Дядечку!..
І тут старий чує, як щось тепле, стрімке б'є йому в груди. Білява голівка Віллі припадає до нього. Що сталося? На ньому лиця немає!..
— Віллі…
Віллі задихається. Груди його працюють, мов повітряна помпа, вуста то розкриваються, то стулюються, очі блукають.
— Ходімте… дядечку!.. Ой, ходімте!..
От зовсім з глузду зсунувся парубчак. Та в чому річ? Невже ж не можна спокійно пояснити, в чому річ?
— Дядечку Бруно… Її… уб'ють!
— Кого?.. Кого уб'ють, Віллі?
— Гельду.
На обличчі Крейського гасне вираз подиву. Тривожно зсуваються брови. Кмітливий Віллі не буде даремно кидатися словами.
— Давай поговоримо спокійно, — каже Бруно Крейський, беручи хлопчика за плечі і дивлячись йому в обличчя. — Викладай все по порядку!
І тоді до них підходить високий джентльмен із стеком і коректно схиляє перед Крейським голову. Говорить тривожним, квапливим голосом, що він хотів би знайти Гельду Губмахер або когось із її друзів. Бо може статися біда. Кримінальні авантюристи, з якими Гельда нерозсудливо підтримувала сумнівні зв'язки, задалися метою вкоротити їй віку.
— Я — друг її батька, — сказав, бліднучи, Крейський. — Що сталося?.. Звідки ви знаєте?..
— Шукайте Гельду! її життя в ваших руках… Їй треба негайно зникнути! — Доуелл відкрив дверцята машини, нахилив голову в чорному циліндрі. — Але будьте обережні. Вони не забувають і про вас, пане Крейський.
Ревнув мотор. Довгастий профіль проплив повз інженера, циліндр тьмяно блиснув за склом.
І вмить в душі Крейського прорвалася буря. Він заторсав Віллі, притягнув його до себе.
— То що ж там сталося?.. Хто він?.. Кажи швидше!..
У Віллі шерхли губи, він ледве видавлював із себе слова:
— Не знаю, дядечку… Прибіг до нас…
— Цей пан?
— Так, цей пан. Наказав попередити Гельду, щоб сховалася, нікуди не їхала. Вістовий від пана Густава хоче завезти її в штаб… Вони… уб'ють її. Повезуть на розправу…
В одну мить Крейський осягає весь жах небезпеки. Не треба йому пояснювати, хто завезе її на розправу і за що їй вготовано таку долю. Ріхтер не приховував від Крейського Гельдиних вагань, її пізнього каяття. Тепер за все це — розплата. Вовча помста… Він безпорадно озирнувся навколо, ще не знаючи, що має діяти. Раптом згадав: вона ж десь була тут! Він бачив її… Кілька хвилин тому. Вибігла з управління, мов за нею поліція гналася, схопила таксі і кудись майнула. Напевно, додому. Назустріч тим негідникам…
— І ви не лишили вдома навіть записки?
— Ні, дядечку…
Хлопця тіпала пропасниця, очі переполошено стріляли на всі боки, шукали Гельду.
В свідомості Крейського блискавично визріває рішення. Негайно машину! Вони встигнуть її наздогнати…
Крейський перебігає очима по рядах лімузинів, по присадкуватих "опелях"… Здається, побачив… Ось він, "корабель" Ріхтера. У Крейського є од нього ключі.
— Сідай! — хряпають дверцята, і чорний "шевроле", як грізний піратський фрегат, випливає на широку площу.
Онде й дім Губмахерів. Крейський тисне на газ, обганяє інші авто, розсіює навколо бризки мокрого снігу. Швидше, швидше!.. Біля тротуару притиснувся, скромний "опельок". Хтось сідає в нього: світле волосся, тоненька талія, хапливі рухи… Гельда! Вона, вона… Крейський підлітає, хоче відкрити свої дверцята, вискочити, гукнути. Але… пізно!
"Опельок", мов оперіщене лозинкою цуценя, сіпається в бік від тротуару, чути тоненький зойк мотора, хмарою злітають бризки, і прудкі колеса вже котяться геть. Крейському холоне в грудях, він ледве бачить вулицю, майже сліпне, чманіє.
— Забрали! — пискляво вигукує Віллі. — Дядечку!.. — Вони забрали її!..
Тоді Крейський виводить свою машину на середину вулиці і, не втрачаючи з очей жовту пляму "опеля", летить за ним. Руки його здерев'яніло вчепилися в кермо, серце гупає в грудях. Швидше, швидше!.. Як їх спинити? Як гукнути тій бідній дівчині, щоб вона знала страшну правду? Крейський невідривно стежить за в'юнким "опелем", рвучко повертає в різні боки кермо, гониться за череватою машиною. Він ні про що не думає, він безсилий чимось зарадити лихові. Він просто їде, він мусить тримати в полі зору оту жовтогарячу пляму, оті чорні, миготливі колеса. Гнатися до останку. Гнатися, гнатися, гнатися…
Будинки пролітають мимо, перехожі шарахаються вбік. Поліцай закричав щось услід, але жовтий "опель" пхається далі, обминає інші машини, виривається за місто. Якщо його зараз не спинити, він загубиться в завулках, і тоді кінець.
Крейський згадує раптом обличчя поліцейського, згадує, як той погрозливо махнув їм услід. Поліція! Тільки вона допоможе!
Попереду залюднене перехрестя, тіснява машин, автобусів, трамваїв. "Опель", як і раніше, проштовхується вперед, шукає собі щілинку, ось-ось щезне за муром транспорту.
Руки Крейського вп'ялися в кермо. Очі звузились.
— Віллі!.. — майже стогне "він. — Руки вперед, голову назад!.. Назад!..
На повному ходу він б'є своїм бампером маленького "опеля", розвертає його впоперек вулиці. Вереск гальм, свистки поліцейських, нажахані очі людей. Кров струмує з розбитого чола Крейського. Віллі вискакує з кабіни, кидається до "опеля" і, побачивши Гельду, припадає їй до грудей.
Кілька поліцейських вже оточили череваня, інші — витягують на тротуар непритомного Крейського. Натовп вирує, стогне, переливається.
— Гельдо!.. Гельдусю!.. — шепоче Віллі, обнімає її обома руками.
— Хлопчику мій…
— Гельдонько, швидше! — майже плаче Віллі. — Я все тобі розповім. Тікаймо швидше! Тікаймо!
І, поки поліція з'ясовує причини аварії, поки санітари вкладають на ноші закривавленого Крейського, поки розлючений черевань, розмахуючи своїми документами, лаючись і погрожуючи поліцейським, намагається вибратися з натовпу, Гельда, притиснувши до себе хлопчика, перелякана, з передчуттям непоправного лиха, тікає кудись у залюднену вулицю, подалі від страшного череваня, який віз її за місто на смерть і розправу в ім'я заповітів "Білої зорі".
Тріумфальний підйом корабля мав відбутися рівно о дванадцятій. Приїхавши на завод раніше, ніж завжди, Ріхтер прискіпливо оглядав механізми штурманського вузла, які його чомусь найбільше непокоїли. В останню мить йому здалося, що там не все гаразд, що, може, саме в хвилини підйому лінії пілотажного управління вийдуть із ладу і корабель захрясне серед потужних риштувань або ще гірше: піднявшись над землею, вирветься з людських рук, зламає людську волю, і тоді станеться непоправне лихо, перше й останнє лихо в історії новітнього дирижаблебудування.
Комісія експертів Аеросиндикату прибула об одинадцятій тридцять — шість чорних машин вкотилися на територію заводу, пронеслися по головній бетонній магістралі і, ніби уткнувшись у гумову сітку, завмерли біля сяючого склом приміщення контори. В самій появі машин вчувалося наближення нової хвилини, і тисячі людей відразу ж осягнули це, бо з усіх кутків, з кранів, риштувань і ангарів потягнулися сині спецівки, потекли струмочки радості, нетерпіння, надії.
Гостей зустрічав Кремпке. До невпізнання блідий, з лякливо настороженими очима, він вийшов на сходи, гостинним жестом руки запросив іноземців. Єдиній дамі, яка була в групі, він поцілував кінчики пальців, ще й по-лицарськи схилив перед нею голову.
Ганка Крижанич (а це була вона!) стримано посміхнулася, її очі вже блискотіли радістю, віталися з другом.
— Драстуй, Пауль!
Вона йшла спокійно, з гідністю (як і личить членові такої комісії!), але очі й голос не підкорялися їй. Ріхтер спочатку взяв її за руку, стиснув до болю і враз, не стримавшись, міцно обняв.
— У вас за звичаєм цілують тричі?
— Тричі! — мало не задихнулася в його обіймах Крижанич.
Він усі три рази поцілував її в губи.
— Ти ніколи не відзначався гостротою пам'яті, — засміялася. Ганка і мимоволі почала причепурювати собі зачіску, скуйовджену бурхливою атакою конструктора. — Ну, поздоровляю, поздоровляю! — Експерти тим часом піднялися по сходах і черідкою стали заходити до кабінету директора. Ганка з дівочою пустотливістю потягнула Ріхтера за собою. — Ходім, бо мене викреслять із списку делегації. І знай: ніяких пільг, ніяких поступок!
— О да! — прискорив за нею крок Ріхтер. — Всесвітній Аеросиндикат не пробачить нам фамільярності.
Почалася офіціальна церемонія. Як і всі церемонії, вона була дещо задовга і дещо кумедна. Недарма ж французький письменник-авіатор Екзюпері, потішаючись над дорослими, казав, що їм притаманна властивість бути трохи казеннішими, ніж вони є насправді. Ось і зараз, слухаючи привітальну промову статс-секретаря Кремера (з самої столиці прибув сановний державний муж!), експерти вдають із себе дуже поважних, бундючно дивляться в сухотне лице промовця, величаво кивають головами, а очима так і стріляють на вікна, так і прислухаються до заводських шумів. Де він, той корабель? Пустіть їх скоріше в каюти, в гондолу, на оту сріблясту гору, що ледь бовваніє між голим віттям дерев!
Дівчатка у білих фартушках (істинно німецькі весталки!) принесли на срібних теках вина, частують гостей, стріляють крізь золотаві напої іскорками своїх очей.
— За шановних дам, панове! — підкинув товсту руку з чаркою Кремпке.
— За успіх фірми! — відповів хтось з-поміж гостей.
Кремпке перехилив чарку, спазматично ковтнув вино, що вогнем обпекло йому горло. Успіхи фірми! А може, успіхи отого розбещеного плебсу, що юрмиться зараз біля контори, що галасує біля стапелів, справляє шалені оргії радості й тріумфу?.. Кремпке кривить в усмішці обкусані до крові губи, намагається бути якомога привітнішим, хоч йому це мало вдається… Погляд його ковзає по кімнаті, перескакує з обличчя на обличчя… Репортери, кореспонденти, писарчуки… О, клята, всюдисуща братія! й сюди знайшли дорогу… На тому світі не сховаєшся від них… На тому світі?
Що це він подумав? До чого тут "той світ"? Хай про нього клопочуться людці з Аеросиндикату. Недовго їм лишилося топтати грішну землю…
Кремпке непомітно вийшов з кабінету, пробіг хол і вскочив у свої маленькі робочі апартаменти. Там на Нього чекала Гельда. Обличчя в неї змучене, в кожній рисочці — нетерпіння й болісна надія…
— Пані Гельдо, де подарунок?
— Ось тут… у сейфі, пане директор…
Вона дістала картонну коробку, вийняла з неї сріблястий макет "Левіафана".