З-під руки хазяїна Півник побачив у глибині двору під яскравими зеленими лозами неймовірного птаха. Півникові він здався більшим за гусака. Довгий же хвіст, взагалі, був не до порівняння! Птах горделиво походжав коло якоїсь сірої птахи, схожої чи то на дрофу, чи на велетенську куріпку. І час від часу струшував довжелезними пір'їнами хвоста. На кінці кожної предовгої пір'їни було ніби темно-синє око з якимись переливами золота, смарагдової і трав'яної зелені, коралів і мідного червонуватого зблиску. Кожна пір'їна отим вічком круглим при найменшому стріпуванні сяяла, палала, зблискувала немов чарівним вогнем!
— Закрий рота, а то ґава влетить! — почув Півник над собою. Підвів очі і зустрівся з насмішкуватим поглядом товстуна.
— Це мій павич! Царська птиця! Більш тут ні в кого немає! От привезеш мені добрих горіхів — подарую тобі перо своєї жар-птиці…, — він не договорив, бо малий радісно крикнув йому:
— Дивись, дивись! Он, он який хвіст!
Бо павич, точнісінько, як звичайний півень, затупцював навколо сірої птахи. І з терхотінням підвів і розпустив опахалом всі свої пір'їни.
Малому здавалось, що все подвір'я заполонила небесна веселка. Та ще й до небесних кольорів додались відблиски золота, срібла та іскри вогню з ковальського горна!
— А що ж ти хочеш, малий? Та мені ж його подарував сам катапан із Трапезунта! За одного агарянського скакуна. Я йому дістав коня. Він мені заплатив золотом та ще й подарував цього павича!… Як повернешся з Обезів і мене тут не буде, то спитаєш у Спіро, де знайти купця Тарона. А тепер біжи на дракар! Та мовчи, що я тобі за мідяки купив дюжину перепілок, а ти хотів їх купити за півногати. Та й того в тебе поцупили! Мовчи, бо засміють та затюкають!
Однак на дракарі і кепкупання, і регіт були. Бо виявилось ось що. Дядько Півень, Варяг і соколятник-помитчик повернулись із княжого бенкету на світанку. Дядько Півень і Варяг, хоч були добре впиті, та спромоглися не побити велику корчагу з добрим корсунським вином — дарунком князя Мстислава для всієї залоги. Отим бо вином і запивали вояки Півникових смажених сарганів… Ну а соколятник — бо на дурничку — надерся, як вовк глею! Та ще й нажерся родзинок, горіхів та смоковниць. На човні його почало нудити. І він не встиг долізти до борту дракара, а виблював у клітку з курчатами. Та зразу й заснув. Курчата блювотину повидзьобували та й попадали п'яні. А потім, коли соколятник трохи проспався і побачив, що з курчатами, злякався і всю вину на Півника зіпхнув.
Як Півник все второпав, то його вкотре за ці дні всього наче жаром обсипало! Його просто тіпало від люті. Але він нахилився і вовтузився зі своїми курчатами, бо всіх курчат він переклав до однієї клітки. А перепілочок запустив у порожню.
І малий вирішив мовчати про срібло і мідь. Але якщо про це мовчати, то треба тоді й не патякати ані про Тарона і його мавпу Сірун, ані про "жар-птицю" павича, ані про заїзд ромея Спіро. Так Півник вирішив, так і зробив. Мовчав. Та й часу не було на розмови. Бо дядько Півень одержав дозвіл від князя Мстислава на подорож в Обези. Та й пообіцяв ще до вечора прислати тлумача, який знав ті мови.
Варяг підступив до дядька Півня:
— Слухай, воїне! Час перед тлумачем використати на воду і на харч. Швидко. Він не може бачити барила води. Ні корчаги води. Не може бачити хліб, не може бачити в'ялену сайгу, — Варяг від такої довгої промови аж упрів і втер спітніле чоло, відсунувши на хвилю на потилицю свою шапку-шолом.
Дядько Півень підтягся навшпиньки і тихо проказав:
— Я так розумію, що він не повинен знати, яким ми шляхом підемо?
Варяг кивнув головою.
— І ми підемо далеко від берега?
Варяг кивнув головою. Тоді дядько Півень дав гроші і відправив на торжище чотирьох воїнів за поживою. А сам з кількома людьми вирядився по воду до водозбірні. Варяг же покликав малого і почав з ним, починаючи від носа до демена, востаннє оглядати судно.
Перекладач, він же й провідник, з'явився добре по обіді. Чорновидий кучерявий чоловік із пласким лицем і гачкуватим, як хижий дзьоб, носом. З усіма чемненько привітався, почав говорити, що він ще піде додому переночує, а завтра вранці на світанку він прийде і вони тоді вже рушать в дорогу.
Півник зауважив, що він говорить руською мовою краще за Тарона. Тільки часом, буває, швидко проговорить, а тоді довго мовчить і потім знов швидко говорить.
Тлумач уже хотів іти, як дядько Півень запросив його хліб з ними розломити і вина скуштувати знаменитого, корсунського, із княжого льоху. І дядько Півень гречно відхилив полость намета під щоглою. Поки тлумач нахилявся і сідав у затінку на беседку, Півник встиг розгледіти, що між двома беседками поставлено барило, а на ньому велике стябло з наїдками — хлібом круглим грецьким, шматками в'яленого м'яса, невеличкими копченими рибками купою, а також трьома срібними пласкими чашами. І глек стоїть. Варяг тримає однією (!) рукою корчагу (а вона Півникового зросту) і наливає у глек вино темно-вишневе. Тут дядько Півень обернувся до входу в шатро, побачив, що малий спостерігає за всім, та й опустив полость намета.
Довго пригощались в наметі славні мужі. Вже й сонечко позолотило заборола і башти, коли з намету виповзли дядько Півень і Варяг. Їх добре хитало і вони підтримували один одного. Хоча Варяг підтримував рукою дядька Півня, а дядько Півень підперав тім'ям під пахви свого велетенського сотрапезника.
— Браття-молодці, — виголосив дядько Півень з-під пахви Варяга, — відпочиваємо до третіх півнів…
Всі полягали відпочивати на беседках, позагортались у плащі.
Тільки Варяг, заточуючись та важко сопучи, перебрався до стернового весла. Обмацав кожну п'ядь весла, попустив закрутки і витяг лопать із води. Покликав до себе Півника.
— Знаєш, чому ми заспали тлумач конунга Містілава?
— Щоб він не пішов спати додому.
— І все?
— Ну… не знаю…
— Тому що тлумач є чоловік-собака конунга Містілав. Він не єсть дурень. Він бачить барила води, бачить запас хліба.
— Ну то й що?
— Е-е-е! — Варяг гикнув і заметеляв головою. — Він побачив воду, хліб — побігти до конунг Містілава і сказати: "Дракар пливе не бачити берег. Дракар пливе чистою вода".
— Ну то й що?
— Поки зараз — ніщо! Але потім швайка вилазити з міха…
Варяг розпачливо махнув рукою, замовк і заходився закручувати линви кермового весла. Після весла Варяг облазив, де тільки можна було, весь човен. І Півник за ним. Варяг тільки сопів, важко дихав і все вистукував пальцями по дошках, брусах, шпангоутах. Перевірив кожну петлю для весел у бічних віконцях фальшборту. Промацав усі, один за одним, кочети-скарми.
— Тепер і ти спати, і я спати.
Малий примостився в закапелку на носу, прихилившись спиною до форштевня. Варяг дав йому вовняну дергу. І хоч вона тхнула потом і рибою, проте добре гріла, то й спати під нею було тепло і солодко. Крізь сон малий чув, як на човні почалось тихе камешіння. Потім тихо забурулилась вода за бортами. І той рух води передався обшивці дракара. Напруга проходила по всій довжині тонких предовжелезних дубових дошок і досягала стрімкого височенного форштевня. Весь цей рух і вся напруга починали просто гудіти в дереві. Від гудіння, що напружувалось в дереві, малий прокинувся. І більше йому спати не хотілося. Хоча була ще темна зоряна ніч. І навколо було тільки море. Тихе море з лінивими хвилями. І ті сонні хвилі розтинав стрімкий біг. Берега і вогнів на березі не було видно. Тільки часом легенький павітер приносив на човен тонкий аромат чебрецю і солодки.
Малий спиною до форштевня напівлежав, напівсидів у щілині між обшивкою правого і лівого бортів. Спиною він був до руху човна. І при астральному розпливчастому світлі ледь-ледь розрізняв всіх веслярів на беседках. Веслували всі. Навіть дядько Півень і сокольничий. Вони сиділи на першій беседці. А Варяг стояв просто перед Півником. Підняв руки і щось міряв пальцями та шворкою, кінець якої затис зубами. Півник зачудовано дивився і дивився на дії Варяга. Та ось він повернув голову і зазирнув за борт. Там і було диво — навколо кожного весла закипали смуги зелено-блакитного вогню! Кожна краплина, падаючи, вибухала блакитним сяйвом!
— Ой, вода горить! — не втримався хлопчик і голосно скрикнув.
Варяг щось процідив крізь стиснуті зуби на зразок: "Не мертвися, так буває". Але малого це не задовольнило і він вибрався із свого кубла-щілини і підступив до Варяга.
— Мій господине, скажи — це небезпечно?! Це нечиста морська сила?!
Варяг ще щось промурмотів, а тоді зав'язав вузлики на шворці і вже з вільним ротом відповів:
— Так на південні моря починається кінець літа. Це знак — все добре нагрілось… У лісі бачив пеньок світить гнилий?
— Бачив.
— Так і море. За літо збирається дрібна труха із води і світить. Тут на земля полуденная світить ночі жук летючий і хробачок повзучий. Сильно світить!
Справді, коли їм через кілька днів безупинного веслування довелось ступити на берег, то першої ж ночі Півник побачив справжні рої тих жуків-світлячків. І так було всі ті дні довгі, поки вони з Варягом чекали назад дядька і всю залогу.
А сталося ось що. Варяг по зірках і сонцю проклав шлях човнові так, що вони жодного разу не наближались до берега. Тому то й запаслись джерельною водою і в'яленим м'ясом та прісним грецьким хлібом. Потім, на якийсь день вони круто повернули на схід і рівно в полудень пристали до берега.
Від селища, що було, може, за версту вгору по річці, до них вийшла велика залога озброєних людей. Дядько Півень і Варяг через тлумача довго вели з цими насельниками переговори. Але ті не згодились через свої землі пропустити до гірських людей-сванів. Бо золото там, у гірських потоках, ловлять баранячими шкурами. І дядько Півень і Варяг обіцяли їм дати дари — нічого не хотіли ті прибережні люди.
Довелося вертати назад, на північ. Бо коли їхній човен відчалив від берега і попрямував далі на південь, назустріч їм виплили десятки човнів із озброєними людьми.
Вони пливли тепер вздовж берега цілу ніч і половину дня, поки не побачили гирло річки, досить широке. Дядько Півень порадився із Варягом і вирішив причалити до берега. Тлумач почав переконувати їх, що тут живуть погані люди. Всі вони розбійники і людолови. Видно було, що він боїться цього місця і людей тутешніх.