав у мої двері, заходь!
Лише зараз побачив, що у схимниковій правиці була затиснута важкенька довбня.