Пускай!
– Стривай, козаче! Зажди і послухай! – гукнув Олекса. – Чи ти сказився, чи що? Солі, мовляв, їдеш купити у прасола… Отямся, схаменися! Се ж татари, не купці!
– То, може, пішлім кого! – налягав Юрко, силкуючись висвободити свого коня з залізних рук Олекси.
– Стривай, кажу, не дурій і не казися! Поїдемо, поглянемо, побачимо. Кіш не втіче. Се вози з бранцями, які їдуть поволі, бо нікому за ними гонити. Вечором поглянемо, де стануть, зловимо язика, а тоді можна буде й уложити все як слід. Ти, друже, десятьфунтову свічку з червінцями постав святому Миколі за се, що поміг тобі найти слід – познаку. Дякуй Богу, що нещастям проскурівських сіл поміг тобі, бо, поїдь вони просто на Кам'янець, пропало твоє, брате! А так хоч знаєш, за ким і куди їдеш.
Насилу успокоївся молодець. Правдоподібна близькість Галі та її гнобителів відбирала йому панування над собою. Усе єство молодця проймав огонь запалу, у серці ізривалося ніби хлипання скорбі, ніби оклики радості, радості-розкоші, яка запирає у груди віддих і, здається, ось-ось розірве її надміром почування. З трудом опанував себе вкінці, вмовивши в себе, що поспіхом тілько попсує справу. Всі три звернули тепер праворуч, щоби зблизька поглянули на кіш. Швидко в'їхали в молодняк і просувалися здовж з річкою та багном, щоби якнайбільш наблизитися до табору.
І нагло з кущів ліщини вийшло трьох мужиків і стануло на стежині, якою проїздили молодці. Одні і другі пристанули і змірили себе очима.
– Чолем вашмосте панам! – сказав один із них, низький, присадкуватий шляхтич, видко, ренкодайний якогось більшого пана, з червоним лицем та великими, як віхоть соломи, вусищами. Засунувши магерку на зад голови, загородив їдучим дорогу чеканом, який держав у руці.
– Чолем, чолем! – відповіли молодці. Вони по вигляді та поведінці незнакомого догадалися без труду, що се панський висланець, який збирає людей, утікачів, недобитків з погрому тощо. Не знали тільки, навіщо йому їх.
– А чого, вашмость, нападаєш на людей у дорозі? – спитав жартом Іван, який бажав відразу добути довір'я шляхтича та потягнути його за язик.
Червонолиций єгомость усміхнувся приязно.
– Ну, коли вашмостям кротохвілі в голові, то так, думаю, що і на мої пропосіта глянете ласкавим оком. От злізьте з коней, козак вашмостів їх подержить, а ми поделіберуємо дещо про матерію, яку вам зараз якнайдокументальніше виексплікую.
Юрко й Іван переглянулися з Олексою. Сей кивнув головою на знак, що годиться на роль, яку згори визначував йому шляхтич, іменуючи козаком, себто слугою обох молодців. На даний знак під'їхав і, похилившися, ухопив за поводи коні своїх товаришів. Оба "пани" позлазили з кульбак і привіталися до шляхтича, питаючи, хто зач та чого хоче. Шляхтич підкрутив з "фантазією" вуса й обізвався:
– Я-м єст Юзеф Остоя Кровінський, ренкодайний його милості пана Станіслава Тишкевича, старости барського. Що у сьому неспокійному, воєнному часі сповнювання агенд свого високого уряду є екстраординарійно утруднене, що вашмостьове під час своєї перегринації самі лацно могли вирозуміти, а praecepique се, що тенути ніякий чортяка не лише залеглої, але і на сей рік припадаючої платити non vult. Тому вельможний пан староста порішив дорогою реквізиції будь то у грошах, будь то in natura підняти належні суми з сих сіл і дворів, які заціліли по страшливій ворогів інкурзії. Позаяк, одначе, у згаданих дворах чимало гайдуків та інших continetur пахолків, тому і вельможному пану старості придалося б декількох резолютних кавалерів, з якими він і фруктом своєї виправи по честі і совісті поділитися обіцює.
Юрко й Іван не були б, певно, порозуміли, про що йде річ, або не повірили б у можливість подібного підприємства, якби не бачили були інеквітації у пана Залушковського та не знали подвигів пана Бялоскурського чи Зглобіцького. Також Олекса розказував їм, як то кресова польська шляхта любить користуватися татарськими нападами і, підшиваючися під татарську шкіру, наповняти коштом сусідів надшарпану розпустою фортуну.
Тому-то зовсім не здивувалися, почувши зазив Кровінського взяти участь у подібних вчинках. Зате Юркові прийшло на думку, що від пана Кровінського краще можна розвідатися про різні обставини, чим від переляканого татарського язика. Йому ходило тільки про те, щоби дізнатися, що діється в околиці, де діваються татарські чамбули, а головно, що се за кіш відстав так далеко від своїх. Він усміхнувся приязно до пана Кровінського і сказав:
– Будьте певні, вацьпан, що я і мій коммілітон уміємо як слід естимувати ціле lucrum вашої пропозиції і радо до всіх єгомості пана Тишкевичевих дезідератів акомодуємося. Знаєте, одначе, що всякий, хоч би і як резолютний, кавалер розглядається на боки та на задні колеса, і так гадаю, що пан воєвода та їхмость панове гетьмани не дуже-то радо глядітимуть на такі експропріації, item timeo, чи татарський загін, який саме стоїть кошем перед нами, не обжене та не нападе на нас і не забере собі овочів нашої праці або ще й нас самих в додатку.
– Ха-ха-ха! – засміявся пан Кровінський. – Вацьпан, видко, з місяця до нас приїхав, коли не знаєш, що тут у нас, де нема козаків, ані інших непослушних гультіпак, у цілій повні процвітає золота свобода. У нас найкраща запорука фортуни та закони посполитого права ось де! – Тут пан Кровінський ударив по рукоятці шаблі і погладив рукою густі вуса.
– Так-то? – кликнув Юрко, удаючи здивування, а заразом вдоволення. – То тут у вашмостів просто рай для всіх резолютів, які на жаль, всюди так дуже урядом бувають опримовані. Хіба би ще татари…
Шляхтич підняв руку, наче бажав перервати Юркові бесіду.
– Не втручайтесь, вашмость, – сказав, – чи знаєте, може, хто проводить сей загін?.. Акмеші-ага, поляк з роду і з серця, повний не лише лицарського анімушу, але і добре свідомий справ українних. Се pro primo, а pro secundo, тут нема ніякого татарського комонника, а лиш кіш, обоз і бранці. Само військо пішло вже вчора вечором на Кам'янець чи Бар.
– Якщо так, – крикнув живо Іван, – то, зібравши годну компанію, можна б легко напасти на кіш та освободити бранців. Се ж була би вельми корисна імпреза. Багато всяких достатків награбили татари на Поділлі, була б нажива. Ну і заслуга се чимала – тільки нещасних liberare бранців із бусурманської неволі!
Три молодці глянули бистро на пана Кровінського, щоби збагнути, яке вражіння зробить на нього предложення Івана. Пан Остоя Кровінський задумався і, наче поражений влучною гадкою, витріщив очі та розняв рот. Одначе по добрій хвилі надуми замкнув його знову, аж клацнув зубами і махнув рукою, наче відганяв влізливу муху.
– Бач, – сказав, – се згола не шляхетська імпреза – наражати життя і здоровля і освободжувати кого? Хамів? А добича? І чорту на чоботи не пригожа. Трохи худоби та вошивих кожухів, а чи є там ще які гроші, то ще питання. Впрочім, яке діло нам, коронним чинам, до сього таналайства? Нехай подихає під татарським канчуком, коли тут своїх природжених панів і оборонців слухати збороняється. Крім сього, зважте, вашмостьове, що наше підприняття довершуємо за згодою і дискрецією могучого і достойного аги, а ласка його та опіка кримського царя більше значать, чим вдяка якихось там чорнописких хлопів.
– Рація, рація! – сказав Юрко, але мимо волі та панування над собою приязний усміх щез з його лиця. Олекса почервонів, а Іван задивився чомусь-то в ліс.
– Але, але… – спитав Кровінський, – скажіть ще, вашмость панове, з ким маю гонор трактувати, і якщо моя пропозиція вацьпанам по нутру, то приїдьте до трьох днів у Бар і привезіть зі собою товариство, Може бути, що удасться вам декого скаптувати для нашої імпрези.
Юрко усміхнувся злобно, але відповів поволі.
– Я-м єст Войцех Круковєцкі, а се мій товариш Януш Гарбовський. Оба маємо інтенцію послухати єгомості пана бажання, мусімо, одначе, ще дещо порадитися зі знайомими. Гадаю, проте, що до трьох днів привітаємо вашмость у Барі.
Юрко й Іван посідали на коні, які справно подав їм Олекса, а Кровінський звернув доріжкою, яка вела в ліс, видко, у хату побережника.
– А то сволоч! – не втерпів Юрко, коли ліщина закрила їх від шляхтича.
Іван закляв, а Олекса сплюнув з досади.
– Найгірше те, що всі вони знаються між собою, як лисі коні! – сказав. – Кождий пересічний шляхтич чи підпанок підшитий злодієм і завсіди найде у своїх піддержку, а ніколи відмови або кари. Гей! Показав би я сьому Остої, що се таке "резолютний кавалер"! Все-таки, – додав по хвилині, – спасибі й за се, що завдяки йому знаємо, хто перед нами.
Олекса засміявся весело, а навіть став собі під носом мугикати пісеньку. Видко, якась думка засвітила у його голову, і він радів нею. Всі три попрямували в сторону, в якій понад корони дерев підіймалися чорні клуби диму з татарських огнищ. Ліс, у якому знаходилися, складався здебільшого з молодняку та дещо дальше, в міру того, як їздці наближалися до річки Плоскої, переходив постепенно у високий чорний праліс. Стрункі ясени, гнучкі граби та кучеряві дуби ослонювали склепінням землю, а де листя пропускало хоч трохи сонячного світла, там буйно виростали кущі ліщини. Ветлина, лозина, вільхи та трепети виповнювали собою всі заглибини, у яких збиралася вода або де було джерело.
В одній такій заглибині Олекса зіскочив з коня, а товариші пішли за його приміром. За своєю природою став він їх проводатором, і вони слухали його без спротиву. Коні прив'язали на арканах в тіні двох величних осокорів та поприв'язували їм мішки з вівсом, а самі пішли далі пішком. Добру хвилю продиралися крізь гущавник, доки не станули на окраїні лісу. Він кінчився лозиною, бо підложе було підмокле. Дальше ріс уже тільки очерет аж до самої води. Легкий вітерець колихав ним, а смуги тіні пробігали по рівнині, наче гребені хвиль по морі. Сама річка та очерети лежали дещо нижче, чим ліс, і з-поміж кущів лозини могли молодці гаразд розглянути всю околицю.
Наліво у віддалі синіли стави та біліли хати города Проскурова, направо на вузькій смузі землі над рікою чорнів кіш. Туди і звернулися з напругою очі та уми видців. У коші кипіло та кишіло, наче у муравлищі. Татари вибиралися в дорогу. Перш усього розвіялися та щезли дими, які аж досі затемнювали вид чорною хмарою.