Перед ним був мур, і подолати його було незмога.
Тоді напала раптова нехіть. Побрів до своєї хатинки на околиці селища, вступив у двір. Дідка-господаря не видно було, мабуть промишляв десь на базарі. В глиняній оселі прохолода, пустка, незастелена постіль. І оце такий сюрприз йому, Лауреату Нобелівської премії, художнику, який своїми грошима (та й, кажучи відверто, неабиякою вродою) міг завоювати найкращу жінку, досягти найвищих висот в суспільстві! Годі, годі!.. Треба мати, якщо не гордість, то, принаймні, бодай трохи відчуття реальності. Тебе тут не хочуть, від тебе тікають світ-за-очі, проти тебе вбираються в чернечу сукню, ховаються у темних закамарках.
Погляд упав на маленьке віконце, пересунувся вбік і…Що це? З сутінків стирчали чоловічі ноги в кедах. Широко розкинуті. Зухвалі, абсолютно непоштиві. І над ними – фізіономія!
– Що вам треба? – видушив з себе Теренс.
– Ваш лист.
– Не знаю вас… І який лист?
– До вашої нареченої… яка поселилася в монастирі. – Пика розпливлася в бундючній посмішці. – Ви мене забули, Теренс Реттіган? – Молодик у кедах і обтріпаних джинсах поважки встав з табурета, наблизився до художника. – Бруно Рідер з охорони Магістра. Посланий особисто начальником охорони Францем Вернером. Ми з вами зустрічалися в головному гроті. Пам'ятаєте?
Все згадалося. Цей плюгавець Бруно завжди терся в головному гроті, маючи при боці важкий "вальтер" – любив хизуватися ним, справжньою німецькою зброєю! Його побоювалися навіть магістрові охоронці. Тепер прийшов за чимось незрозумілим… A-а, лист до Віри!.. Що за дика вимога? І де тутешня поліція? Де влада? Саме зухвальство і "лицарські" амбіції…
– Ви чули, що я сказав? – повторив стримано, але з натиском джинсовий лобуряка. – Не маємо часу на розбалакування. Викличте її сюди з монастиря. – Він бридливо огледівся по халупі. – Розумію, дружині славного майстра не личить заходити в такі апартаменти. Але вона, здається, стала черницею. По-нашому, якщо ви не забули свою німецьку мову – "менхін".
– Нащо вона вам? Хочете викрасти її? Жінку, яка віддалася Богові, яка робить тільки добро людям?..
– Цю тему не обговорюємо.
– А я не напишу листа… ви забули, що ми в цивілізованій країні, що влада може втрутись і… – Теренс задихався від обурення і водночас страху. Раптово спало на думку запитати: – Як ви сюди потрапили? Ваші катакомби в горах.
– Наші катакомби близько, за перевалом, – викривив товсті губи парубок. – Сідайте і пишіть листа. Я пронесу його в монастир. І запам'ятайте: мусите написати так, щоб вона обов'язково з'явилася! Інакше мені доведеться застосувати…
Домовити він не встиг. Його обірвав колючий смішок від порогу:
– Пізно прийшли, гер Бруно. А тепер лицем до стіни!
Теренс ошелешено повернувся до дверей. На ньо-го дивився в веселій зухвалькуватості циганкуватий, веселоокий Зігфрид. Той самий, з яким вони летіли в балоні над морем, падали, тонули… Він стояв, спершись плечем на одвірок, і прицінливо дивився на Бруно. Якщо в гротах побоювалися вульгарного крикуна Бруно Рідера, то Зігфрида, виконавця таємних наказів Магістра, просто панічно боялися. Ось він стоїть наче натягнута тятива лука, весь в напрузі і сторожкій готовності. І очі його немов дивляться в приціл карабіна.
– Ти… Зігфрид? – пролепетав джинсовий. І раптом видавив на вуста криву посмішку: – Та ти ж утік від нас… зрадив… ти ж ферретер! (зрадник).
Зігфрид добув з кишені великий, сріблясто-білий пістолет з глушником. Для певності міцніше накрутив глушник на стволі.
– На коліна, Бруно Рідер!
– Хочеш убити мене? Оберштурмбанфюрер знає, куди я пішов…
– Досі бавитесь у тевтонські ігрища! Германські йолопи! За непослух матимеш кулю в коліно. Першу! Друга – в живіт!
– Не треба!.. Що ти хочеш? Я шукаю фройлян Віру.
– Нащо їм потрібна фрояляйн Віра? – запитав Зігфрид. – Це ми її шукаємо, а тобі нащо?
Бруно ніби побачив свою смерть.
– Усе скажу… Повір, Зігфрид… тільки не стріляй…
– Кажи хутчіше!
Бруно задихається, тремтить усім тілом, в очах благання. Починає видавлювати з себе щось плутане, якусь химеру про американські гроші, про американські мільярди… Хтось когось мав зрадити, комусь погрожувалося викриттям давніх, ще за нацизму вчинених злодійств, стояло питання про відплату, точніше – компенсацію за масові розстріли і газування в крематоріях.
– А фройляйн Віра що?
– Фройляйн Віра могла б принести Магістрові великий прибуток. Як дружина знаменитого художника.
– Яким чином?
– Викуп за неї. Себто Магістр зажадає від художника великі гроші за неї. В марках і доларах. Для цього мене й послано в монастир.
– І ти, йолоп, хотів схопити фройляйн Віру?
– Ну… не я… Магістр.
– Ти виманюєш, а Магістр хапає.
– Може, якось інакше, – знітився Бруно. – Знаєш, Зігфриде, що я тобі скажу… Ти давно мусив знати, чим займається наш Магістр.
– Викрадав людей і вимагав за них викуп.
– Тепер бере вище! Йому вдалося розкопати в австрійських Альпах документи… Якісь списки, імена тих, котрі працювали з Гіммлером і Ейхма-ном, посилали в газові камери "унтерменшів". Діти загиблих нині одержують за них великі суми компенсацій. І Магістр сказав: це наші гроші! Хто працював на Гіммлера, той віддасть мені все, що має. Аби не втрапити за грати.
– А нащо гер Магістр забрався аж сюди, в Кримські гори?
– Ховається. В Німеччині його вже винюхали. Мав бути великий процес. Отож магістр вбрався в лати лицаря "тевтонського ордену" і сидить у своєму кримському гроті. – Бруно встав, відчувши, що має змогу вивільнитися з цупких рук Зігфрида. – Наш Магістр – звичайний кримінальний тип! До того ж терорист. І всі його базікання про "вірність нібелунгів", про "германську кров"… блеф! Ти мені даруй, але я мушу іти.
– А фройляйн Віра? Ти ж мав її викрасти?
– Цум тойфель! Не хочу бруднити руки… Доки в Федеративній Німеччині лишилася якась рідня, махну до них. – Його очі затуманіли від страху: – Ти ж відпустиш мене, Зігфриде?
– Не знаю, – сказав Зігфрид і переклав пістолет з руки в руку.
– То я можу бути тобі корисний. За те, що ти не проколупав мені ногу, відкрию тобі одне діло: тут ждуть велику гостю! Завтра сюди прилітає дружина Президента України! Я почув це від знайомого міліціонера на базарі. Сьогодні бачу: справді підмітають вулиці, фарбують паркани. Я запитую їх: кого чекаєте? А вони мені: першу леді країни! Облітає на вертольоті всі дитячі приюти Криму і буде скоро тут.
– Брешеш!
– Ні… клянуся! Минулого року вона вже тут була. І зараз хоче провідати своїх підопічних. – Джинсовий вигнав на вуста прохальну усмішку: – То я піду, Зіг? А? Ти не проти? Боюся, вони скоро з'являться сюди.
– Хто з'явиться?
– Магістр зі своїми лицарями. Маю точні відомості. Прийдуть в монастир о півночі. А звідти будуть прориватися тунелем до моря.
– Що ж, мотай! – гостро глянув на джинсового Зігфрид. – Швидше мотай! Бо як не знайдеш своє "вікно" на кордоні, матимеш вікно з ґратами.
* * *
Віруня вже більше місяця жила в монастирі Кара-Джу. Довгасті, складені з піщаника бараки для сестер, господарські служби під гірським схилом, невелика дерев'яна церковиця. Обитель православного жіноцтва, яке навіки віддало Богові душу і тіло.Правда, віддавати тіло не квапилася. Душу – так. Хай спочиває тут в темній безвісті гір, нікому до її душі нема тепер діла, бо Віруня втратила найдорожче. Втратила коханого. А щоб Бог з часом прийняв її у сім'ю сестер-черниць, мала б зробити для них щось варте доброго слова.
При монастирі вже другий рік існував ліцей православної віри, рідкісне, в деяких інстанціях навіть небажане явище. Дівчатка в ньому проходили весь загальноосвітній курс, як і належало ліцеїсткам, хіба що без всякої оплати за навчання. Єдиною винагородою для монастиря була певність в тому, що юні лицеїстки виростали і навчалися в дусі високо праведному, а в прийдешньому – хай і світському житті – мали вони стати доброчинними громадянками, вихованими в строгих нормах православ'я, мали нести в душах повагу до Спасителя і його заповідей. І лише Бог міг остаточно вирішити, кому з дівчат-ліцеїсток судилося піти шляхом мирського життя, а кому було уготовано вступ в черницьке служіння Богові.
Гарно тут Віруні. Прохолода храму навіває на неї спомини про тишу севастопольської домівки, гамує біль втрати нареченого. Її підопічні дівчатка – чудові, милі створіння. Цілими днями вони або ж сидять за книжками, або з притишеним гомоном порпаються на монастирських угіддях. Не стільки й напорають тієї городини, як наберуться доброго духу від землі.
Віруню погукали до настоятельки. Сухенька стара жінка з сивим волоссям завжди викликала в душах сестер повагу і якесь трепетне чуття остраху. Розповідали, що настоятелька ще дівчиною пережила війну, три роки ходила з мамою і татком партизанськими стежками, аж доки одного дня – точніше то було під вечір – карателі оточили їхній загін в болоті і всіх партизанів до одного постріляли. Загинула б там і юна партизанка, та Бог дарував їй друге життя, накривши тілом вбитої матері. Так і понесла вона в світи переляк і жаль за мамою і татусем. Довгий вік потому промитарствувала по санаторіях прибиральницею, не зазнала ані сімейного щастя, ані справжнього родинного достатку. І ось зараз має під своєю орудою слухняну чернечу паству – тридцять сестер-черниць і стільки ж дівчаток-ліцеї-сток.
– Сідайте, Віро Олегівно, – припросила свою вчительку літня жінка. В монастирському побуті її звали матушкою Серафімою. Хотіла б бачити пані Віруню божою дочкою, своєю сестрою-черницею, хоча й не дуже вірила, що така красуня, маючи диплом у руках, повна житейських радостей, з солідними батьками, та наважиться назавжди переступити поріг Божої оселі. – Хочу передати вам привіт від своєї товаришки із Севастополя. Вона була в цих краях, то ми й зустрілися з нею. Вдома у вас не все гаразд. Мама тяжко захворіла, батько почав пити. Чому ви не напишете їм листа? Не ховайтеся від них. Ми ж Божі слуги і до всіх ідемо з миром.
– Напишу, матінко, – пообіцяла Віруня. – А ще які новини?
Настоятелька хитрувато звела губи. Тоді нахилилися і тихцем мовила:
– Ждемо високу гостю!
– Від отця благочинного?
– Бери вище, доню, – аж запишалася настоятельна – Прилітає дружина самого Президента нашої держави.