Спостерігати за ними – безмежна насолода. Я дістав море задоволення, побувавши у Філадельфійській школі-музеї.
Вам, думаю, і самим доводилося подібне до цього спостерігати, якщо ви не ставали активними... Ну, як вам краще сказати... активними учасниками огульного захоплення, коли всі охають, часто для солідарності з усіма іншими, вдаючи з себе якщо не енциклопедиста, то принаймні знавця живопису й графіки...
Я відійшов убік, куди мене люб'язно відсунув рукою в груди один із знавців. І він мені показав на шедевр. Я вже не пам'ятаю, на чий саме шедевр: раннього Пікассо чи пізнього Ренуара? Я слухняно відійшов і уважно, як мені порадили, почав спостерігати. Справді, захоплююче видовище. Таке я бачив лише в одному буддійському храмі Філадельфійського національного музею, куди пішли згодом. А цей приятель (ви вже здогадалися, що в груди може штовхнути тільки приятель) там то присідав, то ставав навшпиньки. Він лягав на підлогу й оглядав стіни. Ставав спочатку на одне, потім на друге коліно. Його мовчки, як у церкві, обходили відвідувачі, однак він своєю поведінкою дещо гальмував рух екскурсії. Відвідувачі, дивлячись на його мусульмансько-ісламські вправи, натикалися на колони й навіть на деякі шедеври музею, проходячи повз нього боком.
Я навіть деякі шедеври уже забув, а от ті картинні захоплення пам'ятаю й досі. Заради тільки таких незабутніх вражень треба відвідувати музеї і картинні галереї.
Ще ми дивилися на "Лежачу дівчину в саду" Ренуара. Двоє з наших знавців стояли й прицмокували язиками. Один з них запитав, як я на цю картину дивлюсь. Я сказав правду. І хотів навіть уточнити один, на мій погляд, істотний нюанс, що там зображена не міс, а, судячи з її живота, місіс, і десь якщо не на сьомому, то на шостому місяці вагітності.
Шанувальник Ренуара зміряв мене майже нищівним поглядом, кортіло йому, бачив по очах, сказати мені щось дошкульне, але стримався і завів своєї:
– Ви подивіться, які тіні, яка експресія, яке освітлення!..
– … живота, – закінчив я за нього. Він змовчав, відійшов убік і більше не наважувався заговорити зі мною.
Я переконаний, що він і тепер про мене такої думки, яку склав тоді. Я ке заперечую і навіть не сперечаюсь, Він теж має право на особисту думку.
Я мріяв би лише про одне – щоб Ренуарова міс раптом ожила, вийшла із саду й, розпростерши руки до свого далекого шанувальника, запросила його в загс. Чи погодився б він навіть за мільйон з гаком доларів?
Можливо, в ім'я мистецтва мій молодий приятель і пішов би на таку жертву. Щодо мене особисто, то навіть якби постало питання так: приставили до скроні пістолет і сказали: "Дівчина в саду" чи смерть, я б, не задумуючись, вибрав останнє.
Вийшовши з картинної галереї, любитель Пікассо й Ренуара мені сказав: Ренуар – не жінка.
Я йому залишився вдячний на все життя за таке повідомлення. Але цього йому було замало. Він розшифрував свою думку:
– В Ренуара, як і в Пікассо, не закохаєшся з першого погляду. Ви зі мною згодні?
– Абсолютно. З останнього погляду, між іншим, – теж. Бачте, чоловіків, навіть шедевральних, я взагалі не люблю, а жінок якщо вже любити, то тільки з першого погляду і на все життя. Вибачте, але про Пікассо я цього сказати не можу.
Настав час прощатись із Філадельфією – цим найстарішим містом США. Містом, де (як я мав нагоду писати) була проголошена Декларація незалежності, прийнята конституція, де... Узнавши про все це, я готовий був розчулитеся і пустити першу сентиментальну сльозу вдячності, коли б не безкоштовний буклет-сувенір, подарований мені на згадку гідом.
Буклет мені сподобався з першого погляду. Своїм блиском, лакуванням, форматом, оформленням і навіть телеграфно-лаконічним стилем. Я звідти додатково дізнався, що Філадельфія ще:
а) була тимчасовою столицею США (1790-1800 рр.);
б) центр робітничого руху США;
в) один з найбільших залізничних вузлів СА (знаменита Пенсільванська залізниця проходить);
г) другий після Нью-Йорка (за величиною) порт на Атлантичному узбережжі США.
Вичитав, що тут випускають літаки, молоковози, локомотиви, вагони, вагонетки, фарби, лаки, трикотажні труси і майки. Експортують: вугілля, зерно, молочні продукти, сепаратори, нафтопродукти, борошно і, звичайно, хімікати. Їхній імпорт: гіпс, папір, нафта, руда, цукор, корок, вино, кава, соки, сірка, мандоліни, гітари і тара з-під віскі.
Далі буклет повідомляв, якою завбільшки була ложка в тієї чи іншої філадельфійської знаменитості. На якому ліжку і з ким та знаменитість спала, з якої рушниці стріляла, 3 чиєї тарілки їла і що саме. Особливо наголошувалося на улюблених стравах, коханках і песиках.
Я читав цей буклет-сувенір, як захоплюючий бестселер, і під його впливом перейнявся повагою до Філадельфії, що могла б перерости в любов – так правдиво і аргументовано описувалися достоїнства цього міста. Але цьому зашкодила незначна деталька, до речі сказати, промовисто характерна для усіх буклетів і путівників США. Там – жодного слова про корінне населення Америки – індіанців. І це в путівнику про місто, де була проголошена незалежність, рівність, братерство і Декларація про права людини.
І я зрозумів: для народу, який дав світові картоплю й гречку[13], помідори і квасолю, соняшник і какао, не знайшлося місця ні на рідній землі, ні в американському путівнику.
Я вже мовчу про батат і знамениту індичку, яку так полюбляють американці (усі поголовно) у День Вдячності – тепер уже свого, я б додав, – національного свята. Але індіанці, як відомо (навіть з американської преси), живуть не картоплею єдиною, їх активно привчають до віскі. Індіанці живуть любов'ю до своєї країни, до своєї культури, до своєї мови, до своєї історії, до своїх звичаїв і традицій. І ось усе те, чого не вдалося свого часу знищити мечем і вогнем, сьогодні топиться у вогненній воді – найрадикальнішому засобі для укорочення історичної пам'яті в народу, для доведення поколінь цього красивого ї доброго народу до напівдегенеративності. Знищити народ, знищити його пам'ять, щоб натомість побудувати музеї індіанців, а ще пізніше сказати:
– На цій землі колись жили індіанці!
Такий принцип усіх завойовників.
– Віскі живим, пам'ятники – мертвим!
Такий девіз завойовників.
Я б погодився з формулою "пам'ятники – мертвим!", коли б вона стосувалася не лише поневолених, але й поневолювачів. А втім, я людина сердечна. Принаймні мені самому інколи так здається. Мені хочеться побажати усім добра і свободи, рівності і незалежності, хоч все це, наскільки мені відомо, нікому безкоштовно, як буклети, не давалось.
Що ж до пам'ятників зрадникам цього народу, які ставлять завойовники, то, на мій погляд, до них треба класти не вінки із металевих квітів, а динамітні шашки, А втім, це моя приватна думка. Хоча з нею, певний, більшість свободолюбивих і вірних своєму народові індіанців погодилися б. Принаймні ті, які ще плекають надію і собі побачити щасливий промінчик сонця на спинці і свого індіанського крісла[14].
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 25
В тому, що не все на цім світі вершить бог, ви уже давно переконалися з власного життєвого досвіду. Знаєте ви й те, що чорт у вашому бутті так само не дуже багато значить. Він просто безсилий щось заподіяти. Власне, і про бога і про чорта я уже вам розповідав в одному із попередніх розділів, де йшлося про дуже давні часи – коли на світі жили Адам і Єва. А ось як тепер! Зокрема у Нью-Йорку! Хто тут головну роль грає! Від кого залежить ваше квітуче (чи ж зовсім-зовсім навпаки) пречудове життя! Звичайно, найкраще поїхати і переконатися на власні очі, але якщо ви уже мені вірите, в чому, до речі, я не сумніваюсь, то відповім вам двома словами: БОГ і БОГИНЯ.
Детальніше – на наступній сторінці. і на всіх наступних, звичайно.
Розділ XXV. БОГ І БОГИНЯ
"Не втратьте, – кричить оголошення, – щасливої нагоди заробити великі гроші! Учіться вправляти діаманти..."
Від себе додам: і вправляти мізки. На це тут мастак кожен третій.
"… виготовляти золоті оправи. Приймаємо чоловіків і жінок у будь-який зручний для вас час. І це всього за СТО доларів. За місяць ви станете висококваліфікованим майстром. Після закінчення навчання влаштовуємо безкоштовно на роботу..."
Після крапок чомусь не пишуть: "Звичайно, якщо та робота знайдеться".
Це одне з найскромніших, але не щирих, як часто й золото, оголошень. Але я не про оголошення – про американок. Їхню поведінку, їхню психологію. Знову не про всіх американок, а тільки про молодих і наймолодших.
Американки частково вродливі. Я кажу частково, маючи на увазі те, що красивих жінок ви рідко коли зустрінете на вулиці. Зате на рекламних проспектах, буклетах, у телевізійних рекламках їх, здається, вистачило б не лише для Американського континенту, але й для інших материків, якби раптом виникла потреба в транспортуванні.
Гадаю, найкращих жінок виловлюють на вулицях за великі гроші, а потім вони десь там по різних конторах роблять ті самі гроші. Залежно від спеціалізації. Інакше я не можу зрозуміти, чому їх так мало навіть у районі знаменитого на весь світ (Америка обмежень масштабів не визнає) Бродвею.
Рекламують американки все. До речі, американці теж. Але я уваги своєї на чоловіків не марнував. Рекламують трусики, нічні сорочки, панчохи, бюстгальтери. Щоб ви хоч на мить і собі уявили, що таке реклама (бо не кожному і не щодня випадає можливість потрапити на Той Світ), для ілюстрації подаю один з роликів. Можете його собі прокрутити в уяві. Перша леді Америки – статуя Свободи, як ви знаєте, стоїть з високо піднятою рукою. Уявили? Спочатку вона подається на далекому фоні, а потім великим планом, і раптом камера завмирає під величавою пахвою її руки. Далі йде текст: "Щоб мати моральне право так високо піднімати руку, користуйтесь дезодорантом тільки нашої фірми". Далі йде назва дезодоранту й прізвище директора чи власника фірми.
Дівчата рекламують посмішки, вставні і власні зуби, перуки і зачіски, нігті п'ятнадцятисантиметрової довжини (трапляються й коротші) найрізноманітнішого офарблення: червоні, білі, жовті, перламутрові, в цяточку, з блискітками.