Хоча з практики Миронович знав, що в ресторанах так нічого безслідно не минає. Кожен третій — сексот. Принаймні, так було за радянської влади. Миронович плюнув у воду і переступив поріг чи то хати, чи то шхуни, стилізованої під українську хату.
Генерал Пацюк провів його до ресторанних воріт.
— Оперативні зведення... Що-небудь новеньке є? — на прощання поцікавився Миронович.
— Є, — коротко доповів генерал.
— Що саме? — насторожився Миронович.
— Знайшли утопленим оператора телестудії.
— Чернігівського? — вихопилося у Мироновича.
— Чому чернігівського? — у свою чергу здивувався генерал. — Конголезького. А також — другого секретаря посольства Конго. В обох — загадкова смерть.
— Що означає "загадкова"? Адже там війна, — показав свою обізнаність Миронович. — Живе дуже войовничий народ. Краще сказати — вигибає дуже войовничий народ. Хуту і тутсі. Серед них є пігмеї. Здається, туа, — Миронович раптом прикусив язика: "Господи, для чого це я йому кажу? Чому я видаю себе з головою? Я маю більше слухати, ніж говорити. Де твоя витримка? Здають нерви..."
— Обличчя надзвичайно спотворені. їх важко впізнати, — пояснив генерал.
— Нічого дивного. Там усілякі москіти, мухи цеце, змії...
— Військовий аташе вважає — помста вождя племені пігмеїв...
— Якщо порушити їхній закон — можливо, — погодився Миронович. Він обійняв за плечі генерала і підійшов до свого джипа. — Може, присядемо?
— Як накажете.
Вони сіли в джип. "Ще одна дурниця на очах інших", — сам собі дорікнув Миронович. Але ж тепер генерала не виганяти з авто. А світитися перед рестораном в усіх на виду — теж не хотілося. Генерал, крекчучи, заліз на високе сидіння джипа.
— Більше люблю низькі сидіння, — мовив він.
"Тобі б краще носилки", — подумав про нього Миронович, побачивши, як той підбирає під себе драглисте черевце, мов циганка — цілий набір спідниць.
— Я колись читав дуже цікаву книжку, — поклав руки на кермо авто Миронович. — Називається вона "Десять років серед дикунів". Автор її, здається, бельгійський лікар. А може, англієць, що розповідав про смерть одного бельгійця. Прізвища його я вже не пригадую. Можна зайти в бібліотеку — поновити в пам'яті... Так ось. Той бельгієць одружився з донькою вождя одного з африканських племен, в якому жив отой лікар — автор книжки. А бельгієць — зять вождя племені несподівано зрадив дружині — дочці вождя й чкурнув до себе, в Бельгію. Вождь попросив лікаря знайти зятя і взяти з його голови одну лише волосину. За допомогою цієї волосини пообіцяв заочно його вбити. Чи треба казати, що лікар, як професіонал, зацікавився таким експериментом в ім'я науки, і з нагодою вилетів у Бельгію. В Брюсселі, в одному з ресторанів, лікар зустрівся з зятьком. Коли вони ввійшли, лікар зятькові зауважив, мовляв, в тебе дещо розпатланий чуб, і подав родичеві вождя свій гребінець. Той розчесався. На лікаревому гребінці залишилося кілька волосин з голови зятя. Я не складно розповідаю?
— Нічого, — простодушно відповів генерал. — Цікаво. Тільки увімкніть кондиціонер.
Миронович завів авто і повів далі:
— Поклавши волосинки у конверт, лікар повернувся до вождя племені, якому пообіцяв привезти замовлення з голови приятеля... Свого ж, іншого знайомого, у Брюсселі лікар попросив через тиждень провідати зятька і передати йому якусь африканську статуетку та повідомити його телеграмою на головну пошту Браззавіля, що статуетку передано. Яким було здивування лікаря, коли з телеграми друга дізнався, що той застав зятя вождя у ліжку мертвим!.. Ось вам загадка, яку лікар-вчений так і не розгадав. До сьогодні. Я ж від себе можу додати, — обернувся Миронович до генерала. — Що це той випадок, коли не можна допустити, щоб з голови нашого народного кандидата впала бодай волосина. Ви мене зрозуміли?
— Тепер усе зрозумів. Бо довго не знав, навіщо мені ця розповідь. Працівник посольства і оператор, до речі, не одружувалися з доньками вождя племені, — генерал важко опускав ноги до землі. — Можете бути спокійні. З нього волосина не впаде...
Саме в той момент, коли Миронович потискував Пацюку руку, йому здалося, що десь блиснув зайчик лінзи фотоапарата. Він у цьому не був переконаний, але щось тривожне пробігло по його тілу і воно вкрилося гусячою шкірою.
День видався таким самим неспокійним, як і ніч. Зайшовши до свого кабінету, Вітольд запросив до себе Мілу Бездух.
— Щось нездужається, Міло, — поскаржився він. Міла це зрозуміла по-своєму. Вона зсунула папери, поклала їх на стілець і підстрибнула на вільне місце стола.
Миронович посміхнувся.
— Ось бачите, вам одразу стало легше. А зараз буде ще легше...
— Ні, ти краще злізь зі столу.
Вона зіскочила і стала перед ним на коліна. — Тепер буде зовсім легко. Тільки я зачиню за собою двері. Папи нема... Папа дає інтерв'ю... А я візьму у вас.
— Не треба, Міло. Не той настрій.
— Настрій зараз підніметься.
Міла чомусь тепер йому нагадала Роксану. Так могла говорити тільки Роксана. Звідки у Міли такий стиль наслідування, копіювання? Ох, ці жінки, як вони швидко вміють переймати те, чим можна завоювати чоловіка.
Він більше не опирався. "Чорт з тобою, — подумав він. — Ніч все одно минула в безсонні і без секс-наслідків". Він погладив її по білій голівці. Міла мала гарні золоті коси...
Після густої чорної кави, яку вона йому приготувала, все одно хотілося спати.
— Ти у мене забрала багато сил...
— Я хотіла як краще...
— Ти справді солодка і... несподівана, мов "Кіндер-сюрприз"...
— Я тільки вчуся, — щиро промовила Міла. — Читаю еротичні журнали, оповідання. Заглядаю в Інтернет. Мали б ми з вами час і не такі кабінетні умови, я б вам показала ще й не таке...
— Іншим разом, — Вітольд притягнув її до себе і поцілував у щічку. Вона цим не вдовольнилася і поцілувала його ще в губи.
— Я таки поїду посплю, — сказав він.
— Поїдьте, поїдьте. Шкода, що я не можу з вами...
— Хтось, Міло, і на господарстві має залишитися. Усі папери на підпис — на заступників, — він помахав їй рукою.
— Роксана додому повернулася пізно ввечері. Миронович, одягтись в темно-брунатний халат, сам собі нагадував шейха. Під халатом, окрім рідного тіла, Роксана не знайшла нічого. Вітольд чомусь уявив собі пігмеїв і не тільки. "А все-таки добре, коли тіло голе: ніщо не тисне, не врізаються гумки в боки, ніщо ніде не тріщить по швах і взагалі легко, просторо. Ніби тебе сьогодні мама народила".
Роксана наче вловила його думки і одразу кинулася до його халата.
— А ми зараз перевіримо... А що там у нас на друге?.. — взялася за своє. — О, які ми маленькі... Але нічого... кинемо резерв головного командування ставки і генералісимус по стійці "струнко" віддасть і нам честь...
— Роксано, не дурій... Це ж не гумка...
— Дурненький, більший виросте...
Вони сіли за стіл. Він налив собі в бокал улюбленого "Хеннесі". Роксана віддавала перевагу "Хванчкарі".
— Роксано, у Конго померли оператор і працівник посольства. Це чи не той, що просив тебе про свою майбутню кар'єру?
— Щось я пригадую, — Роксана піднесла склянку з вином до губ і раптом передумала пити.
— Це неприємний симптом. Тобі, мабуть, слід про всяк випадок залишити країну, — мовив Миронович.
— Ти так гадаєш?
— Мені не хотілось би, щоб це позначилося на нашій майбутній дитині. Тебе допитуватимуть неодмінно.
— А куди держсекретар дивитиметься?
— На сьогоднішній день я відведу від тебе всі підозри. Та й виклик на допит, як свідка. Але завтра...
— А завтра, любий, не буде, — впевнено мовила Роксана. — Все залишиться на своїх місцях. Операція "Поцілунок пігмея" відбудеться успішно.
— Не знаю чому, але я тобі хочу відповісти взаємністю, — Вітольд піднявся з-за столу з фужером коньяку.
— Не зовсім зрозуміла.
— Я хочу переписати твою спадщину назад. — А по хвилі додав: — І свою...
— Оце вже ти здурів! — Роксана обернулася до нього. — З якого це дива?
— З того самого... Я тебе теж дуже кохаю... І думаю про майбутню дитину. — У нього ледь не вирвалося: — "Досить того, що він так і не довідався, яка в нього була перша дитина — хлопчик чи дівчинка від Рози. І де вона тепер живе і як? У розкошах чи бомжує? А татусь купається в золоті. Облизує ікру на стегнах дорогих повій для віп-персон". — Миронович випив коньяк до дна. — Завтра я перепишу все на тебе.
— Нізащо. Чуєш: ні-за-що, — вона припала до його грудей.
— Я своїх рішень не міняю. Ти знаєш — коментарі тут зайві.
Роксана сіла і довго дивилася на нього нерозуміючим поглядом з-під своїх величезних вій.
— Я тебе люблю, — нарешті вимовила вона. — Безмежно люблю. Я не розумію, чому ти мені все переписуєш? Невже ти гадаєш, що з тобою щось станеться?
— Я не про себе дбаю, — він налив ще брунатної прозорої рідини і випив. — Я дбаю про вас, — на останньому слові він зробив наголос. — Ти завтра виїдеш до Португалії. Там добрий, гарний народ. Мабуть, найкращий в Європі. Там і народжуватимеш...
Він згадав Розу і додав:
— Сидітимеш біля вікна і дивитимешся тільки на гарних дівчат або юнаків. Наша дитина має бути вродливою... як ти...
— Дякую, любий. Я все зроблю, як ти порадиш. Ти в нас розумний. Передбачливий...
— Завтра має відбутися "таємна вечеря". Кандидат дав згоду. Мені зателефонував генерал і, як ми домовилися, сказав пароль: риба найкраще клює в Яготині. На Супої. Отже, вони виїжджають за місто. Вечеря має бути суто рибною. Все взято з японської кухні: суші, сашимі, роли та інші страви з сирої риби і традиційних далекосхідних делікатесів. Із салатів — "чукка" з маринованих водоростей і саке та сливове вино.
— Ти так говориш, ніби сам замовляв меню, — посміхнулася Роксана.
— А воно так і було. Я ж згадав "Планету суші". Пригадуєш, ми з тобою були у цьому японському ресторані на день народження "газотрейдера"?
— А-а, — засміялася Роксана. — Сябусябу і сукіякі. Вовко чи сам Валяй тоді сказав на ці фірмові страви... Чекай, як же він сказав?.. A-а... Не сукіякі, а "які сукі" — і показав на тендітних офіціанток у блакитних кімоно.
Роксана вилетіла в Лісабон літаком німецької авіакомпанії "Люфтганза". Вилетіла одразу після оформлення спадщини тим самим гачконосим і здивованим нотаріусом, який набрався нахабства ще й запитати:
— Ви передаєте спадщину одне одному залежно від настрою чи ситуації?
— Ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе позбавив ліцензії? — спалахнув Миронович.
— Ну, приміром, ви мене не позбавите...