Лише Господь Бог, старезний дідуган, якому мама били поклони щоночі й шепітливими молитвами не давали йому спати, піднімав її обережно з колін і казав... і казав Господь: "Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене своїми благаннями. Їх тисячі й тисячі було, юнаків, які воювали за Україну, і серед них пам'ятаю Зеня з карабіном... так, пам'ятаю, бо, прецінь, пам'ятаю про кожну комашку, що повзає під корою струхлявілого дерева. Ти його чекай, жоно, сина свого... чекай, якщо навіть він упав від кулі в полі або ж згинув у тюрмах, або ж з'їв його голод, або ж замерз у сибірських снігах,— він повернеться. Що з того, що він умер? Він вернеться — кажу тобі. А ти чекай. Хіба не єсть твоїм призначенням чекати й сподіватися?"
Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу і зник у всесвіті, а роки пливли в ясенових подіях чередою.
То як я міг малювати її образ начорно, коли очікування її було світле?
Тато, бувало, їй колись дорікали: То ти, Докіє, винна що Зеник пішов і зник. Вічно ти співала й співала про червону калину, яку треба піднімати.
"Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба піднімати, — мама на те казали, і очі їхні зблискували вогнем. — Але ж комусь треба... бо потолочена калина, і кров з неї тече, і корінь сохне..."
8
Котрогось року, здається, за Хрущова, серед літа допиталася до нашої хати дебела, сувора з вигляду жінка, але вже схилена на ціпок; жінка назвалася Гафією Кукурудз із села Братишани, що по дорозі на Надвірну. Приїхала у Черчен спеціально.
— Пишетеся Ключарами? — спитала вона, сідаючи на лавку в нашому саді. Старосвітські ткані бесаги поклала на землю біля ніг і пильно озирнулася навколо.
Тоді ще жили тато; тоді ще мама були молодою; вони обоє, тато і мама, трохи недовірливо й сполохано поглядали на незнайому жінку. Мама немовби щось передчували, вони підсвідоме здогадувалися, що прихід цієї жінки є знаком, попередженням, бо аж зблідли... і тяжко було їм пережити кілька хвилин, тяжко було перебути в невідомості й тривозі, вони хотіли б чимдуж невідомості позбутися (і віддалити її хотіли на завтра, на післязавтра, на рік), бо линули до Кукурудзихи, як до рідної, припрошували до дзбанка з кислим молоком і мало не хапали жінку за руки.
Гафія Кукурудз, однак, не поспішала з головними словами, спершу обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у вас на півострові, поруч річка видзвонює, і поле пахне, і сад погойдується, шумить. Рай.
— Чи мали-сте, ґаздине, сина, що звався Зіновієм? Чи жив він у цьому раю? — врешті спитала, і, певно, проти своєї волі спитала, мала намір довше посидіти в нашому саду, нікого не тривожачи, щоб до передчуття тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста.
Було пізно.
Мама не скрикнули й не кинулися до незнайомої, лише схлипнули і аж хитнулися (а може, це земля гойднулася?), тато встигли обняти їх за плечі... обняли й заспокоїли, і мої мама посміхнулися, правда, гірко й сумно.
— Ніхто вже й не пам'ятає, нанашко, чи був на нашому обійсті рай, — промовили мама навдивовиж спокійно. І тільки вони знали, скільки цей спокій їм коштував. — І люди, сусіди тобто, і, певно, дерева в саду, і, певно, ріка наша забули, що в тому раю походжав колись хлопець, якого звали Зіновієм. Якщо б дерева про нього пам'ятали, то їх би зрубали. Так, їх би порубали, — повторили мама. — Ніби не знаєте, нанашко, чого дерева рубають? — Мама відповідали непрямо, слова їх оули схожі на ластівки, що то сідали на вориння, то раптом сполохано злітали вгору, немовби хтось цілився у них зі стрільби.
Жінка, що назвалася Гафією Кукурудз, хитала головою; я тільки тепер помітив, що вона була дуже стара: і руки в неї тряслися, тому й опиралися на ліщиновий ціпок, і велика сива голова в чорній хустині, по-старосвітському пов'язана, теж тряслася, а губи ворушились. Правда, трималася вона незалежно, погляд мала допитливий, суворий: очей ще старість не забілила.
— Марно ви мене боїтесь, жінко, і ви, ґаздо, — обізвалась вона докірливо. — Я вже застара, щоб чинити зло... буду вмирати скоро. Чую смерть за плечима. — Вона оглянулася й махнула поза плечі ціпком, немовби свою смерть відганяла. — Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповідатися: я знала вашого Зеня. Його кликали в підпіллі "Чорнотою". Був він колись... був...
Мама озирнулася на тата, а тато кивнули головою, мовляв, кажи цій сторонській жінці, яка знає псевдо нашого сина, правду.
— Був? — шепнули мама. — Чому був... колись? — Тепер мама прихилилися до старої, узяли її за руки, і термосили, і зазирали у вічі. — Був... то значить, що його нема?
— Ніби ви, жінко, не здогадуєтеся, що його нема, бо ж копу років не дає про себе знати? Хіба ви не звикли до його смерті? — запитувала стара. Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька.
— Та де... де б я могла звикнути до його смерті, — відповіли мама. (Губи їх — сині, а попід очима — чорно). — Я звикла, кажу вам правду, до смерті старшого сина. Він десь на хребтах у Карпатах упав і лежить на Дуклі. Мені-бо прислали похоронку... похоронка — це немовби хрест на гробі на нашому сільському цвинтарі. А Зеника я очікую живого. Ніхто ж бо не видів його смерті.
— Ой жінко, — заломила руки Кукурудзиха. — Я її, синову смерть, виділа, — промовила спроквола. Голова її важко впала на груди, очі встромила в землю.
— Коли то сталося? — спитали тато. Голос їхній був ламкий, хриплий.
— Давно, — відповіла Кукурудзиха, не підводячи очей. — У сорок восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночі. Моя хата коло лісу недалеко... Монастирем ліс називається, корчі підповзають мало не до порога. Була мені біда з тією лісовою близькістю. Вночі — наші хлопці: бабцю, відчини. Голодні були, звошивлені. Я їм сорочки прала і нафтою голови мастила від вошви. А вдосвіта надбігала з району якась "Червона мітла" або "Чорна кішка", то ще якась холєра... та всі з автоматами, та всі люті, як пси, та один із другим ставлять мене під стінку й кричать: "Растрєляємо, суко, єслі не прізнаєшся, что бандеровцам помагаєш". А я з-під стінки... а я тую стінку, чуєте, нігтями довбаю й плачу: "Нащо розстрілювати, коли й так скажу, що деколи партизани з лісу приходять. Що ж маю робити? Прийдуть і наказують:
"Бий воші, бабо, бо то більшовики".
Совіти в синіх кашкетах реготалися, що скоро бандерівців в схронах та по лісах воші стереблять, потому "визволителі" наші ретельно перевернуть усе в хаті до нитки, спичаками подвір'я перетикають, кожного разу схрона шукали, криївку, і біжать далі в село. А я стою, під стінкою, чекаю пострілу.
І чи один раз так діялося...
Вночі перед Спасом більша сила совітська, як саранча, налетіла на ліс. Хмара їх була. Цілий день у Монастирі грали машінгвери й гримали вибухи. Що діялося в лісі — не знаю. Хвалилися потім командири з району, що три машини вбитих бандерів повезли до Бистричан. А одного недобитого, пораненого в груди й в обі ноги, видно, не запримітили, він цілий день лежав у болоті. Можете собі уявити, прошу вас, який то був для того хлопця страсний день... а може, й не день, може, він і не бачив дня, бо сходив кров'ю і ніч заступала йому очі.
Одначе хлопець не хотів вмирати посеред лісу самотнім... не хотів, щоб вороння ним живилося. Він повз і повз цілу ніч, вмираючи щораз і щораз воскресаючи, поки на світанку не зобачила його на своєму подвір'ї біля криниці... коло кам'яного жолоба, з якого напуваю корову. Він лежав на крисі жолоба, і я думала, що партизан вмер, а він руку встромив у воду і ворушив слабо пальцями... і, певно, вода тримала його при житті. Що я могла з ним зробити?
Признаюся вам: і страшно мені стало, бо кожної миті могли наскочити енкаведисти, і жаль мені було хлопця. Лежав він увесь обкервавлений, мундир подертий, лице заросле, чорне, в правій руці мав револьвер... револьвер той був увесь у глині. І я зрозуміла: він кулю в револьвері заладував для себе.
— Не кваптеся, нанашко, — перебили мої мама і взяли благальне Кукурудзиху за руку. — Най він іще поживе...
Гафія Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цілу вічність, мабуть, мої мама стовбеніли біля не баченої ніколи криниці, де лежав наш бідний Зеник.
Аж тато врешті спитали:
— І що було далі?
— Далі... я занесла хлопця до хати і поклала на лаву, спершу вийнявши з руки зброю. Він блимав білими від болю очима й шептав... і шептав, щоб я стрілила йому в голову або в серце... тепер уже можна йому вмирати, бо принаймні буде похований.
А я розірвала на пілки стару свою сорочку й обмивала страшні його рани літеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя поміч... — Стара важко дихала, переживала, видно, давно переболене. — Що я більше могла? — і заплакала. — Що я більше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати дохтора? Де він? Молитися Богові? О так, я молилася... молитви мої зливалися з слізьми, з стогоном пораненого, його маренням. Він зривав з себе бандажі, мої молитви і сльози, видно, не помагали, хапався сідати... сідав і падав, як сніп, і все просив віддати йому пістолю.
Так тривало цілий день.
Надвечір заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисці. Я сиділа біля нього й відганяла мух, що лізли в лице, і був він мені у цю хвилину, повірте, рідним сином. Щось мені так стало давко на душі... якось по-новому стало на душі, ні, не скажу, що це нібито нове почуття, чи як його назвати, було радісним... бо яка то радість, коли ось хлопець вмирає. Було мені сумно, так, душа моя тліла, але й... але й солодко було. І ви, люди добрі, не судіть мене, не подумайте про мене нічого злого, я потім зміркувала, що то обізвалося в мені почуття материнства. Я до старості дожила, а такої медовості не зазнавала, жила собі самотинне під лісом, хлопи чомусь обходили мене боком, я їх, певно, відстрашувала... така з виду нефайна, кістлява була. Замолоду це мене мучило, бо, прецінь, не з дерева витесана, хотілося дитинки, потім хотіння минулося на цілі віки, аж... аж воскресло щось, мовби я сиділа коло свого сина, воскресло щось солодке, рідне, материнське.
Воскресло й вмирало, чуєте...
Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого... я ніколи так не плакала, ніколи мій жаль і розпука не були такі бездонні, і я не знала, як порятуватися від безодні, що розверзлася переді мною, від болю, що краяв моє серце на кавалки.
На лаві лежав мій син.
Я бачив: мої мама заперечливо покрутили головою; вони не хотіли ділитися з кимсь навіть своїм болем.
— Ні, — таки промовили вголос.