Отож і перепросини підуть їй дуже гладко.
Вона була би дуже радо зарядила сходини зо Славком зараз тоді, як поздоровіла, та тільки перебила їй у цім її тета, що якраз приїхала до неї трохи на селі побути. Тітка приїздила щороку в тім часі на "віддих". Пробувала в неї майже цілий місяць, і за той час Краньцовська щодня наїдалася страху, що ось Славко з'явиться та й знов дорікатиме їй за те, що нема нагоди стрічатися з нею на самоті. Але Славко не приходив. "Мабуть, тому, — була в неї така думка, — що тітка сидить їй на голові. Видко, хлопець порозумнішав та знає, коли можна, а коли ні".
Скоро тітка від'їхала, то Краньцовська дожидала Славка щоднини. Одначе за той час устигла вже трохи відвикнути від нього. Правда, вона бажала собі зустріти його десь, але сама визначувати сходини не могла вже так легко зосміливитися. Мала надію, що він здогадається та сам прийде. Коли ж він не приходив, то вона раз у раз уявляла собі його забурмосаного, надутого та й думала при тім: "Люба, стара дитино, не гнівайся! Ось я завтра піду й перепрошу тебе!"
Отже те "завтра" відскакувало все на "позавтра". Краньцовська зволікала, сама не знаючи для чого. Тим часом настала сльота, що годі й носа надвір указати. Краньцовська дожидала, аж сльота трохи уйметься. Тоді придумає собі причину відвідати панотця та й при тій нагоді заманить Славка до себе. Одначе ця безперестанкова сльота не тільки зупиняла Краньцовську виконати свою постанову, але надто денервувала її. Приходили такі дні, що Краньцовській було зовсім не до любощів. Її подруг зараз по виборах завдав собі нову вандрівку й не міг виконати її до сьогодні.
Хоч перед тим здавалося Краньцовській, що вона вже до того звикла та що знакомство зо Славком заглагоїть їй усі прикрості з тої причини, отже тепер навіяла сльота на її душу давню журу. Краньцовська забувала вже за Славка та й журилася.
Отакою застала її їмость.
— Ох, лишіть, пані, нехай я тут посиджу! — просилась їмость, коли Краньцовська забирала її з дитячого покою до світлиці. — Я так промокла, що не хочу наносити вам вогкості до всіх кімнат.
Але Краньцовська не згодилася на те, затягла їмость майже силоміць до світлиці. Так була заклопотана їмостиним приходом, що майже не чула її оправдування за нанесення вогкості; через те, що їмость — Славкова мати, що він схожий на свою матір. Ця обставина викликала нараз у голові Краньцовської думку, що її заходи зустрітися зо Славком — річ заборонена. Такі думки не приходили їй до голови при мужеві.
А ще повиділося Краньцовській, що їмостин прихід та стоїть як-небудь у зв'язку з тими її заходами. Вона боялася попросту допустити їмость до слова, щоби не почути від неї докорів за Славка. Через те, коли вже засіли в світлиці, намагалася Краньцовська якмога найширше розповідати їмості про свою гризоту із-за нової вандрівки її чоловіка. Буцім просилась у їмості, що "бачиш, яка я нещаслива! Чого ти хочеш від мене?"
Їмость завважила те заклопотання. Але вона собі пояснила його тим, що Краньцовська журиться новою вандрівкою. Це якраз переконало їмость, що Краньцовській тепер не до слухання чужих жалів. Отже це переконання не відвело її від того, щоби не пожалуватись, їмость мала тепер таке почування, як та людина, що попаде нараз у велику потребу та й біжить, спотикаючись і розтручуючи прохожих, просто до доброго знакомого зичити грошей. Добре знакомий, не догадуючись навіть, чого та людина прийшла до нього, зачинає жалуватися перед нею, що тепер тяжкі часи, немає при душі ані зламаного гроша. А "людина з потребою" в ту ж мить благає його: "Бійся бога, чоловіче, позич мені хоч яку сотку!" Отак же й їмость заговорила:
— Знаєте, пані, Славко поїхав до Галі...
— Поїхав? — дивувалася Краньцовська, а те заклопотання її ще більше росло.
Вона вже боялась, що Славко признався перед їмостю до всього. Що навіть дізнався відкись про її потайні думки й висповідався в них перед матір'ю.
— А там зловила його якась вчителька, Броня Смажак, і вже обоє дали собі слово побратись. То не штука — старшій панні здурити молодого хлопця, що ще не має ніякого досвіду!
Та й тільки. Більше їмость не говорила, хоч, як ішла сюди, то мала намір відкрити перед Краньцовською цілу свою душу. Цих кілька слів вистачило їй зовсім, щоби вспокоїтись. Тепер бачила ясно, як і що їй робити. Не потребувала ні від кого помочі ані поради, її вдача, не признаватися перед ніким до своєї жури, що була на хвильку її оставила, вернулася тепер знову на давнє місце.
Краньцовська зблідла й заломила руки. Сама не знала чого, але перелякалася так, що серце їй завмерло в грудях.
— Що ви, пані, кажете? Броня?.. Смажак? — говорила, ледве переводячи дух. — Адже це буде та сама, що вчителювала в нашім повіті?
— Та сама!
— То як же це може бути? Хіба ж пані її не знають? Не чули пані нічого про неї? Адже вона мала з інспектором дитину... та й задушила її. Про це ж знає ціле місто, цілий повіт!
Аж губи їй поблідли. Дивилася на їмость великими, непритомними очима... Потім ухопилася руками за голову й говорила з притиском кожде слово.
— Пані! Я догадуюсь... Я знаю допевне, в який спосіб вона зловила пана Славка!
Була переконана, що в той самий спосіб, як Варвара. Не тільки була переконана, але тепер у своїй уяві навіть бачила докладно, як Броня примилюється Славкові, як його підмовляє...
"Яка ж я була дурна! — думалось їй. — Я боялася поговору, неслави. Я боялася, що, пристаючи з ним, затеряю зовсім супокій душевний. А тепер маєш супокій! Маєш супокій! Радуйся ним!"
— Ех! Яка ж я була дурна! — забулася й сказала вголос. Але зараз стямилася.
— Яка ж я була дурна, що я не сказала панові Славкові, що то за зіллячко, та панна Броня. Адже ми не раз розмовляли з паном Славком про неї.
Їмость мовчала. Не надіялася найти в Краньцовській такої щирої дорадниці. Ще трохи та прийшлося б їмості вспокоювати Краньцовську, щоби так дуже не побивалася над Славковим нещастям.
Краньцовська ж узяла їмості її мовчанку за зле.
— Прошу ж вас, пані, — благала вона їмость, — не легковажте собі цеї справи. Коли ви мати, коли ви любите свого сина, то вашим обов'язком є доконче зарадити якось цьому лихові. Адже це був би чистий скандал для пана Славка. Чи вона йому під пару? Чи пан Славко потребує цього? Нехай пані не зволікають, аби не було потім запізно.
— Але ж, розуміється, — оправдувалась їмость. — Я до цього не допущу ніяким світом.
Краньцовська нахилилася до неї, заглядала їй миленько в очі й цікаво допитувала:
— Як же, як же? Що ж, пані, думаєте зробити?
— Попросту поїду до Занозова та й виб'ю йому ті нісенітниці з голови. Я, власне, прийшла...
— А найліпше, — перебила Краньцовська, — а найліпше буде забрати пана Славка сюди. Чей удасться нам усім укупі вговорити його.
— Я, власне, прийшла просити, — кінчила їмость, — чи не були би пані ласкаві позичити мені повозки. Там така сльота, що годі добитися до станції на простім возі, промокнеш до нитки.
Їмость зовсім не того прийшла. Одначе, дивуючись із поведення Краньцовської, так успокоїлась, що тепер їй ніяково стало, не маючи чим виправдати свій прихід.
Краньцовська встала й справилася вийти:
— Але ж, пані ласкава, не тільки повозки, я скажу й коні заложити.
Їмості зробилося трохи моторошно, коли побачила, що Краньцовська злагодилася таки зараз її відвозити.
— Та то ще не сьогодні, — сказала не то здивовано, не то несміливо. — Уперед мушу написати до дітей, щоби фіру вислали до станції. Найборше позавтра поїду.
Краньцовська зупинилася:
— Певне, певне!.. Ліпше вперед дати знати... — говорила ніби до себе.
Вже як їмость відходила, то Краньцовська ще наказувала їй, щоби не занедбала цеї справи. Найліпше розлучити їх, привезти Славка до Воронич. Краньцовська так розговорилася, що зачала навіть оправдуватися з того, чому вона не може їхати з їмостю. А їмость у цім оправданні догадувалася, на своє велике диво, такої думки, що Краньцовська не відмовилася б їхати, коли б тільки їмость цього забажала.
Оставшись самотою, сперлася Краньцовська на поруччя від софки й задумалася. Була в розпуці. Ніщо в житті їй не велося.
"Погордив мною! Волів іншу. Видко, що я вже нічого варт!"
Той образ у її душі заворушився, сіпався, брався летіти далеко-далеко (шукав свого оригіналу) та й рвав при тім її серце на шматочки. Вона схопилася й побігла до вікна. Сперлася ліктями, приклала чоло до шиби й гірко заплакала. А з другого боку зливав ту шибу дрібний, густий дощ. Неначе промовляв до неї: "Та й ти, небого, берешся супроти мене виливати тої трошки водички?"
За той час, коли їмость пробувала в Краньцовської, то панотець прибігав кілька раз до кухні, допитуючися, де їмость поділася.
"Мене лишила... десь пішла собі.. так, як навмисне. А я журюся. О, як таки журюся!"
Панотець наслухав і допевнився вже направду, що таки журиться. Не міг собі пояснити ніяким способом, як воно могло статися, що хтось та зважився завдати йому журу! Це ж може йому завадити! Хто знає, чи тепер озьметься його голови спання, а живота їда? Як же це може бути? Пестій долі, кандидат на многолітнє життя, прочував панотець, що жура не послужить його здоров'ю. Треба її збутись якнайхутче. Коли ж бо їмость не приходить!
Бігав дрібненькими кроками по хаті з одного кута в другий: "Таки журюся!" Зайшов до своєї канцелярії, став перед бюрком: "Отже, журюся!" Сів на отоману: "А все-таки журюся!" Вийшов на веранду, дивився на дощ: "Гм! Жура мене не покидає!"
На кожнім місці журиться панотець!
Нікому це й на гадці, як панотець журиться! "Де їмость?" Невже ж він має сам своєю особою та нидіти з жури? "Де їмость!" Адже він сам самотній у цих хатах із своєю журою! "Де ж їмость?!"
Їмость надійшла. Панотець до неї:
— Де ти ходиш? Я журюся! Лишила мене самого, а я журюся! Не можу собі ради дати. О, таки журюся!
Їмость подивилася на свого подруга з ненавистю. Знала, чого він домовляється. Шукає потіхи. А властиво, бажає собі, щоби всякі клопоти, всяка жура перейшли з його голови на їмостину. Тепер вона не мала найменшої охоти вволити його волю. Обвинувачувала його в своїх думках за те все, що сталося з Славком. Правда, своїм звичаєм не говорила це виразно, але все ж таки натякнула:
— То добре! Треба трохи й пожуритися, на те бог дав діти.