Ось кажу я Треті: "Залишімо валку, а самі їдьмо куди-небудь у Кременець, Олесько, Тернопіль або на схід у Йолтушків, де в мене є хата та город! Там переждемо бурю. Мені не хочеться товктися по вертепах та вибоях". Тут Грета, чорт її не взяв, як не скочить, не розкричиться! "Ти гадаєш,— каже,— що я сама одна в Луцьку? Мене скрізь знають і пильнують та все розкажуть Гансові. А чи ти гадаєш, пиндику, що я кину Ганса для тебе? Ганс людина поважна й поважана, я його люблю, шаную й боюся, як і слід жінці, а ти що за один будеш? Що ти таке, щоб я з тобою їхала, як якась повія або як міщанське дівчапідліток за лицарем-заверниголовою? Я ні одно, ні друге, пам'ятай це! Тому держися моєї спідниці, а ні, то махай на всі чотири вітри, куди воля! Не бійся! З моїм лицем, станом, грудьми завжди знайду собі маснесенького боярчука до обслуги!" Ось таке наговорила вона мені. Зразу, коли я почув про Ганса, то жовч збурлилася в мене, і я був би її провчив по білих плечах, яка різниця між Гансом і мною, тобто, що його вільно їй пошивати у дурні, та мене ні, але опісля, як зачув про те, що вона Ганса любить і шанує, вхопив мене пустий сміх, а потроху й сором. По правді, я був тільки боярчуком "до обслуги", а це хіба ще гірше, ніж повія. Ха-ха-ха!
— То ось чому ти вернувся! — усміхнувся Андрійко.— Тепер уже розумію. Що ж! Пригодишся і тут.
Розійшлися і полягали спати.
На другий день вдосвіта збудив Андрійка та Горностая голосний гамір, тупіт коней та гомін боярських слуг, возів, псів, пахолків. Усе те лицарство верталося з битви над Стиром. Бояри мали червоні, розпалені лиця, блискучі зброї та баскі коні. Зразу пізнати можна було лицарський дух у високих постатях молодців та тугих, дебелих тілах зрілих мужів. Не знати було пригнічення чи зневіри. Видко, оборонне становище Луцька додало їм відваги, а поразка тільки розлютила борців та наповнила жадобою помсти, наче ведмедя пущена стріла. Та проте ладу між ними не було. Дарма намагався старий Монтовт, який верховодив цією товпою, втишити надто рухливих та крикливих молодиків або гордих дуків. Вони корилися справді повазі провідника задля його сивої бороди, але за ніяку ціну не признали би наказу з некняжих уст. Нарешті Монтовт махнув рукою і залишив товпу, а сам вдався до воєводи. Саме тоді Юрша виходив до гостей, і обидва зустрілися у дверях. Воєвода вклонився старшому віком вельможі, а той голосом роздратованої людини звістив йому, що приводить від великого князя залогу для Луцька.
— Ваша достойність, видко, стомилися,— відповів Юрша ввічливо.— Андрійку! Винеси для гостя стілець та килим!
— Хай бог боронить! — крикнув вельможа.— Якщо я сяду, зразу ж прийдуть Загоровські, Бабинські, Кирдеї та всі, що вважають себе рівними з вами і мною. Хіба що велите принести лавок так з десять!
Воєвода засміявся.
— Бачу, що і вашій достойності набридли підвладні,— зауважив він. Вельможа взявся за голову.
— Ой, що набридли, то набридли! Битися хоче кожний, слухати наказ — ніхто. Змилуйтеся, візьміть із моєї старої голови цей тягар! Я старий, мені наказувати тивунам, війтам, путним слугам, але не боярам. Хай їм хріні
— Так? А що ж я, молодший від вас, почну з цими "оборонцями"? — спитав Юрша.
— Ба, вони хоробрі!
— Хоробрі? Тим гірше, бо вигинуть без потреби, при першій нагоді, або скакатимуть до очей собі, а може, й мені. Може, вони й піддадуть Луцьк хоч би тому, що я хочу його боронити. Це непевний народ, і ви знаєте це так добре, як і я. Навіщо ж ви мені їх привели?
— Великий князь велів.
— Ба, вони Свидригайла слухають, бо він князь. Вас вони шанують, а часами і слухають, бо ви старий чоловік. Але я?
— Що ж тепер зробити? Чим оборонити Луцьк? — зажурився Монтовт.— Бояри своїх ратників не відступлять нікому, бо число та озброєння ратників — це наче вивіска боярина, це доказ його засібності та значення...
Але воєвода не журився, лице його прояснилося. Він усміхнувся хитро.
— Треба буде щось порадити і гадаю, що вдасться! — сказав він і, вийшовши на підсіння, де бачили його усі зібрані, приклав руку до острокінчастого шолома, який мав на голові.
— Вітайте, достойні бояри! Пізно приходите, то правда, але завжди краще пізно, ніж ніколи. Мило мені повітати в вас товаришів бою, небезпек та довгої, може, й кількамісячної тюрми під час облоги.
При перших словах воєводи товпа притихла і готувалася голосним дружним окликом показати свою готовність та відвагу. Однак по останніх словах про тюрму та облогу відійшла не одному охота кричати, і мовчанка залягла збір, як і раніше. А воєвода говорив далі.
— Важким буде нам усім життя у найближчих місяцях. Не буде в нас вигод, харчів, ні напитків, якими годували ми себе досі, не буде свободи, тільки послух, сліпий послух перед встановленою великим князем владою. Але зате я певний того, що відразимо ворога і супостата із спільною славою для всіх оборонців, а нагородою буде нам почуття вірно сповненої повинності...
Тихий говір пішов по товпі бояр.
— Послух? Кого слухати? Може, воєводу? Я сам собі — воєвода! — говорили молодші.
— Не діжде він, щоб я за мою вислугу подихав від голоду у замку,— докинув князь Острозький, увесь червоний від стримуваної досади.
— Ми ратники, не биричі! — гукнув молодий Бабинський.
— Ані путні бояри! — обізвалося в один голос кілька інших.
Гамір більшав звільна, видко, боярство було невдоволене чомусь із слів воєводи.
— Тому ще раз закликаю всіх,— закінчив воєвода, наче не чуючи голосів невдоволення,— до безумовного послуху мені та моїм помічникам. Жадаю від усіх, щоб відреклися на час облоги боярських гордощів та сваволі, а почали від того, щоб усіх псів та коней разом із дармоїдами-пахолками відіслати додому!
Здавалося, що з неба на майдан перед ноги зібраних бояр упало сонце. Широко розплющилися очі та повідкривалися роти, голосне сопіння чулося скрізь, та зразу ні слова не міг ніхто проговорити. Таких наказів та бажань не чув ніякий боярин від часів великого Святослава... Нарешті вийшов наперед князь Острозький. Гордим рухом відкинув шубу на ліве плече і сказав:
— Достойний воєводо! Усякий з нас радо принесе своє життя в жертву, щоб спасти град Луцьк для великого князя Руської землі. Тому-то ми всі й послухали його наказу та заявили про нашу готовність боротися з ворогом із-за цих стін під твоїм проводом. Ти забуваєш, однак, достойний воєводо, що ти сам боярин, і ми всі з княжих або боярських родин. Як таким, належиться нам і личить одно, а не личить друге, як бойовому коневі не ялося ходити в плузі, тільки в нарядних чепраках та сталевих начільниках. Твої помічники нам не влада! Ми самі собі дамо лад, наказ і послух. Ти приділи нам поодинокі вежі та брами, а ми самі оборонимо їх без тебе та твоїх ратників. Також і коней позбуватися годі. Не вік же нам вікувати у замку і не пішки гонити відступаючого ворога та вертатися додому. Ми коней не віддамо... швидше самі підемо, коли ти, воєводо, ти, а не ми, не забажаєш собі півжиття та спільності з нами у великому ділі оборони!
Юрша спалахнув і озлобився.
— Твоя княжа милість забуває, що я, а не хто інший, відповідаю за цілість замку, і я, не хто інший, тут керую. Я не розумію війни без послуху всіх наказом одного, а й ви самі тікаєте якраз із такого місця, де не було наказу, ні послуху. Точнісінько, як скоморохи, які скрізь показують ті самі штуки...
У товпі загуло. Крики незадоволення й обурення залунали у повітрі. Пахолки почали на наказ панів вантажити щойно виладовані вози, в'ючити наново коней. Молоді відгрожувалися п'ястуками. Дарма намагався старий Монтовт уговкати роздратоване боярство, дарма силкувався князь Острозький виторгувати якісь уступки від воєводи.
— Послух наказам, самовідречення, терпіння! — звучала його відповідь на всі притики та докази князя.
— Хай наказує смердам, каланникам, а не нам! — гукали одні.
— Веди нас, Монтовте, відсіля! — кричали інші.
— Таких десять, як він, не варті хвоста мого князя! — годився з ними Семашко.
— Видко, він сам на собаці їздить, на якого біса йому кінь? — глузував молодий Бабинський.
Браму відчинили, і барвиста ріка боярства почала серед гамору та криків відпливати із замку до міста. На чолі їхав у крузі своєї дружини князь Острозький з гордо піднесеною головою. А на рундуці великокняжої палати стояв Юрша вже з погідним чолом та усміхався до старого Монтовта.
— Бачите, достойний боярине,— сказав він,— як-то легко наших людей об'їхати. Ти зробив своє, я своє, а Луцька таки не дамо!
Всупереч волі всіх бояр, старий Монтовт вирішив остатися в Луцьку. Сам воєвода вмовляв його не наражувати себе на небезпеки боїв та стомлюючої облоги. Старий тільки руками відмахувався та повторював одно:
— Умирати і так пора! А якщо доживу до перемоги, то хоч один гарний спомин візьму з собою у могилу. Залишусь з вами та й годі!
Особливо Андрійко припав старому до вподоби, і він раз у раз заводив із ним розмову про давні часи на Литві та на Заході. Старий Монтовт бував у Німеччині, Пруссії, Лівонії, Чехії, Польщі, знав різні народи, звичаї, пам'ятав усі заходи Вітовта з метою звільнитися із польської опіки та завести одностайну великокняжу владу на Литво-Русі. Він був на Ворсклі у 1399 році, під Грюнвальдом одержав дві рани від німецького меча, пам'ятав навіть Земпах. Чимало скористався Андрійко від нього, одно тільки дивувало його, це те, що старий ніяк не міг зрозуміти бажання Юршів, Носів, Несвизьких та інших підняти весь народ на боротьбу з польською шляхтою і дати всім мужикам боярську волю та землю.
— Це пусте! — відповідав він на всі спроби Андрійка пояснити ці замисли.— Це колись було таке, може, ще за святого Володимира або ще давніше, тепер не те! Боярин боярином, а каланник каланником. Чи то у нас зле діється навіть рабам-челяді? Навіщо ламати давнє право?
— А збройна служба? — суперечив Андрійко.— Вільний мужик понесе військову службу нарівні з боярином. Подумайте, достойний боярине, скільки у нас тоді буде війська? Хто нас тоді переможе?
— Ба, військо буде, а хліба хто дасть? — впирався старець.— У нас народ добрий, злочинців мало, та й то здебільшого татари або ляхи, а на цих вистачить і бояр. Навіщо мужикові рогатини? Пусте городиш, хлопче! Поглянь тільки на дві тисячі ратників воєводи.